“Чиста справа потребує чистих рук”

— Симон Петлюра, серпень 1919 року

Постать Петлюри повна міфів, особливо на Заході. Його описують як “націоналіста”, “погромника”, “диктатора” та багатьма іншими пейоративами. Ця стаття існує для того, щоб відповісти на них. Не “правий реакціонер”, не “ксенофоб” і не “капіталістичний лакей”.

Коли українська боротьба зіткнулася зі своїми найважчими викликами, її головний лідер, Володимир Винниченко, через депресію та внутрішні ідеологічні конфлікти, відійшов від лідерства, і Петлюра зайняв його місце.

Хоч часто обох протиставляють в дуже примітивний спосіб, як підкреслював український історик Тарас Гунчак: “У ті буремні дні Винниченко і Петлюра постали як представники українських прагнень до політичної незалежності. Хоча обидва належали до Соціал-демократичної партії, вони помітно відрізнялися у своєму підході до певних основних проблем. Винниченко, утопічний соціаліст, наголошував на першості соціально-економічних факторів у революційній боротьбі. Відповідно, він розривався між національними інтересами і своїм донкіхотським різновидом соціалістичного ідеалізму — фактором, який може, принаймні частково, пояснити непослідовності у політичному житті Винниченка.

Петлюра, з іншого боку, прагнув реалізації своїх ідеалів соціальної справедливості та рівності в межах незалежної Української Республіки. Тому він наголошував на практичному боці боротьби за незалежність. Це призвело деяких спостерігачів до помилкового висновку, що Петлюра сповідував крайній націоналізм із його звичайними ексклюзивними, дискримінаційними й часто нетерпимими тенденціями. За браком кращого слова в англійській мові можна, справді, використати термін "націоналіст", але лише в його найзагальнішому значенні. Намагаючись зрозуміти політичну думку Петлюри, ми наближаємося до істини, усвідомлюючи, що він був передусім "самостійником", тобто тим, хто вважав національну незалежність sine qua non для здійснення всіх інших цілей. Попри їхні відмінності, Петлюра і Винниченко були відданими поборниками народної (соціальної, популярної, ширшої - прим. редактора) демократії”.

Політичні погляди Петлюри мали цікаву еволюцію. Від “українського Маркса”, “ортодокса” і “каутськіанця” до “націонал-демократа”, “самостійника” тощо. І хоча його погляди значно змінилися, я стверджую, що його базові переконання залишилися тими самими.

Петлюра походив з українського покоління, яке виростало з “Маніфестом Комуністичної  Партії” в одній руці та “Кобзарем” в іншій; покоління, яке поєднувало українську республікансько-егалітарну думку із західноєвропейською соціал-демократією.

Петлюра прийняв соціалістичний ідеал досить рано у своєму житті, але він поєднував його зі своїм великим інтересом до української культури, театру, творчості Шевченка та своєю любов’ю до музики Лисенка, українського “народного музиканта”, і її мотивів. Марксизм, значною мірою доктрина, завершена чіткими, майже математичними структурами, намагався зробити із себе “науку” з лінійним рухом історії, боротьбою класів та аналізом прогресу через неї.

Такий підхід погано поєднувався з багатством культурної інтерпретації та певним романтизмом ранішого українського соціалізму. Петлюра від початку свого захоплення марксизмом поєднував його з гуманістичною культурною силою, і в багатьох аспектах він відкидав увесь детермінізм марксизму на користь набагато ширшого погляду. У цьому йому також допомагали тодішні великі марксисти, Каутський і Бернштейн. Коли Каутський відкрив — або радше практично втілив, бо попри всю критику, Маркс безумовно був демократичною фігурою — марксизм для широкої демократичної участі, Бернштейн відкрив його для поєднання з іншими дисциплінами, сучасними науками, сучасними політичними теоріями тощо. Завдяки останньому з’явилася величезна кількість лівих і правих “ревізій” марксизму, що дали йому нове життя і думку.

У такому світлі розвивався марксизм Петлюри.

Правий націоналіст?

Цінності Петлюри виходили з принципів всебічного людського розвитку, поєднання індивідуальних і загальних інтересів та захисту прав людини — що досить органічно поєднувалося в загальне гуманістичне бачення.

