Питання пантеону переплелося з формально не пов’язаною, але тепер уже прив’язаною до нього подією: один український підрозділ вирішив узяти собі назву українського національно-визвольного повстанського руху часів Другої світової війни — УПА, частина якої була причетна до антипольського насильства на Волині. За цим послідував безпрецедентний рівень втручання польської держави в українську політику, зростання тиску проти цього рішення і спроби представити всю Українську повстанську армію як нацистську організацію, бандитів і злочинні угруповання.

Ситуація стає ще гіршою, якщо згадати, що в польській армії є підрозділи, названі на честь українофобних діячів; є цілі вулиці й пам’ятники ультраправим лідерам, підбурювачам антиукраїнського насильства і тим, хто воював за окупацію Західної України.

Паралельно з цим організатори пантеону оголосили, що хочуть перепоховати Степана Бандеру^[1], провідну постать ОУН(б). Другою фігурою пантеону знову виявилася людина з багажем тоталітарних та ультраправих програм, а також колабораціонізму. Це знову ставить питання: чому?

Описуючи УПА, Польща протягом останніх десяти років вела культурно-історичну війну проти України, намагаючись переозначити УПА як банду злочинців і бандитів на двох підставах: радикально завищених числах убитих цивільних, а також апеляції до ідеології — описуючи УПА як «етнічних націоналістів», «інтегральних націоналістів» або навіть «націонал-соціалістів». Це могло би здаватися розумним припущенням, якщо враховувати, що ОУН(б) була сформована радикальними нонконформістськими студентами [1], які неодноразово вихваляли Гітлера і нацизм.

Однак між 1930-ми роками і 1942 роком минуло біля десятиліття. Коли формувалася УПА, це вже не була лишень ОУН зі сотні людей із малої секти. До неї приєднувалися люди з різних середовищ, з усього регіону, зазвичай із лівим світоглядом. У спогадах Євгена Стахіва описано процес, у якому похідні групи ОУН(б) агітували місцевих, але ті не приймали ані тих, хто співпрацював із нацистами, ані тоталітарної програми.

Стахів описує, як він разом із мешканцями Донбасу спільно писав програму, що відповідала би місцевим потребам. Він із захопленням пише про цей процес і про те, що виходило — програму радянської соціальної України — з рівністю націй і демократією, але без більшовиків; На Заході, коли створювалася УПА, більшість нових членів походила з Комуністичної партії Західної України. На Сході більшість рекрутів походила з червоноармійців і місцевих мешканців Східної України.

"Тож я довго не затримався і повернувся. Мав з тим викладачем — господарем дискусії. Треба сказати, що саме то, на моїй думці, в моїм політичнім поступі, були дискусії про програму нашого руху, головно, якою має бути українська самостійна держава. Я не мав на це відповіді, а я не міг йому сказати, що Україна має бути на зразок гітлерівської Німеччини чи франківської Іспанії.”

Він каже: ви фашисти! Ми дискутували далі. Я йому: ‘Ми не такі’. ‘Звичайно, ви не фашисти, але ж ви хочете … систему, диктатуру’. І я таки бачив… що він має рацію.”

“Іван Павлович … порадив, що треба відректися від гасел, з яких найперше — від гасла ‘Україна — для українців’, що особливо там шкідливо. Казав: ‘Ви повинні говорити про національні права всіх національних меншин, і повинна бути демократична держава із свободою слова, сумління…’”

“Потім я поїхав у Дніпропетровськ і мав розмову з Лемішем, котрий підтримав мене, бо і його людям в Дніпропетровську боліло те саме. Отже, ідеї, з якими ми прийшли в Україну, зазнали змін.

“Ця наша переорієнтація мала великий успіх — до нас приставало все більше людей, а головне — з молодого покоління і робітництва. Ми пішли з народом, почали говорити з ним мовою, яку він розумів, — і він почав з нами співпрацювати. І це був найбільший успіх всієї нашої підпільної роботи.

Від цього часу в неї почали втягатися інші національності: росіяни, татари, греки. Бо тепер цілковито змінилася роль підпільників-націоналістів: не керувати народом (який має бути тільки виконавцем волі малої групи керівного складу націоналістичної партії), а служити йому, бути з народом і для народу. Отже, ми стали на демократичну базу, і це був наш крок вперед.”

