Симон Петлюра та незавершена справа європейської України

У день пам’яті Симона Петлюри, та особливо в контексті сучасної прагнення України до європейського напрямку розвитку на противагу російсько-імперському - варто говорити не про культ «сильної руки» і не про бронзову ікону отамана. Постать Головного отамана військ Української Народної Республіки та Голови Директорії традиційно розглядається в історіографії крізь звужену національно-визвольну парадигму. Такий підхід залишає поза увагою міжнародний, соціально-політичний та інтелектуальний виміри його діяльності. Проте сьогодні, в умовах дискусій про архітектуру європейської безпеки, його спадщина набуває нового звучання.

Ідеї Петлюри постають як проєвропейські, антиколоніальні та спрямовані на демонтаж імперських структур. Державність для нього не є абстракцією, а виступає конкретним результатом колективної праці суспільства, колективної дії, інструментом захисту прав, а також соціальної та національної емансипації.

Для розуміння політичної еволюції Петлюри необхідно звернутися до його ідеологічного коріння. І тут важливо не змішувати Петлюру з пізнішим інтегральним націоналізмом міжвоєнної доби, як це часто робили радянські автори та деякі сучасні українські ультраправі. Сформувавшись під впливом концепцій Драгоманова та активно працюючи в парадигмі українського демократичного соціалізму і антицарського руху, Петлюра став одним із провідних діячів Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Ключовою для розуміння ставлення С. Петлюри до європейського і російського варіантів соціалізму є фраза К. Каутського, процитована ним під час виступу на другому з'їзді Української Соціал-демократичної партії Галичини 27 січня 1906 року.

"Промовець підчеркує відтак одну характеристичну рису російської революції, а саме участь у ній поневолених народів: поляків, лотишів, українців, жидів, вірмен і ін. Слова Кавтського – "у великих революціях родяться нації" набирають правди, а найкращою ілюстрацією її може служити Україна^[1]", яке усвідомлювало, що емансипація робітництва та селянства немислима без здобуття політичної суб'єктності нації.

На початку політичного шляху навіть сам Петлюра ще мав певні ілюзії щодо російського демократичного руху. Зокрема, будучи головним редактором журналу «Украинская жизнь» у Москві (1912–1917), він докладав колосальних зусиль, аби пояснити суть українського питання російській інтелігенції. У статті «Війна і українці» (1914) він навіть виходив із лояльної до імперії тактики, сподіваючись, що війна відкриє вікно можливостей для національного визволення, і врешті влада змінить ставлення до українського питання, або ж, що вибір дії (участь у війні добровольцем, формування українських військових колективів) кращий бездіяльності. А тему створення армії УНР підтримували і пропагували, на відміну від загальноприйнятих позицій і міфів, також багато як радикальних, так і більш поміркованих соціалістів. Тож Петлюра не настільки сильно відрізняється від інших членів УСДРП, як це прийнято вважати.

Перші розчарування

У 1917 році Петлюра став генеральним секретарем військових справ і спрямував сили на створення українських збройних частин. Уже тоді він конфліктував із іншими членами Центральної Ради, наголошуючи на необхідності регулярної армії, а не іррегулярно-повстанської. Проте і після гетьманського перевороту Петлюра знову опинився в опозиції, вже до авторитарного режиму Павла Скоропадського. Він навіть був ув’язнений, а в листопаді 1918 року виїхав до Білої Церкви, звідки прийняв участь у антигетьманському виступі Директорії. Коли згодом Скоропадський зрікся влади, Петлюра став головним військовим обличчям відновленої УНР. Таким чином, 11 лютого 1919 року Петлюра очолив Директорію УНР і вийшов з УСДРП. Цей крок Петлюра прямо аргументував не партійними конфліктами чи ідеологічними розбіжностями, а геополітичними реаліями. На той момент Антанта вимагала від України позбутися соціалістів у владі.

Це був суворий республіканський вибір, бо Петлюра належав до тієї лівої традиції, яка розуміла, що робітничі права та соціальні реформи не зможуть втриматись без того, щоб втримати саму державність від військової агресії ззовні. Жорстка констатація Петлюри, що «ворогом була, є і буде Московщина», була не виявом ксенофобії, а тверезим аналізом природи російського імперіалізму (як «білого», так і «червоного»), що структурно спирався на експлуатацію периферій і ідентифікував себе політично через національне поневолення. Борючись за УНР, він прагнув припинити статус України як поневоленої колонії.

Саме тут починається найважливіший для нас вимір світогляду Петлюри. Він чітко бачив природний горизонт України - це Захід і союз вільних народів. Концептуальним документом цієї візії став звіт міністра закордонних справ Олександра Шульгина^[1] під час Паризької мирної конференції 1919 року. У ньому була сформульована теза, суголосна сучасній практиці ЄС, про те, що стійка федерація можлива лише після того, як організуються і стануть суверенними самі національні держави. Це була ідея добровільної інтеграції суб'єктів, а не примусового злиття.

Цим Петлюра був пліч-о-пліч з тенденціями лівого демократичного руху. В 1925 р., німецька соціал-демократія прийняла Гейдельберську програму, що закликала до формування Сполучених Штатів Європи, подібні пункти були і в програмі Незалежної Лейбористської Партії Британії. Тоді як голова Французької Соціалістичної Партії Леон Блюм був членом пан-європейського союзу.

