Українські демократи між Сталіним, Гітлером і Бандерою

Коли йдеться про нерадянську українську політику напередодні і під час Другої світової війни, основну увагу зазвичай приділяють націоналістичним рухам, у першу чергу, Організації українських націоналістів (ОУН). Водночас, українське політичне життя не вичерпувалося ними. Більш того, у 1920-30-х роках націоналісти значно поступалися за чисельністю і впливом на суспільство Західної України масовим демократичним партіям — передовсім, центристському Українському національно-демократичному об’єднанню (УНДО), яке історик Орест Субтельний називав партією західноукраїнського істеблішменту^[1], та лівій, переважно селянській Українській соціалістичній радикальній партії (УСРП), «партії Івана Франка». Серед українських емігрантів діяв не тільки «уряд УНР на вигнанні», до якого входили колишні соратники Симона Петлюри, але й осередки українських есерів і соціал-демократів.

Літературознавець і колишній в’язень сталінських таборів Григорій Костюк згадував, як з початком німецької окупації все вишукував знайомі прізвища українських демократів, а замість них зустрічав зовсім незнайомі прізвища Бандери, Мельника та інших націоналістичних вождів^[2]. Чому так сталося – відповідь, насправді, дуже проста. ОУН від самого початку працювала у підпіллі – тому вона вижила. Демократичні партії та групи Західної України діяли легально, і це, фактично, підписало їм смертний вирок. Після приєднання регіону до СРСР вони намагалися пристосуватися до нової реальності – відправляли делегації до радянського командування, навіть заявили про саморозпуск своїх партій, але це не допомогло. Політичне життя Західної України було в буквальному сенсі знищене. Причому першими під удар потрапили ліві політичні групи. Перших арештували комуністів, сельробів, соціялістів, радикалів, не чіпали наразі ні ундистів, ні їм подібних, – згадує перші місяці нової влади діяч націоналістичного руху Андрій Гаєцький^[3]. Серед вбитих сталінським режимом на Галичині – теоретик УСРП і кооперативного соціалізму Карло Коберський, один з лідерів молодіжки соціалістів-радикалів Василь Ґеник, провідний діяч Української соціал-демократичної партії Володимир Старосольський, профспілкові активісти Іван Кушнір і Порфір Буняк, комуністи-антисталіністи Людвік Розенберг і Стефан Рудик. Вже після них настав час «ундистів і їм подібних». Звісно, серед західноукраїнських демократів були й ті, хто знайшов місце у новому житті. Наприклад, у списках депутатів Народних Зборів Західної України знаходимо прізвища польськомовної активістки і радіоведучої Галини Ґурської, радикалки Іванни Блажкевич, незалежних інтелектуалів Кирила Студинського та Мар’яна Панчишина. Втім, це були швидше виключення.

Коли на зміну Радянському Союзу прийшли німці, вони просто довершили розгром. Більш того, політично активні українці, які після вступу до Галичини радянських військ виїхали до підконтрольного німцям Кракова, одразу потрапили «під ковпак» гестапо. Діяч УНДО Іван Кедрин згадує, як німці викликували різних діячів окремо до «Зондердінсту» і одверто погрожували їм кацетом у випадку непослуху^[4]. Під наглядом опинилися і ті колишні активісти, які лишилися на окупованій території України. Наприклад, варто було 69-річному колишньому лідеру УСРП Івану Макуху у липні 1942 році критично висловитися про німецьку адміністрацію, як його потягли до гестапо. Макуху пощастило: він лишився на волі^[5]. А от його колишнього товариша по партії, Івана Мурина, запроторили до концтабору. Однак, він, принаймні, залишився живим^[6]. Натомість, у згаданої вище Галини Ґурської такого шансу не було. Її вбили у львівському гетто як єврейку та антифашистку.

Зрештою, ті колишні активісти демократичних груп, які лишилися живі і на волі, за висловленням Кедрина, відійшли в тінь і були пасивними - адже, оцінюючи реальну ситуацію і власні можливості, не хотіли брати на себе відповідальність за те все, що тоді діялося, і чого й не могли б змінити, в умовинах воєнного стану та гітлерської дійсності^[7]. Водночас, можна припустити, що колишні однопартійці все ж продовжували підтримувати зв’язки між собою. Той самий Кедрин, наприклад, розповідаючи про наради націоналістичних груп у Кракові у травні 1941 року, згадує, що прибічники емігрантського «уряду УНР» брали у них участь, натомість галицькі радикали і соціал-демократи відмовилися.