Робота над програмою, автором якої був Іван Павлович, йшла успішно. Її ще більше поглибили і розширили новими положеннями про економічну розбудову України. Ми стали на позиції, що важка промисловість, індустрія в Україні буде державною, середньої величини промисел — кооперативний, менший може бути інноваційним

Ми вважали, що земля повинна бути для приватного користування селянина — не роздана у власність — і управляти нею треба на добровільній основі: або одноосібно, або в колективі, але влада в ньому має бути обрана демократично. Дрібний промисел і дрібна торгівля — приватні, державна тільки міжнародна торгівля.

Ми також говорили, що будуватимем безкласове суспільство, бо фактично Україна не мала класів ще від 1917 року, і політика Центральної Ради й Директорії також базувалась на безкласовому суспільстві"[2].

Данило Шумук, член Комуністичної партії, який приєднався до УПА і якому належить «рекорд» найдовшого ув’язнення з політичних причин, описує, як усі говорили про «соціальне питання». Він сам описує свій підхід як спробу привнести в організацію більш демократичне мислення і чесно пише, що паралельно з великими людьми існувала Служба безпеки ОУН — брутальна і злочинна таємна поліція.

Беручи все це до уваги, УПА стала національною організацією, значно ширшою за ОУН(б), і майже відразу переросла стару ідеологію. У 1943 році ОУН(б) ухвалила програму, яку багато істориків описували як «соціал-демократичну» [3]. Вона виступала за мультикультурну Україну без більшовиків і капіталістів.

У 1944 році ОУН(б) і УПА створили Українську головну визвольну раду (УГВР), яка мала діяти як передпарламент на територіях, контрольованих партизанами. Вона також оприлюднила маніфест, сильно натхненний Універсалами Української Народної Республіки. У ньому знову було окреслено те, що фактично було соціалістичною антиколоніальною програмою. УГВР свідомо намагалася залучити колишніх політиків і діячів Центральної Ради; голова УГВР був членом Центральної Ради і прихильником партії соціалістів-революціонерів.

У Маріуполі гурток ОУН(б) очолював відомий український соціаліст-революціонер Микола Стасюк, один із засновників Центральної Ради.

Одним зі своїх головних символів УПА обрала Хвильового — сміливого українського комуністичного автора, який різко критикував СРСР, створив одні із найвідоміших творів української літератури. Він вбив себе, коли репресії вже забрали всіх його друзів. Такий підхід — сміливий, незалежний комунізм, що хотів суверенної України, — був дуже важливим символом, особливо для колишніх членів Комуністичної партії Західної України.

Хвильовий, Шумський, Волобуєв і Скрипник постають як фігури українського націонал-комуністичного виклику Москві. До УПА, до якої приєднувалися східні українці, входило багато націонал-комуністів — тобто незалежних комуністів; слово «національний» не означає «націоналістичний» — в правому сенсі, — а вказує на тих, хто хотів незалежної України. Це також показує розуміння соціалістичної антисталінської опозиції.

У 1944 році дисиденти, які вважали, що ОУН дискредитована співпрацею з нацизмом, створили виразно ліву Національно-визвольну революційну організацію (НВРО). Її провідним членом був Василь Кук — український націоналіст, який агітував за мир із Польщею і різко критикував Волинську різанину. Він стане останнім командиром УПА, який організує тиху дебандеризацію і реформує УПА в соціалістичну, антиколоніальну й антинацистську організацію.

Стахів описує, як похідні групи ОУН(б) намагалися агітувати в Центральній і Східній Україні, але швидко зрозуміли, що місцеві люди не приймуть ані співпраці з нацистами, ані тоталітарної націоналістичної програми. На Донбасі, за словами Стахіва, він мав відповісти на практичне питання: якою державою буде незалежна Україна? Він визнає, що не міг чесно відповісти, що Україна має бути схожою на гітлерівську Німеччину чи франкістську Іспанію.

Місцеві співрозмовники підштовхнули його до демократичної і соціальної програми: відкинути «Україну для українців», відкинути писання Донцова, говорити про народовладдя, соціальні права, права національних меншин, свободу преси, релігії і совісті та демократичну українську державу.