Бачачи мету у загальному людському поступі, а не у марксистсько-класовому русі історії, Петлюра швидко відкинув класову боротьбу як головний принцип, або навіть як позитивну силу. Він також відкинув мету побудови соціалізму, принаймні в короткостроковій, насильницько-революційній перспективі. Натомість він теоретизував соціальну державу добробуту, яка через регулювання, захист прав робітників, перерозподіл і соціальні гарантії створює гармонійне співіснування класів, соціальних і національних груп.

Він бачив розвиток соціалізму у поступовому розвитку кооперативного руху, моралі народу, але не бачив його через соціальний конфлікт непримиренних інтересів соціальних груп. Саме виходячи з позиції, що соціально-класові інтереси можуть бути примирені, збалансовані заради розвитку чогось важливішого — у випадку Петлюри — демократичної національної держави, загального блага; Петлюра доходить висновку, що соціальний розвиток має відбуватися через компроміси і зменшення шкідливих, розділяючих конфліктів, а не через розділення класів.

Часто можна побачити порівняння Петлюри з польським національним героєм Пілсудським, і попри взаємну симпатію між ними, такі порівняння нехтують глибоко демократичною ідеологією Петлюри, на відміну від бачення Пілсудського, яке призвело до технократичної напівдиктатури. Для Петлюри демократія була не лише інструментом індивіда для захисту своїх прав, але також у певному руссоїстському сенсі — інструментом, лише через який може бути знайдена загальна воля народу, і що лише на таких принципах можлива національна держава.

Такими були погляди Петлюри. Вони еволюціонували, але ключові цінності залишалися тими самими. Загалом він був на спектрі між двома українськими партіями: українськими соціал-федералістами та соціал-демократами. І це досить показово: пріоритетом для Петлюри залишався компроміс між політичними силами, іноді навіть у ті дні, коли швидкі реформи були б кориснішими. Він ніколи не відкидав республіканських ідей загального блага, патріотизму та демократії, хоча в усіх інших питаннях був готовий іти на поступки. Його “надпартійний” підхід був і об’єднавчим інструментом, і втраченими можливостями.

Важливим контекстом діяльності Петлюри є його прихід до влади в період, коли реформи УНР були найбільш популярними і лівими.

Виходячи з масової підтримки пізнього радикалізму УНР подавляючою більшістю українців на той момент, можна стверджувати, що Винниченко, Грушевський, Шаповал та інші на “лівому” крилі вже лівої республіки мали рацію. Нації народжуються з революцій. Соціальна боротьба об’єднувала людей, показувала важливість співпраці, їхні спільні інтереси, що тягло за собою національну ідентичність.

І тому поглиблення соціальних реформ загалом було правильнішим підходом, ніж спроба знайти компроміс із привілейованими групами, яких ці реформи зачіпали. Сам Петлюра у 1906 році цитував: “Слова Каутського: “у великих революціях народжуються нації” є правдивими, і Україна може бути найкращим прикладом”.

Петлюру можна вважати відповідальним за те, що йому не вдалося досягти глибшого розуміння і зближення з радикальними елементами Української Народної Республіки в момент, коли співпраця з ними була терміново потрібна. Ці радикальні сили, представлені насамперед незалежними комуністами і УПСР — Українською партією соціалістів-революціонерів — прагнули створити незалежну радянську українську республіку. Їхнє бачення було соціалістичним і революційним, але не підпорядкованим Москві.

Ці групи також вимагали відставки Директорії, легітимність якої була серйозно послаблена її конфліктом із значною частиною УПСР. Це було особливо важливо, бо УПСР представляла майже все українське селянство і, відповідно, більшість українського суспільства. Лише найпоміркованіше крило УПСР продовжувало співпрацювати з Директорією, тоді як радикальніші течії дедалі більше ставилися до неї з недовірою.

Відносини з УПСР, попри напруження, залишалися відносно працездатними. Ситуація з незалежними комуністами була складнішою. Членів УСДРП (незалежних) арештували за підозрою в підготовці перевороту проти уряду, хоч невдовзі їх і звільнили. Залишається незрозумілим, чи були ці підозри виправданими. Проте очевидно, що взаємна недовіра між двома таборами української політики — державницькими соціал-демократами навколо Петлюри та радикальнішими (але такими ж державницькими) радянськими соціалістами й незалежними комуністами — створила серйозні перешкоди для співпраці. Часом ця недовіра навіть породжувала відкриту ворожість.