У націоналістичних джерелах, коли йдеться про проголошений бандерівцями 30 червня 1941 року «акт відновлення Української держави», часто вказується «партійність» членів створеного ними кабінету – «українського державного правління». Таким чином, виявляється, що серед них були не тільки націоналісти, але й демократи – наприклад, міністр внутрішніх справ Володимир Лисий належав до УСРП, заступник міністра закордонних справ Олександр Марітчак – до УНДО, й т. і. Але не варто забувати, що всіх цих партій як організованих груп вже не існувало – тобто, йшлося про індивідуальні рішення цих людей, а не про позицію партії. З одного боку, ОУН(р) намагалася залучити до створюваного уряду авторитетних діячів поза своєю організацією, аби надати більшої ваги своїй акції. Тому, наприклад, першим заступником голови «правління» запросили впливового лікаря Мар’яна Панчишина – який все ще числився депутатом Верховної Ради СРСР. З іншого боку, в атмосфері хаосу перших днів окупації, коли багатьом здавалося, що німці дійсно рахуються з націоналістами, як пише Кедрин, слабший, «попутницький» елемент з недавніх легальних партій поплив в націоналістичне річище ^[8].

Говорячи про українську демократію у роки Другої світової, не можна не згадати про бульбівський рух, тобто партизанські загони Тараса «Бульби» Боровця, які діяли під назвою спочатку «Українська повстанська армія», згодом «Українська народно-революційна армія». Сам Боровець, вочевидь, був персонажем досить неоднозначним. У його світогляді демократичні погляди перемішувалися з антисемітськими, його вчинки свідчать про авантюризм, а його мемуари переповнені перебільшеннями і самовихвалянням. Водночас, безперечно, що очолюваний ним рух – принаймні, протягом певного часу у 1942-43 роках – дійсно був центром тяжіння для людей, які не поділяли тоталітарних підходів й орієнтувалися на демократичну спадщину УНР. Чи брали у ньому участь представники довоєнних демократичних груп? Достеменно ми цього не знаємо. Григорій Костюк писав, що бульбівців підтримали також деякі колишні українські соціал-демократи та члени колишньої Комуністичної партії Західної України (КПЗУ)^[1]. Наскільки це відповідає дійсності – сказати важко, тим більше, сам Костюк у русі участі не приймав і знав про нього лише з оповідей інших людей.

Натомість, ми точно знаємо, що в УПА/УНРА діяли нові групи, створені безпосередньо під час війни, які декларували ліво-демократичні погляди. В першу чергу, йдеться про групу Івана Мітринги, яка відкололася від ОУН(р). Ще до війни, відповідаючи в ОУН за робітничий напрямок, Мітринга став прибічником політичної демократії й соціал-демократичних підходів у економіці. Що, водночас, не заважало йому поділяти конспірологічні й антисемітські погляди – і ми не знаємо, чи позбувся він їх згодом. Під час розколу ОУН Мітринга приєднався до бандерівців, бо вважав їх прогресивнішими й більш революційними. Але виступив проти акту 30 червня 1941 року. Один з його соратників, Борис Левицький, згадував, що Мітринга називав акт «обманом», бо німці проти нашої незалежности, визнають Україну лише як свій «лебенсравм», потребують лише переходово помічників^[2]. Вже наприкінці 1941 року Мітринга і його прибічники (за словами Костюка, з колишніх лівацьких націоналістів та молоді^[3]) залишають ОУН, а згодом долучаються до бульбівського руху.

За спогадами самого Боровця, Мітринга вважав, що треба обов’язково організувати політичну силу, яка б вела розумну, насамперед ідеологічно-світоглядну боротьбу проти компартії, німців, супер-націоналістів^[4]. Власне, він претендував на роль свого роду головного ідеологу руху, зокрема, працював у редакції видання УПА/УНРА «Оборона України». Левицький згадує, що за ініціативою Мітринги перше число газети вийшло під гаслом Тільки в самостійній українській державі зможемо поглибити та закріпити соціальні здобутки Жовтневої Революції^[5]. Зрештою було створено Українську народно-демократичну партію (УНДП). Крім самого Мітринги, до її керівництва входили вже згадуваний Борис Левицький і Роман Паладійчук – після війни обидва вони брали участь в емігрантському ліво-демократичному русі, а Левицького навіть підозрювали (безпідставно) у шпигунстві на користь СРСР^[6]. Про спрямованість УНДП свідчить звіт радянських партизан, які повідомляли, що вона називала себе «партією трудящих українців міста і села», й ставила за мету не тільки національне визволення України, але й «встановлення влади українського трудящого народу», «знищення експлуатації та методів вирішення питань шляхом війни»^[7].

За деякими джерелами, крім представників групи Мітринги і штабу УНРА, до Центрального комітету УНДП увійшов також представник «Фронту української революції», ФУР-у. Про це угруповання, яке буцімто створив колишній радянський офіцер Володимир Яворенко, не згадують ані Боровець, ані Левицький. Втім емігрантські автори Кость Гірняк і Остап Чуйко запевняють, що воно існувало й тісно співпрацювали з бульбівцями. При цьому Яворенко нібито вже на початках зударився зо скрайним українським націоналізмом типу ОУНр, одночасно він тісно співпрацював з поміркованими середовищами^[8].

