15 червня 2026 року Росія завдала удару по Києву. Одним з місць, що постраждали від обстрілів, став Успенський собор Києво-Печерської Лаври. Гадаю, у багатьох, як і в мене, коли вони читали новини, тоді йокнуло серце: навіть якщо винести за дужки релігійну та історичну цінність, боляче дивитись на те, як палає місце твоїх шкільних екскурсій, цікавих музеїв, усамітнення від шуму машин; місце, без якого я, киянин, не усвідомлюю Київ як київське ні в теперішньому, ні в майбутньому.
Руйнування Собору стало також політичною подією: Кличко записав звернення про наслідки ночі на тлі стін собору; президент і члени уряду особисто оглянули його дах; а “ПриватБанк” пообіцяв надати кошти на відновлення. Така велика увага еліт до долі храму, навіть якщо нещира — це все ж добрий знак того, що культурний простір не буде покинутий напризволяще й буде відновлений.
Проте в Києві є культурні місця, які постраждали, але на які можновладці взагалі не звернули уваги. Одне з них це ринок біля станції метро “Почайна” (до декомунізації “Петрівка” і для мене це досі жива назва, з якою я вперше зіткнувся ще в дитинстві). За моїми спостереженнями, зруйновано більшу частину господарського ринку, де зазвичай розташовується Барахолка: знищено місця, де продавали різноманітний антикваріат і старий одяг; узбіччя автомобільної дороги, де дрібні торговці розкладали свої речі, тепер потопає в бруді, склі та воді з пожежних шлангів.
Букіністична частина, де продають книги, на щастя, не постраждала, хоча розташована зовсім поруч. Але й руйнування частини Барахолки — це вже велика трагедія, яка викликає тривогу щодо майбутнього ринку як такого. За Успенський Собор (що безумовно добре) є кому заступитись і є кому допомогти. А хто допоможе торговцям Почайної?
Фото руйнувань на ринку: Артем Ремізовський, 15 червня 2026 року
Комусь ця тривога може здатись дивною. Навіщо переживати за ринки, яких в Києві безліч і говорити про них так, наче вони мають особливу “культурну” цінність? Що з того, що це місце зруйноване? Що з того, що його можуть реконструювати й збудувати там нові дорогі павільйони, оренду яких більшість торговців не зможе собі дозволити? Що з того, що цю територію можуть захопити забудовники й створити там паркінг чи торговий центр?
В інших, гадаю, вже самі ці питання можуть викликати роздратування, бо як можна не розуміти очевидного. Але вони важливі, бо є частиною ширшої дискусії — старшої й фундаментальнішої , ніж за питання конкретного ринку. Це розмова про те, де і як твориться культура, яке місце в ній посідає комерція та яку роль вона відіграє в суспільному житті. Умовно кажучи, уявімо, що до влади в Києві прийшов новий класний мер на прізвище Мамданіненко, який хоче побудувати прекрасне місто майбутнього. Що він мав би робити зараз? Що місто (і суспільство) має зберігати для майбутнього, а що, зрештою, зберігати не варто?
У випадку з ринком, барахолка на Почайній виконувала дві важливі суспільні функції. По-перше, це було місце, де люди, які не могли дозволити собі покупки на маркетплейсах чи дорогих “фестивалях”, знаходили доступні за ціною товари й робили своє життя комфортнішим. По-друге, це був доступний і дешевий простір для дрібних торговців, який давав їм можливість заробляти на життя. З огляду на те, що внаслідок війни значно зросли ціни та впали доходи населення , такі місця набувають особливої цінності вже навіть із суто економічної перспективи — як доступне середовище обміну для бідних людей. Доступне, зокрема, тому, що, на відміну від супермаркетів і торговельних центрів, зарегульованих значною мірою в інтересах «великих гравців», де ціни фіксовані і визначаються заздалегідь “посередником”, Барахолка — це простір, у якому можна поставити під сумнів оголошену вартість товару, де зберігається можливість торгу. А отже, і можливість придбати щось дешевше, ніж у межах традиційної комерційної інфраструктури.