Данило Шумук, комуніст, який згодом приєднався до УПА і провів десятиліття у в’язницях та таборах, є ще одним важливим свідком соціального питання всередині повстанського середовища. Він описує героїв, із якими боровся пліч-о-пліч. Він також описує брутальність Служби безпеки ОУН і говорить про дискусії, які мав з іншими членами або про які чув. У своїх спогадах Шумук описує, як працював із польським штабом, з яким УПА організовувала спільну оборону і координувала дії проти німців.

Він також згадує дискусію між українським місцевим жителем, який із усією брутальністю описує дії УПА проти поляків, і командиром УПА, який намагається захистити ім’я УПА, як у скріншоті далі.

Водночас плюралізм не скасовує відповідальності.

Інакше кажучи, УПА була плюральною і суперечливою організацією. Вона не порівнювана з карикатурою, створеною польською історичною війною. До неї треба ставитися обережно, бо сам по собі такий плюралізм не заперечує відповідальності за злочини. Але він показує, наскільки фундаментально зламаним є дискурс польського Інституту національної пам’яті.

Хоча частина організації брала участь у Волинській різанині, різні провідні члени — Василь Кук, Петро Полтава, Данило Шумук, Євген Стахів та інші — критикували її, пишучи про неї як про «чорну пляму» української історії.

Михайло Степаняк, незалежний комуніст і друга людина після Василя Кука, за документами допиту Охримовича НКВД, у 1943 році брав участь у дискусіях на користь миру з поляками і мельниківцями.

Сам Василь Кук був проти Волинської різанини, був лівою фігурою і останнім командиром УПА.

Вторинні джерела також представляють Степаняка і Лебедя як палких противників збройних дій проти польського населення; там також зазначається, що Степаняка усунули з посади крайового провідника ЗУЗ, а згодом він став одним із творців НВРО.

Мирослав Онишкевич-«Орест» і Євген Штендера-«Зоряний». У 1946 році УПА і польська WiN провели спільну акцію в Грубешеві; планування пов’язували з Онишкевичем, а зустріч у Ментке — з Євгеном Штендерою з українського боку.

Юрій Лопатинський-«Шейк» — у звіті про угоду від 21 травня 1945 року Лопатинського названо представником української сторони в Сольській пущі; сторони домовилися припинити взаємні напади, не атакувати цивільні цілі, координувати дії проти комуністичних сил і обмінюватися розвідданими.

Програма ОУН(б) 1943 року і пізніші підпільні тексти рухалися в бік соціальної справедливості, політичних свобод, прав меншин, соціального забезпечення, участі робітників в управлінні та опозиції як до капіталізму, так і до більшовицької державної експлуатації.

Петро Федун-Полтава був головою Головного осередку пропаганди Проводу ОУН, заступником голови Генерального секретаріату УГВР, начальником політично-виховного відділу Головного військового штабу УПА та автором/редактором багатьох підпільних видань. Його брошура «Хто такі бандерівці і за що вони борються?» у підпільних інструкціях трактувалася як ретельно опрацьована версія програми ОУН-УПА, яку слід було передруковувати і поширювати якомога ширше.

У цьому тексті Полтава наполягає, що рух не захищав «куркульські» чи «буржуазні» класи.

Він пише, що бандерівці борються за безкласове суспільство; виступають проти повернення поміщиків і капіталістів в Україну; виступають проти нового експлуататорського класу більшовицьких вельмож; підтримують суспільну власність на знаряддя і засоби виробництва; відкидають колгоспи, бо вони є інструментами експлуатації з боку більшовицької правлячої кліки; і хочуть, щоб українське селянство саме вільно вирішувало форму землекористування в незалежній державі.

Він виступає за повні права національних меншин і демократичне правління.

Полтава також висунув теоретичний аргумент про соціалізм і соціал-демократію на Заході. Він стверджував, що соціалісти Другого Інтернаціоналу на практиці відмовилися від світової пролетарської революції і диктатури пролетаріату та перейшли до мирної боротьби за необхідні соціальні реформи в межах національних держав. Його прикладами були британські лейбористи, французькі соціалісти, німецькі соціал-демократи і соціалістичні партії загалом.