Нарешті, найзагадковіше угруповання у бульбівському русі – це «Союз українських комуністів-самостійників». На відміну від загадкового ФУР-у, про нього більше згадок, але від цього не стає зрозумілішим, що це, власне, було. Боровець у звіті президенту УНР на вигнанні стверджує, що це досить сильна і дуже законспірована організація східно-української інтелігенції^[9]. Левицький згадує, що головним організатором «Союзу» був «один учитель», а у редакції «Оборони України» групу представляв «інж. Малинський»^[10]. Також відомо, що у політраді при штабі УПА/УНРА «комуністів-самостійників» представляв «М. Даниленко».

Вже наприкінці 1941 року, якщо вірити Григорію Костюку, принаймні частина «демократів і соціалістів» - йдеться, звісно, не про політичну організацію, а, скоріше, про неформальне коло спілкування – сприймали бандерівську фракцію ОУН, яка тоді якраз перейшла у підпілля через німецькі репресії й розпочала антигітлерівську пропаганду, як «менше зло». Прибічники демократичних поглядів "не могли їм морально потурати, але й виправдати розрив з ними, залишившись морально незаплямованими, теж не могли, адже ж іншого руху не було"^[1]. Більш того, вони допомагали націоналістам – наприклад, поширювали їхні листівки і відозви. Серед таких актів допомоги Костюк згадує доволі курйозний – він серйозно розповідає, як «професор Шершевінський, старий уже чоловік, допомагав підпільникам, постачаючи алкоголь, що його використовували, аби напоїти німців»^[2].

Власне, не просто співпраця, але й участь колишніх членів демократичних і лівих організацій у «другій», керованій бандерівцями УПА, і навіть у політичній організації ОУН – достатньо відомий факт. Чимало було, наприклад, колишніх активістів Комуністичної партії Західної України, яка свого часу намагалася бути незалежною від сталінського керівництва Комінтерну, і через це була ним розпущена. У КПЗУ був свого часу, наприклад, крайовий провідник ОУН Михайло Степаняк. У лавах УПА у 1943-44 роках воював ще один колишній західноукраїнський комуніст, Данило Шумук – згодом він стане дисидентом і учасником Української гельсінської групи. Правда, до ОУН він не вступав – більш того, не поділяв її ідеології^[3]. Коли підпільні осередки націоналістів почали виникати на схід від колишнього радянсько-польського кордону, до них також приєднувалися люди з демократичним бекграундом. У Маріуполі, приміром, до такого осередку належав колишній український есер і член Центральної Ради Микола Стасюк. Поет і письменник, колишній учасник «Майстерні революційного слова», в’язень сталінських таборів Іван Багряний співпрацював спочатку з мельниківцями, а потім з бандерівцями.

Ідеологічному переламу в ОУН(р), її демократизації та «полівішанню» присвячено багато літератури. При цьому, нечасто згадується, що нова програма бандерівської організації повторювала – часто майже дослівно – програму УПА/УНРА Боровця і УНДП Мітринги. При тому, що ще зовсім недавно бандерівці називали бульбівців «анархічною отаманією» та «демократичною гниллю»^[4], і, зрештою, фактично знищили їхній рух. Ще цікаво, що чи не головним ініціатором демократизації став Микола Лебідь, який свого часу ініціював дії проти УПА/УНРА.

Так само, спершу бандерівці відкидали пропозицію Боровця створити «Українську національно-революційну раду», до якої мали б увійти делегати від різних політичних угруповань. А вже за рік самі заявили про створення Української головної визвольної ради (УГВР) – з тими самими формулюваннями. Заявлялося, що до складу УГВР увійшли всі українські групи. Але і Боровець, і Кедрин, і Костюк це заперечують, стверджуючи, що насправді жодна група ніякої участі у створенні ради не брала^[5]. Певною мірою, вони праві. Адже, як ми знаємо, ніяких політичних груп фактично не існувало, отже ніяких рішень про вступ до УГВР прийматися не могло. Відомо також, що деякі відомі у довоєнний час політики, як, наприклад, один з лідерів УСРП Матвій Стахів або лідер емігрантської організації УСДРП Ісаак Мазепа, входити до ради відмовилися^[6].

Водночас, безперечно, що до складу ради все ж таки увійшли люди, які не належали до ОУН. Головою УГВР обрали Кирила Осьмака, колишнього члена Центральної Ради, до ради увійшов його колишній колега Василь Потішко – у роки української революції 1917-21 років обидва належали до партії українських есерів. Галицьку демократію представляли один з лідерів УНДО Василь Мудрий і деякі його однопартійці. Брав участь у діяльності УГВР і Іван Багряний. Власне, його історія стала типовою – співпрацюючи з бандерівцями під час війни як з чи не єдиною реальною силою, він не поділяє багатьох їхніх поглядів і підходів, і, зрештою, не просто залишає ОУН, але й стає її досить радикальним критиком^[7].

Вже на еміграції і Багряний, і Костюк, і колишні учасники групи Мітринги Борис Левицький і Роман Паладійчук, і колишній український комуніст Іван Майстренко, і ще багато інших створять Українську революційно-демократичну партію – як демократичну альтернативу авторитарним і тоталітарним рухам. Але це вже зовсім інша історія.