Ця невдача була політично дорогою. У час, коли український національний рух стикався з екзистенційними загрозами як з боку більшовицької Росії, так і з боку Білого руху, єдність серед українських соціалістичних сил була необхідною. Натомість ідеологічна підозра, суперечки щодо легітимності та страх перед внутрішніми переворотами завадили створенню ширшого революційно-демократичного фронту. Нездатність або небажання Петлюри повністю інтегрувати ці радикальні сили у спільну антиімперську боротьбу залишається однією з серйозніших слабкостей його політичного лідерства.

Погромник?

Ім’я Петлюри стало міжнародно пов’язаним із звинуваченням у тому, що він був погромником. Це звинувачення потрібно прямо відкинути. Петлюра не був погромником і не був антисемітом. Немає серйозних доказів того, що він особисто організовував, заохочував або ідеологічно підтримував антиєврейські погроми. Образ Петлюри як організатора антисемітського насильства значною мірою був сформований російською та радянською пропагандою, яка прагнула дискредитувати український національний рух як реакційний і варварський.

Справжня історична проблема є іншою. Погроми справді широко відбувалися під час революційної війни, зокрема серед сил, пов’язаних з Українською Народною Республікою. Але це порушує питання відповідальності та слабості  державної влади, проте не особистого антисемітизму Симона Петлюри. Петлюра засуджував погроми, видавав накази проти антиєврейського насильства і проводив політику визнання єврейських національних і культурних прав.

Тарас Гунчак у “Symon Petliura and the Jews: A Reappraisal” наголошує, що Петлюра докладав справжніх зусиль, щоб протидіяти погромам і захистити єврейські громади. Влада УНР видавала накази, звернення і декрети проти антиєврейського насильства. Петлюра засуджував погроми і намагався їх зупинити.

Генрі Абрамсон у “A Prayer for the Government” також показує, що УНР приймала прогресивну політику щодо єврейських національних і культурних прав. Українська Народна Республіка визнавала єврейське політичне представництво і права меншин до ступеня, який на той час був безпрецедентним у світі. УНР прийняла закон про національно-персональну автономію і включала представників меншин в уряд і владу. Проте Генрі Абрамсон значно критичніший щодо того, що можна було зробити, і пов’язує Петлюру з неспроможністю належно придушити погроми, провалом своєчасної політики та відсутністю чи слабкістю політичної волі для зупинки погромів.

Отже, Петлюра не був погромником. Проте він не зміг створити армію, достатньо дисципліновану, щоб забезпечити виконання власної політики УНР. Хаотичні умови війни, слабкі державні інституції, ненадійні командири і нерозбірлива мобілізація дозволили антисемітським і кримінальним елементам чинити насильство під українським прапором або в асоціації із ним. Це був значний провал політичних лідерів і військового офіцерства, але його не можна прирівнювати з хибним звинуваченням, що Петлюра сам підтримував погроми.

Зрадник Галичини і Волині?

Василь Гришко, український політичний активіст в еміграції, цікаво описував логіку Польсько-українського союзу. На його думку, керівництво УНР прагнуло не лише негайної польської військової допомоги проти більшовицької Росії, але й збереження якомога більшої кількості української військової сили. Однією з цілей було створити умови, за яких армія УНР могла б знову з’єднатися з Українською Галицькою Армією і в майбутньому відновити боротьбу за визволення західноукраїнських земель.

Варшавський союз справді передбачав болючі поступки, особливо щодо західноукраїнських територій. Але з перспективи Петлюри та його прихильників, це також була спроба зберегти ядро української державності та військової сили в момент, коли УНР була близькою до повного краху.

Схожу логіку можна побачити в листуванні Юрка Тютюнника, одним із лідерів Першого Зимового походу і представником військової позиції УНР з представниками Червоної Української Галицької Армії, що свідчуть, що УНР не розглядала тимчасовий перехід галичан на більшовицький бік як зраду. Радше це була спроба зберегти те, що залишилося від Галицької армії в катастрофічних умовах. Червона УГА не сприймалася військом і політичним керівництвом УНР як вороги, а як “друзі по інший бік барикад” — українські солдати, тимчасово змушені обставинами опинитися в іншому таборі, що, безумовно, не було рідкістю під час Російської революції.