Він прямо називав мирну соціалістичну боротьбу за соціальні реформи об’єктивно прогресивною і такою, що не становить загрози для ідеї нації.

Він також говорить, що українські націоналісти не є шовіністами чи імперіалістами; вони цінують дружбу з усіма народами, включно з росіянами і поляками, і борються не проти народів як таких, а проти імперіалістичних сил, які поневолюють Україну.

Волинська різанина

Хоча етнічні чистки на Волині, без сумніву, відбувалися, польська сторона описувала їх як такі, що випливали з самої природи УПА як по суті фашистських, нацистських банд [4]. Операційний механізм був ближчим до того, що ми бачимо в багатьох партизанських групах і середовищах громадянської війни[5]: боротьба за територіальний контроль, знищення конкуруючої влади, дисциплінування цивільного населення, покарання того, кого рух вважає колаборантами, захоплення майна, примусові переселення і примусова мобілізація місцевого населення.

Волинська різанина почалася як полювання на польських колаборантів (яких в тому регіоні майже не було - так що причина була більше приводом), а потім переросла в масове вбивство через пам'ять селян після пацифікації, поліцейського насильство та спалення церков, тощо. Початкове насильство спрацювало як іскра в діжці з порохом.

Мікроісторичне дослідження Джареда Макбрайда про район Любомля, частково засноване на розсекречених українських архівах спецслужб, стверджує, що учасники не всі були загартованими ідеологічними націоналістами; радше керівництво ОУН-УПА рекрутувало звичайних селян [6].

У великих спланованих атаках УПА і структури безпеки ОУН, схоже, забезпечували командування, озброєні кадри, планування, залякування і політичну лінію. Місцеві селяни і сільські міліції часто забезпечували людську силу, провідників, кордони, ідентифікацію польських домів, переслідування втікачів, грабунок, підпали, а іноді й саме вбивство. У деяких місцях основні вбивства, ймовірно, здійснювали кадри УПА; в інших вирішальною була місцева участь [7].

Волинська різанина була ініційована ОУН УПА і не може бути виправдана як спонтанний селянський гнів. Але вона також була соціально вкорінена і ескалувала в середовищі, уже бруталізованому політикою Другої Речі Посполитої, совєтськими депортаціями й терором, нацистською окупацією, допоміжною поліцією, партизанською війною і міжспільнотними побоюваннями. Корисною є рамка «пограниччя» Тімоті Снайдера (примітка 8): легітимність і гуманізм зруйнувалися під тиском накладених одна на одну окупацій і боротьби за політичний контроль.

Насильство просто розросталося. Його правильно описувати як різанину, як процес, який, розпочавшись, уже не міг бути зупинений. Має значення, що ранню УПА формували в тому числі, масове дезертирство поліцаїв. Це описує Шумук — ті, хто колаборували за наказом ОУН(б), при зміні тактики масово пішли в ліс. У 1943 році багато чоловіків із досвідом служби в допоміжних поліцейських структурах під контролем німців пішли до лісу і приєдналися до структур УПА або влилися в них.

Такі люди мали зброю, знання примусового поліцейського контролю і досвід масового насильства в умовах окупації; дослідження Волині згадують масові дезертирства українських поліцаїв навесні 1943 року до лісів, щоб приєднатися до УПА. Це не означає, що кожен член УПА був колишнім поліцаєм, але допомагає пояснити, як нова повстанська сила, що швидко розширювалася, могла раптово отримати кадри, здатні до організованого насилля такого рівня.

УІНП підкреслює випадки на кшталт Красного Саду, де, за їх даними, поляки разом із нацистами 19 квітня 1943 року вбили 104 українських цивільних, подаючи такі події як частину ескалації Волинського протистояння. У його викладі наголошено на міжвоєнній польській колонізації, осадницьких поселеннях, місцевій ворожості та ролі співпраці поляків із німецькими формаціями в поглибленні українських страхів і репресалій.

Інакше кажучи, боротьба УПА "проти колаборантів", разом, з шпигуноманією та бажанням контролювати регіон, розширилося до однієї з найтемніших подій української історії.

Однак ми маємо бути обережними, щоб не прийняти рамку про всю УПА: відповідальними за насильство були керівники УПА-Північ, такі як Дмитро Клячківський, якого на жаль вшановують в Україні — він має свій монумент. Інші гілки УПА засуджували насильство.

