Пантеон героїв українського національного визволення нараховує багато імен.
Кожне вбивство українських героїв - придушує правду і переписує історію кровʼю на хибу. Кровʼю, пролитою на бруківці паризької вулиці 25 травня 1926 року, була написана фальшива історія проти Петлюри, Народної Республіки та України. Пройшло сто років і тепер у молодих українців є можливість та обовʼязок вирвати ці брехливі сторінки з історії та наново освітити Україну та її Головного Отамана Симона Петлюру. Українці мають свою державу, настав час визнати і наших героїв історії.
Симон Петлюра є відображенням вислову «людина сформована часом», особливо це стосується народжених у період на кануні великих змін. Петлюра став провідником України і робітників тюрми народів, Російської імперії через полумʼя революції.
Його біографія та рання революційна діяльність викривають його сили як лідера, довіру від громади, організаційну ініціативу та цінності, які варто захищати. Якби Петлюра не зауважив несправедливість або поставив самого себе вище за свої українські демократичні цінності, то жив би в Україні як священник. Але і таке життя рано чи пізно обірвалося б під радянським режимом. Саме це робить історичну особистість Петлюри цікавою для дослідження: людина, яка обрала з двох шляхів життя найважчий і рушила ним для досягнення успіху та натхнення. Він не був солдатом, проте створив армію. Він не мав світської освіти, проте став журналістом, критиком та продюсером. Ці досягнення були результатом віри в самого себе і віри в нього тих, кого він провадив.
У 1919, незважаючи на епідемії, нестачі продовольства та воєнні поразки, Петлюра продовжував особисто подорожувати з солдатами для підтримки моралі та заохочення спротиву. Його присутність на фронті надавала багатьом бійцям віри, що боротьба за незалежність триває. Не можна недооцінювати роль провідництва Петлюри під час Першої визвольної боротьби, і лишається сподіватися, що українські лідери ніколи знову не опиняться у такій ситуації.
Петлюра також розумів цінність української культури у боротьбі за незалежність. Відомим прикладом, що насправді демонструє головну стратегію історичної української адвокаційної діяльності у Сполучених Штатах за спонсорства держави, є тур дирижера Олександра Кошиця, Української республіканської капели та використання культурної дипломатії. Президент Української Народної Республіки видав генеральний наказ українським культурним діячам поширювати не лише відомості про війну України за незалежність (1917-1921), але і про саме український народ, використовуючи музику як вид дипломатії. Головна мета цього туру, який проходив з 1919 року до кінця першої визвольної боротьби, була та сама, яка залишається у сучасних українських дипломатів: представляти Україну як окремий самобутній народ з власною культурою, який заслуговує на незалежність та світове визнання.
Шляхом культурної дипломатії українська діаспора і держава можуть формувати громадську думку, показуючи правдиві умови бою або ефективно протидіючи російським інформаційним кампаніям у Сполучених Штатах. Якщо подивитися на ефективні види української культурної дипломатії у двадцятому столітті та тактики інших груп лобістів, сучасну адвокаційну діяльність України можна налагодити і дати змогу американським прибічникам України та поневоленим народам рухатися вже прокладеним шляхом. Це лише маленький приклад світового впливу Петлюри і чого українці могли б навчитися від його ініціатив.
Армія, яка сьогодні воює за Україну - це армія створена Петлюрою. Шеврони, медалі, дух та хоробрість сьогодні присутні у Збройних Силах України. І це надихає, не лише з точки зору Петлюри, а тому, що ці революційні та ідеалістичні плани у сучасній Україні формують незалежну державу, яку ми продовжуємо будувати та захищати.
«”Але правда переможе",-
Так Петлюра каже.
І по ньому на Вкраїні
Слава не поляже!»
Юрій Кимйотик,
Виконавчий директор Американських Друзів АБН.
Спікер на ХІІІ Бандерівських Читання. Український Журналіст та Громадський Діяч у США.