Існувала комунікація між Червоною УГА та стороною УНР, а також надії, що коли обставини дозволять, ці сили знову можна буде об’єднати під українським національним прапором. Це було вкрай важливо, бо Галицька армія все ще представляла цінну й досвідчену українську військову силу, хоч сама вже не могла повноцінно воювати через нестачу ресурсів і епідемії. Однак ці плани зрештою провалилися. Коли частини Червоної УГА спробували знову з’єднатися з УНР, польські сили натомість роззброїли та інтернували їх.

Польща можливо була необхідним союзником проти більшовицької Росії, але вона не була нейтральною чи безкорисною. Польська політика керувалася власними територіальними та стратегічними амбіціями, особливо щодо Галичини та Волині. Польща діяла як імперіалістична сила, нав’язуючи свою волю і українському населенню, окуповуючи Західну Україну, і практично шантажуючи український уряд.

Ситуація ще більше ускладнювалася попередньою угодою між командуванням УГА і білими силами Денікіна. Ця угода спричинила глибоку політичну кризу і викликала невдоволення серед багатьох галицьких солдатів. Вона також передувала польсько-українському союзу і включала такі зрадницькі умови, як прибрати “українська” з назви УГА і фактично прийняти відхід наддніпрянської України російським білим.

Ця угода була ініційована консервативним вищим командуванням у катастрофічних військових умовах. Солдати і більшість низових офіцерів зовсім не підтримували цей акт. Водночас, такі зносини з ворогом відбувались, коли відносини між Директорією УНР і західноукраїнським керівництвом уже були напруженими через суперечки щодо політичного лідерства.

Усе це робить польсько-український союз неможливим для зведення до простого висновку. Він не був ані чистою зрадою, ані успішним актом стратегічного генія; він також існував у контексті подібних дій принаймні деяких елементів західноукраїнських сил. Важливий і той факт, що Петлюра перевищив свої повноваження і діяв без волі уряду УНР або українського народу. Прихильники Петлюри, такі як соціал-демократи Ісаак Мазепа і Панас Феденко, протестували проти цього рішення, так само як майже всі члени УПСР. Ціна цього союзу була надзвичайно високою, особливо для західних українців.

Проте у цій історії є також і певний, хоч і малий але і позитивний висновок. Попри конфлікт Петлюри з радикальними соціалістичними та незалежно-комуністичними течіями, він і військове керівництво УНР показали готовність співпрацювати з українськими силами, що стояли далеко лівіше від них, за умови, що вони залишалися відданими українській незалежності. Також важливо, що другим командиром УНР під час Зимового походу — Тютюнник — був незалежний комуніст, який походив з боротьбистського середовища, і спроба використати авторитети обох для захисту УГА також є важливим сигналом, що попри помилки і суперечливі рішення, обидві сили були віддані меті об’єднаної, незалежної України.

Узурпатор в еміграції?

Роль Петлюри в еміграції, на мою думку, є більш негативною. З одного боку, внесок Державного Центру УНР в екзилі був величезним. Він зберіг правову і символічну тяглість української державності після військової поразки революції. Навколо цього центру стояло багато поміркованих соціалістів, соціал-демократів і республіканських державників: Андрій Лівицький, Ісаак Мазепа, Панас Феденко, Олександр Шульгин, В’ячеслав Прокопович та інші. Їхня робота підтримувала живою ідею, що Українська Народна Республіка не зникла, продовжувала існувати як певна правова і політична тяглість. 

У цьому сенсі було б несправедливо відкидати уряд УНР в екзилі як беззмістовний. Він підтримував дипломатичну діяльність, зберігав архіви, організовував емігрантські громади, публікував політичні матеріали і пізніше став важливим символом безперервної української державності. Ця тяглість мала значення, особливо тому, що радянська влада намагалася представити поразку УНР як остаточний історичний вирок проти незалежної України.

Проте звинувачення в “узурпації” не з’явилося нізвідки. Уряд УНР в екзилі так і не став беззаперечним представницьким органом усієї української політичної еміграції. Він був не національним урядом над партіями, а інституційною формою лише петлюрівської течії, яка фактично узурпувала спадщину УНР і була глибоко нерепрезентативною. 