Так само насильство не було мотивоване припущеною інтегрально-націоналістичною ідеологією, а радше партизанською логікою в регіоні, настільки десенсибілізованому до насильства, де «пограниччя» [8], призвело до повного розриву легітимності й гуманізму.

Був також сильний політичний чинник у Проводі ОУН. Дмитро Клячківський («Клим Савур»), опортуністичний отаман, командував найбільшою частиною УПА — УПА-Північ, тому його «переговорна» позиція була сильною в динаміці союзів і внутрішньофракційній боротьбі в ОУН(б).

Не маючи повної інформації про реальний стан справ на Волині й Поліссі, керівництво ОУН обговорювало ситуацію. Дехто негативно оцінював антипольські дії українських повстанців. Р. Шухевич і О. Логуш активно виступали на захист позиції Д. Клячківського щодо розв’язання «польського питання». М. Степаняк і М. Лебідь опинилися в протилежному таборі. Вони навіть пропонували усунути «Клима Савура» з посади. О. Луцький, який інспектував Волинь у травні-червні 1943 року, раніше висловлював ту саму думку Р. Шухевичу. Оскільки Д. Клячківського захищало все Бюро Проводу ОУН, Великий збір більшістю голосів підтримав «волинський досвід», хоча це не було включено до офіційних постанов збору [9].

Характер ситуації також зазвичай хибно інтерпретують через необґрунтовано високі числа жертв, які подає польська сторона, часто поєднуючи тих, хто мігрував, українців і припущені спекулятивні оцінки загиблих. Більшість істориків погоджується щодо числа від 30 000 до 50 000 поляків, убитих під час Волинської різанини, і 10 000–20 000 українців, убитих під час попередніх спроб етнічних чисток з боку АК і пізніших ударів у відповідь.

У своїй статті «The Genocide Myth and Poland’s Victimisation Complex» Тарас Кузьо відкидає польську державно-меморіальну категорію «геноциду» [10]. Він стверджує, що польські історики не знайшли прямого наказу ОУН, який зобов’язував би підрозділи УПА вбивати поляків на Волині, і заявляє, що не було попередньої антипольської пропагандистської кампанії ОУН, співмірної з ідеологічною мобілізацією, зазвичай пов’язаною з геноцидом.

Він також стверджує, що твердження про «146 населених пунктів» 11–12 липня 1943 року є перебільшеним, бо УПА в той момент не мала спроможності здійснити таку масштабну скоординовану операцію і ще не повністю домінувала на Волині через суперництво з силами Тараса Бульби-Боровця.

Він каже, що в такому конфлікті партизаном міг бути селянин зі зброєю, а тому вбивство партизана могло рахуватися як убивство цивільного. Він також зазначає, що польські й українські цивільні іноді приєднувалися до партизанських або поліцейських атак на села, зокрема із сільськогосподарськими знаряддями, і що грабунок був частиною насильства.

Кузьо пише, що втрати між поляками й українцями співвідносилися як 2:1 [11] [12]. Я вважаю, що його числа хибні [13], і погоджуюся з деякими пунктами, які порушує Мотика. Числа, ймовірно, були ближчими до 3:1, із найнижчою розумною оцінкою у 30 000 убитих під час Волинської різанини. Але реалістично я погоджуюся, що було вбито щонайменше 50 000 людей [14], без можливості встановити, де було місцеве насильство, а де — репресивна кампанія ОУН-УПА.

Ці підрахунки переважно стосуються вбивств поляків і українців під час Другої світової війни. Однак якщо додати втрати з інших регіонів, число вбитих українців буде вищим. За оцінками Снайдера, на Закерзонні було вбито 6–7 тисяч українців і 1 тисячу поляків. Подібне співвідношення з більшою кількістю загиблих українців було виявлено в Люблінському регіоні, на Холмщині та Підляшші.

Українці, вбиті в регіоні Холмщини і Підляшшя (4 000) та Закерзоння (6 000–7 000) [15].

Однак навіть якщо числа нижчі, ми, безумовно, маємо визнати цю чорну пляму української історії — один із найганебніших її епізодів.