Фото з Барахолки: Андрі Горб, “Ти Київ”, 2024
Є й інший бік медалі. Барахолка на Почайній давала речам друге життя. Речам, які в іншому випадку лежали б і гнили на звалищах, забруднюючи ґрунт. Красивим і якісним речам, які вже не виробляють, адже корпораціям часто невигідно продавати те, чим можна користуватися довго, зате вигідно постійно стимулювати штучний попит на “нові” й “модні” товари. Предметам, що мають власні справжні історії, про які вам із задоволенням розкажуть торговці, а також нові вигадані історії, які народжуються просто під час торгу на ринку. Врешті, виробам, що прийшли з іншої культурної епохи й ніби мало залиштися лише в ній, але в нових руках отримує новий, живий контекст — починаючи з простого запитання друга: “А що ти купив на Почайній?”.
Фото з Барахолки: “Обозреватель”, 2020
Звісно, це романтизація. Але я не думаю, що в нас залишилося багато спільних просторів, де романтику можна відчути разом із незнайомцями (а сама можливість ще не означає що вона неодмінно реалізується). Ми живемо у світі, який виробляє надто багато непотрібного й водночас робить надто багато речей недоступними: у світі, де нас постійно переконують купувати зайве й шкідливе. Барахолка ж дає змогу бодай на мить уявити інший порядок речей, у якому звичне для нас відчуження товарно-грошових відносин може бути хоча б частково подолане самими знедоленими.
Фото з Барахолки: Андрі Горб, “Ти Київ”, 2024
Я гадаю, що такі простори будуть потрібні нашому уявному меру Мамданіненку, щоб побудувати Прекрасний Київ майбутнього. Адже бідних, на жаль, ще довго буде багато, а речей, які заслуговують на друге життя й можуть стати частиною нашої культури, людство виробило ще більше.
Звісно, Барахолка сама по собі не здатна подолати ані злидні, ані корпорації з їхніми фабриками непотребу. Потрібен хоча б доступний і швидкий громадський транспорт, щоб до неї можна було дістатися. Та й хочеться, щоб люди їздили туди саме заради красивих старих речей, а не тому, що в іншому місці вони просто не можуть собі дозволити щось придбати.
Власне, збереження таких просторів (які виникли не від доброго життя) важливе ще й тому, що з часом вони можуть трансформуватися в щось більше. Можливо, у великі фрімаркети, де люди приходитимуть обмінюватися речами не заради виживання, а заради нових знайомств або для того, щоб подарувати цінним для себе речам хорошого господаря.
Зараз мер Києва — Кличко, а транспорт у нас не лише не швидкий, а й невдовзі, схоже, коштуватиме всіх грошей світу. З огляду на долю Сінного та Бессарабського ринків, багатьох культурних просторів, яким не пощастило опинитися в статусі МАФів, я сумніваюся, що господарський ринок на Почайній чекає щось добре. Наш міський голова будує не Прекрасний Київ майбутнього, а “Прекрасний Київ Майбутнього: елітний житловий комплекс”. І багато в чому йому це вдається завдяки нашій байдужості, втомі, відчуженості одного від одного.
Фото з протестів за збереження книжкового ринку: ISTV, 2020 рік
Я б не хотів, щоб це есе було лише критикою та шанобливим “некрологом” одному з моїх улюблених ринків. На жаль, мені так і не пощастило познайомитись з місцевими торговцями. Я не брав участі в протестах 2019-2021 року, коли забудовник Алієв намагався знищити його, а його працівники та небайдужі кияни (хоч частково) змогли відстояти. Тому я написав цей текст не лише, щоб більше розповісти про цю ситуацію. І не лише, щоб показати, що культура — це не тільки величній безперечно важливі собори, а й повсякденні походи на базар, і що друге також потребує захисту. Цей текст — заклик не забувати про Барахолку, про цей ринок, а також гуртуватися заради його відродження. І ще маленьке прохання до людей, які мають зв’язок зі спільнотою ринку: не соромтеся звертатися по допомогу до киян. Доля ринку має бути предметом публічної уваги, вона вимагає розголосу!
Якими б серйозними не були руйнування, я впевнений, що серцебиття в цей суспільний простір ще повернеться. І що за це серцебиття варто боротися.
P.S. Вдячний другу на ім'я Ян, який своєю коректурою зробив цей текст краще і милозвучніше.