Це було особливо справедливо тому, що після краху державного життя, реальний вплив був слабким. Рада Республіки в Тарнові існувала лише недовго, а більш представницька Українська Національна Рада в екзилі була створена лише значно пізніше. Отже, у 1920-х роках голова Директорії та його коло мали дуже великий символічний і політичний авторитет, але не широко прийнятий демократичний мандат. 

Також символічно, що уряд УНР в екзилі запровадив повноцінну роль президентства, тоді як УНР діяла як суто парламентська республіка. Замість єдності в багатопартійній різноманітності, це було негативно централізуючою силою.

Під час війни недовіру між петлюрівцями, незалежними комуністами, силами боротьбистської орієнтації та радикальними соціалістами-революціонерами можна було хоча б частково пояснити хаосом і невизначеністю. В еміграції, однак, продовження цієї недовіри стало набагато шкідливішим і здебільшого вмотивованою персональними конфліктами. Замість побудови широкої республікансько-соціалістичної коаліції, яка могла б включити радикальних радянських соціалістів, націонал-комуністів і, що не менш важливо, ЗУНРівський екзиль, УНР в екзилі не лише повністю виключила західноукраїнські політичні сили, але була частково ворожою до них. 

Важливо підкреслити, що на території України десь біля 70% населення підтримувало УПСР, а в ЗУНР — приблизно стільки ж українську національно-демократичну партію. Обидві ці сили були виключені з уряду УНР в екзилі. Провал Державного Центру УНР полягає в тому, що він залишався надто тісно ототожненим із особистими союзниками Петлюри, які використовували свій престиж — який, я б сказав, не виник із нічого, але все ж — щоб претендувати на представництво всієї країни, не шукаючи порозуміння з широкими українськими силами.

Також важливо сказати, що українське самовизначення і суверенітет були комбінованим суверенітетом. Це був не лише повний суверенітет українців як політичної нації, але й частковий суверенітет національних меншин, який офіційно визнавався через національно-персональну автономію. Включно з корінними народами, як-от надазовські греки, (які не були визнані в офіційних документах, але мали своє визнання як автономно частково суверенні самі по собі — не лише як частина української політичної нації, а з можливістю свого автономного національного життя, з можливістю мати своє міністерство за умови збору 10,000 підписів). Зрозуміло, було важко знайти політично активних росіян з України в діаспорі, особливо тих, хто підтримував би українську незалежність. Але щодо польської та єврейської меншини, а також грецької та інших — набагато реалістичніше, проте вони не були включені до жодного проєкту уряду в екзилі.

Конфлікт із Микитою Шаповалом у діаспорі мав доволі значну важливість. Він був однією з головних фігур Української партії соціалістів-революціонерів, учасником антигетьманського повстання, членом Директорії та революційним соціалістом, відданим українській незалежності. У Празі він став одним із центральних організаторів українського емігрантського громадського й освітнього життя. Він брав участь у створенні українських інституцій за кордоном, таких як український університет у Празі, і був політично активним та впливовим. Шаповал і його коло рішуче виступали проти уряду УНР в екзилі. Їхня критика виходила зліва: вони бачили петлюрівський центр як недостатньо революційний, недостатньо демократичний і нерепрезентативний, а також надто скомпрометований польським союзом. І принаймні частково вони мали рацію.

Конфлікт із Володимиром Винниченком мав інший характер, але був не менш значним. В еміграції Винниченко намагався домовитися з радянською владою в надії досягти незалежної соціалістичної України. Ця спроба провалилася, і сам Винниченко глибоко розчарувався в можливості порозумітися з більшовиками. Але політичне значення його позиції не слід ігнорувати: він представляв течію української лівиці, яка не хотіла відмовлятися ні від соціалізму, ні від української незалежності, але не могла знайти собі місця — не лише в УНР в екзилі, а й у будь-яких силах діаспори, будучи постійно затиснутою між умиротворенням Радянського Союзу та незалежницькою діяльністю, виключеною із ширших як совєтофільських, так і самостійницьких крил діаспори.