АК, завдяки кращій інституціоналізації та раніше наявним державним структурам, існувала в значно контрольованішому середовищі, і було би справедливо сказати полякам, що її дисципліна була вищою, ніж у інших партизанських сил. Хоча вона вчиняла переважно антиукраїнські, але також антилитовські, антибілоруські й антиєврейські злочини, їхній масштаб, якщо брати порівняльний аналіз, був суттєво нижчим.

Отже, ми не можемо зрівнювати рівні насильства АК і УПА, бо друга була причетна до значно ширших епізодів цивільного терору.

Втім, було би помилкою робити висновок, що через Волинську різанину УПА можна описувати як «банди» і «бандитів». На жаль, вона справді діяла за тією самою брутальною партизанською логікою, як і інші антифашистські рухи.

Ми маємо пам’ятати, що французькі партизани, французького Resistance, який зазвичай героїзують, убив 10 000 цивільних під час «дикої чистки»; іррегулярні сили республіканської Іспанії вбили понад 50 000 цивільних. Під час Алжирської війни за незалежність французькі джерела оцінювали 70 000 мусульманських цивільних як убитих або викрадених і ймовірно вбитих ФНВ; внутрішні чистки ФНВ забрали понад 12 000 життів; ще 5 000 загинули у «кавових війнах» ФНВ–МНА у Франції.

Сили В’єтконгу, прагнучи контролю і дисциплінарних заходів, а також керуючись класовими й етнічними конфліктами, вбили приблизно 106 000–227 000 цивільних. Лише в 1938 році під час руйнування дамб на Жовтій річці націоналістичний Китай убив 400 000 людей одразу і під час подальшого голоду — більше, ніж ядерний удар.

Італійський антифашистський рух чинив «партизанське правосуддя» в квітні–влітку 1945 року: приблизно 12 000–15 000 убитих, за оцінкою Джорджо Бокки, яку цитує Мірко Донді у своїй праці про післявизвольне насильство.

Природа партизанських і антифашистських рухів полягає в тому, що вони організовують репресії, етнічне насильство і страти — те, що часто трактують як самосуд. Дегуманізація, ненависть, травма війни і повна відсутність правових інституцій та стабільного порядку призводять до масового насильства. УПА не була винятком. Ми маємо ставитися до цього як до факту.

Але італійці все одно святкують День визволення. Вони здатні відокремлювати гордість за визвольну боротьбу від прославлення злочинців. Іноді з’являються герої-злочинці — ті, хто відігравав суттєву роль в антифашистській боротьбі, але також був причетний до насильницьких страт і насильства.

Розуміючи цей контекст, важливо нарешті визнати УПА тим, чим вона була: антифашистською, здебільшого лівою національною армією, частини якої вчинили невимовні злочини. Інші частини цим злочинам опонували. Інші діяли за сотні кілометрів, ведучи цілком окрему боротьбу. Були ті, чию одну дію можна трактувати як героїчну, а іншу — як злочинну. Були інтелектуали — від Івана Багряного до Шумука, місцевих соціал-демократів і соціалістів-революціонерів.

Були й авантюрні бандити, які завжди приєднуються до таких рухів, коли з’являється можливість. Усе це має бути визнано.

Існувала також інша УПА, так звана «перша УПА», або Поліська Січ, яка була коаліцією авантюрного отамана Тараса Бульби-Боровця, лівих націоналістів Мітринґи, республіканців і незалежних комуністів. Вона починалася як антисовєтське місцеве збройне формування, що діяло з дозволу німців. Разом із членами ОУН(м) вона засуджувала антипольське насильство [16].

Її початкове насильство було спрямоване переважно проти совєтських військ, совєтських чиновників, структур НКВД і відсталих червоноармійців. Український архівно-історичний матеріал також говорить, що нове формування «високо цінувалося» нацистами, і окремо згадує дуже жорстоку розправу над розбитими або відступаючими частинами Червоної армії. Найтемніша і найбільш дискусійна частина — Олевськ і антиєврейське насильство.

Дослідження, орієнтовані на історію Голокосту, і свідчення тих, хто вижив, приписують членам Поліської Січі погромне насильство, приниження, грабунок, тортури і вбивства євреїв. Опублікований USHMM конференційний том зазначає, що Джаред Макбрайд задокументував січові погроми на північ від Житомира, в Олевську, і що в цьому випадку «грабунок, тортури і вбивства» євреїв відбувалися без німецької участі. Вона намагалася будувати власну державу в Олевську, організовуючи місцеву адміністрацію, оподаткування, кооперативи і власну партизанську армію.

Варто зазначити, що деякі дослідники стверджують, ніби Поліська Січ уже була демобілізована і не брала участі в погромах.

Попри це, у порівнянні «перша УПА» з усіх діючих сил убила найменше цивільних. Спалах антисемітського насильства був єдиним масовим актом такого типу, який заслуговує на повне засудження. В іншому ж вона вбила найменше цивільних, залишалася відносно дисциплінованою для такої сили і також представляла цінну альтернативу в контексті українського антифашистського опору.

Також важливо підкреслити, що рух починався як колабораціоністський, доки не порвав із німцями і не пішов у підпілля. Хоча перша УПА не була виконавцем тривалого, великомасштабного вбивства цивільних, її не слід використовувати для відбілювання злочинів проти єврейського населення, скоєних силами Тараса Бульби-Боровця.

Зрештою, важливо зазначити, що партизани існували в контексті такої жахливої події, як Друга світова війна, у бездержавному регіоні, між нацистською Німеччиною і Радянським Союзом. Частини УПА були причетні до брутального насильства, тоді як інші частини його засуджували; насильство було мотивоване не ідеологією, а радше партизанською логікою і страхом втратити Західну Україну на користь Польщі.

Неможливо ігнорувати подію такого насильства, навіть якщо таке насильство не є унікальним для антифашистських чи національно-визвольних рухів. Ми маємо розрізняти відповідальних за насильство; тих, хто перебуває посередині; «злочинців-героїв»; постатей великого масштабу; і тих, хто опонував насильству, не брав у ньому участі, організовував антифашистський та антисовєтський опір в інших частинах України. УПА не можна записати як «нацистські банди» чи «злочинців», але її також не можна цілком засудити.

Критика окремих осіб і формацій є значно логічнішою і розумнішою. Також важливо пам’ятати, що насильство було взаємним і не було окремим, ізольованим інцидентом, а частиною спільної польсько-української історії, повної циклів пригноблення, а потім вибухів насильства, з огляду на конкретну історію окупації Західної України і попередньої пацифікації.

Саму УПА слід трактувати як лівий або проміжний між правим націоналізмом, соціалізмом і незалежним комунізмом національний рух — із власними суперечностями, у межах яких Україні слід серйозно працювати над своїм ставленням до таких фігур, як Клячківський, Бандера та інші, — але з легітимним місцем у пантеоні українських героїв.

***

Post Scriptum. Після публікації статтю, ймовірно, буде переглянуто, відредаговано і змінено. Кожен може звертатися з критикою, запереченнями, якщо вони є, або вказувати на нечутливість чи неточності.

Я щиро намагатимусь відповісти на все — бо це тема величезної емоційної енергії, великої цінності й важливості для обох народів: для українців і нашої боротьби за незалежність, а також для поляків, пам’ять про вбитих родичів не має бути забута чи відкинута під час «польсько-українських історичних війн», які зазвичай продукують інструментальний, політичний, неемпатичний погляд. Кожне число тут — це забране людське життя. Одного вже забагато. А ми говоримо про тисячі.

До всіх таких тем слід підходити обережно, з повагою і врахуванням іншої сторони. Пишіть мені у Twitter/X (@Vlstarodubtsev).

Пам’яті всіх, хто загинув на брутальному пограниччі; тих, чия пам’ять назавжди прив’язана до невинних могил конфліктного регіону. З любов’ю, емпатією і підтримкою.

Владислав Стародубцев.

Примітки

1. Тімоті Снайдер описує ОУН-Б як «націоналістичну терористичну організацію, очолювану незрілими і розлюченими чоловіками». Snyder, “Causes,” p. 208.

2. Євген Стахів, «Крізь тюрми, підпілля і кордони».