Конфлікт із Євгеном Петрушевичем і західноукраїнськими колами значно пошкодив і фактично зробив неможливим те, щоб уряд УНР в екзилі був представницьким для всієї української нації. Для багатьох галичан і волинян Варшавський договір був національною катастрофою. Він, здавалося, підтверджував, що наддніпрянське українське керівництво готове пожертвувати Східною Галичиною та Західною Волинню заради польської підтримки, що воно неуважне до їхніх потреб і реалій або, що ще гірше, зрадницьке. Для УНР в екзилі і Петлюри особисто це, здається, стало “проблемою обраного шляху”: чим далі йдеш, тим важче обрати інший шлях. Це вимагало певної особистої волі для подолання минулих помилок. Навіть якщо оцінювати союз з Польщею не як помилку, а радше як болючим, проте необхідним компромісом - все одно - в еміграції ситуація змінилася, отже мав змінитися і підхід.

Це зробило еміграційний центр УНР глибоко підозрілим в очах західних українців. Пізніший поворот Петрушевича до Радянської України був передусім відчайдушним геополітичним маневром, зокрема частково через брак розуміння і контрпродуктивну польську орієнтацію УНР в екзилі.

Петлюрівський центр зберіг правову тяглість УНР і її престиж, без народної підтримки, пов’язаної з ним. Емігрантські організації різних течій мали причини не довіряти уряду УНР в екзилі, значною мірою зокрема через особисті рішення Петлюри.

Уряд УНР в екзилі не зміг перетворити цю тяглість на справді плюралістичний національно-політичний фронт. УНР в екзилі залишалася занадто вузькою і занадто недовірливою до радикальних українських соціалістичних та західноукраїнських сил, які могли б зміцнити справу незалежності.

Висновки

Зрештою, чи слід вважати Петлюру “героєм” — це питання, на яке кожна людина має відповісти індивідуально. Його політична спадщина містить як серйозні помилки, так і незаперечні заслуги. Його відносини з УПСР, незалежними комуністами, західноукраїнськими політиками та іншими течіями українського руху часто були складними, а іноді відкрито конфліктними, шкідливими для української і демократичної справи. Різні люди можуть оцінювати ці конфлікти по-різному, залежно від того, що вони вважають найважливішим.

Петлюра приймав рішення, які можна і слід критикувати. Йому не вдалося побудувати стабільну співпрацю з важливими радикальними соціалістичними силами. Його союз із Польщею залишається одним із найбільш суперечливих епізодів Української революції. Його лідерство в еміграції не подолало фрагментації українського політичного життя. І хоча він не був ані погромником, ані антисемітом, нездатність держави й армії УНР запобігти погромному насильству залишається трагічним провалом, за який її керівництво несе принаймні часткову політичну відповідальність.

Але ці провали не стирають його значення. Петлюра був талановитим республіканцем, українським активістом, демократично-соціалістичним політиком, реформатором, журналістом, організатором і військовим лідером. Він належав до традиції українського республіканського соціалізму, а не до традиції реакційного націоналізму. Його центральною метою був захист української незалежності, але ця незалежність не уявлялася як авторитарний або етнічно ексклюзивний проєкт. Вона була пов’язана з народною демократією, соціальною реформою, культурними правами і політичним самовизначенням українського народу.

Його захист української державності, демократичного республіканізму та антиімперської боротьби робить його гідним поваги й пам’яті.

Його загальна роль як голови однієї з найважливіших європейських революцій, антиколоніального лідера, соціал-демократа і демократичного військового керівника також не повинна розглядатися виключно як українська спадщина. Він належить до республікансько-лівої течії, до міжнародної лівиці і навіть, як зазначає Volt Ukraine, до єврофедералістської лівиці. Якби сучасна лівиця могла подивитися за межі своєї минулої ксенофобії і була готова включити українську історію як частину власної історії, Петлюра був би життєздатним доповненням до міжнародної лівиці, так само як Махно був раніше.

Чи слід “брати Петлюру як прапор” — зрештою особисте і політичне рішення. Але це рішення має бути ухвалене чесно. Воно не повинно ґрунтуватися на радянських міфах, російській пропаганді, націоналістичних спрощеннях або апологетичному відбілюванні. Перш ніж судити Петлюру, нам потрібно знати, про що ми насправді говоримо: про важливу, популярну республіканську, демократичну фігуру.

Машинний переклад з англійської, можуть бути помилки.