3. Найсильніший опис ОУН(б) як соціал-демократичної подано в новаторській праці Володимира Дзьобака «Конфлікти в ОУН(б) і їхній вплив на український рух опору». За ним ідуть такі історики, як Іван Патриляк, який пише, що «соціальна доктрина ОУН(б) у постановах Третього збору більше нагадувала програми європейських соціал-демократичних партій, ніж довоєнні націоналістичні документи»; Павло Гай-Нижник описує документ роком пізніше про «народно-демократичний лад» як підхід ОУН(б); Касьянов, В’ятрович і Гурська також вказують, що програму можна визначити «як соціал-демократичну».

4. Див.: Władysław Siemaszko and Ewa Siemaszko, Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939–1945, 2 vols. (Warsaw: von Borowiecky, 2000); Grzegorz Motyka, Od rzezi wołyńskiej do akcji “Wisła”: konflikt polsko-ukraiński 1943–1947 (Kraków: Wydawnictwo Literackie, 2011). Див. також постанови Сейму 2009, 2013 і 2016 років.

5. Stathis N. Kalyvas, The Logic of Violence in Civil War.

6. Alexander V. Prusin, The Lands Between: Conflict in the East European Borderlands, 1870–1992 (Oxford, 2010), p. 129: “six hundred Poles; OUN-led peasant mobs attacked police stations, killed Polish officials, and robbed refugees escaping the Red Army.”

7. Jared McBride, “Peasants into Perpetrators: The OUN-UPA and the Ethnic Cleansing of Volhynia, 1943–1944,” Slavic Review 75, no. 3 (Fall 2016): p. 633.

8. Снайдер трактує Волинь як частину насильницької географії «кривавих земель», спричиненої крахом і переупорядкуванням суверенітету під владою нацистів і совєтів, але він усе ж приписує агентність у антипольських етнічних чистках 1943 року саме структурам ОУН-Б/УПА, а не українському населенню загалом. У The Reconstruction of Nations він оцінює, що УПА вбила від сорока до шістдесяти тисяч польських цивільних на Волині у 1943 році; у Bloodlands він також наголошує на ширшій спіралі окупації, знищених інституцій, партизанської війни і взаємного терору, у якій як польські, так і українські цивільні ставали мішенями.

9. Літопис Української Повстанської Армії, серія «Події і люди», книга 18, с. 38.

10. Цю думку також підтримують Джаред Макбрайд і Тімоті Снайдер.

11. Nasze Słowo, “Polish-Ukrainian History: Time for a Reset,” Taras Kuzio: https://nasze-slowo.pl/polsko-ukraїnska-istoriya-chas-dlya-perezavantazhennya/

12. Співвідношення загиблих поляків до українців 2:1, яке цитує Магочій, узгоджується з працями Снайдера, В’ятровича та українського історика Івана Патриляка. Патриляк — один із найкращих українських дослідників українських націоналістичних груп — подає такі підрахунки: 38–39 тисяч поляків і 13–16 тисяч українців, убитих від кінця 1942 до кінця 1944 року на території Холмщини і Підляшшя, Берестейщини і Грубешівщини, а також Полісся, Волині й Галичини. — Nasze Słowo, “Polish-Ukrainian History: Time for a Reset,” Taras Kuzio.

13. Справжню кількість польських і українських цивільних, убитих у 1940-х роках, практично неможливо визначити. Стефан Рапави зазначає, що публікації на цю тему зазвичай не наводять джерел, які підтверджували б подані числа. «Очевидно, їхні автори здебільшого покладаються на неперевірені особисті спогади», — додає він. Пол Роберт Магочій стверджує: «Є кілька причин, чому оцінки так сильно відрізняються. По-перше, ми не знаємо напевно — і, ймовірно, ніколи не знатимемо — точних чисел. По-друге, зі зрозумілих причин представники обох сторін, польської й української, прагнуть максимально завищити ці числа, щоб задовольнити власні потреби у віктимізації», — пише Кузьо.

14. Подібні числа згадує Снайдер у “The Causes,” 197–234; Snyder, The Reconstruction of Nations, розділи про Галичину-Волинь.

15. Nasze Słowo, “Polish-Ukrainian History: Time for a Reset,” Taras Kuzio.

16. Девід Марплз також зазначає, що Боровець, разом із діячами ОУН-М і митрополитом Шептицьким, засуджував убивства польських цивільних.