Український рух в еміграції, і Петлюра зокрема не були чужі ідеям і рухам найбільших демократичних сил Європи, європейського контексту, і приймали участь в дискусії щодо формування спільного європейського політичного простору ще задовго до створення Європейського Союзу, продовжуючи давні пан-європейські традиції «Молодої Європи» ^[2] ще із середини XIX століття.

Петлюра і Шульгин чітко розуміли, що стійка європейська інтеграція має відбуватися добровільно, знизу, через об'єднання вже сформованих, суверенних і демократичних суб'єктів, на противагу примусовій, квазі-федеративній моделі, яку згодом нав'язав СРСР.

Проте ватажки Західної Європи цього зрозуміти не могли. Архітектори Версальської системи проігнорували волевиявлення українців, перетворивши Україну на об'єкт компромісів і де-факто легітимізувавши розподіл територій. Французькі кола трактували Петлюру то як більшовика, то як анархічного отамана; їхнім інтересам і розумінню була набагато ближча єдина Росія, тож спроба домовитися з Антантою провалилася. Українське питання розглядали як уламок «російської проблеми», що стало однією з найбільших геополітичних помилок ХХ століття. Це створило у Східній Європі безпековий вакуум, який швидко заповнив радянський тоталітаризм.

Репутації УНР загрожували також наклепи з боку Росії. Саме завдяки агітації з Москви – у європейському лівому дискурсі циркулювали радянські міфи про Петлюру як носія «правого мілітаризму» та організатора єврейських погромів. Проте саме за часів Директорії в Україні було створено Міністерство єврейських справ, а єврейським громадам надано національно-персональну автономію^[1] - прецедент, якого не знав тогочасний світ. Та й сам Петлюра неодноразово підписував накази про негайний розстріл мародерів.

Орієнтація на регіональні союзи

Так і не отримавши очікуваної підтримки від Заходу, Петлюра перейшов до реалізації регіональних безпекових форматів. Найтяжчим практичним кроком в цьому напрямку став Варшавський договір (квітень 1920 року) з польським лідером Юзефом Пілсудським. По суті, це був жорсткий компроміс у майже безвихідних умовах. Польща визнавала право України на незалежне державне існування й Директорію на чолі з Петлюрою, але кордон визначався так, що українські землі: Східна Галичина і частина Західної Волині фактично відходили до Польщі.

Звісно, цей договір містив і важливі політико-правові елементи: взаємне неукладання угод проти іншої сторони, гарантії національно-культурних прав поляків в Україні й українців у Польщі, майбутні економічно-торговельні домовленості. Водночас військова конвенція ставила українські дії під загальне керування польського командування, що показує всю нерівність і болісність цього компромісу. Очевидно, що ціна була тяжкою, особливо для західних українців, тому лідер ЗУНР Євген Петрушевич різко засудив і денонсував цей договір. Проте Петлюра сподівався, що таким чином він зможе втримати загрозу зі Сходу. Можна припустити, що він цілком щиро поділяв тезу Пілсудського, що: «Без вільної України не може бути вільної Польщі», і вважав його союзником в рамках загальної ідеї «прометеїзму»^[1].

Трохи згодом, у серпні-вересні 1920 року в Булдурі відбулася конференція за участі УНР, Польщі, Литви, Латвії, Естонії та Фінляндії, де обговорювалося створення «Східної Антанти» (прообраз Балто-Чорноморського союзу, або як його ще називають - горизонтальної системи оборони народів Міжмор'я). Тож здавалось, що така стратегія може спрацювати, але, на жаль, вона зазнала нищівного удару якраз з боку нового союзника. У 1921 році Польща та радянська Росія підписали Ризький мирний договір, за яким де-факто поділили українські землі, порушивши умови Варшавського союзу та залишивши Армію УНР напризволяще.

Європейський напрям та еміграція

Після військової поразки Петлюра концептуалізував перебування в еміграції не як капітуляцію, а як асиметричний фронт боротьби. Армія УНР була інтернована в Польщі, уряд опинився в екзилі, але боротьба змінила форму. У Тарнові, а згодом у Парижі, Петлюра працював над збереженням державного центру УНР, підтримував еміграційні інституції, студентство, пресу, міжнародні контакти. У листі до прем'єр-міністра УНР Андрія Лівицького від 14 травня 1922 року він наголошував, що українську справу та справу поділу Росії «треба поставити як справу покою цілого світу, як справу європейської рівноваги».

У 1923 році під псевдонімом О. Ряст він видав брошуру «Сучасна українська еміграція та її завдання», він закликав українців інтегруватися в європейський соціум, взаємодіяти з політичними партіями, профспілками та інтелектуальними колами країн-господарів, щоб прорвати інформаційну блокаду. У Парижі він заснував тижневик «Тризуб», співпрацював із представниками інших поневолених Москвою народів, підтримував Український академічний комітет і прометейський напрям антирадянської кооперації поневолених народів. Також в еміграції Петлюра підтримував створення Українського академічного комітету для співпраці з Комісією інтелектуального співробітництва Ліги Націй.

І все це цілком відповідає сучасному єврофедералістському баченню. Європа будується не лише через об'єднання суверенітетів, а й через символічні, культурні та наукові мережі. Особливо важливим є те, що це не була втеча від України в Європу. Навпаки, Петлюра хотів, щоб Україна ввійшла в Європу не як прохач, а як народ зі своїм внеском у науку, літературу, мистецтво, політичну боротьбу. Тому він прямо формулював: «Ми повинні здобути своє місце в Європі!». Але завжди вбачалось важливим те, щоб в часи майбутнього повернення на батьківщину, представники еміграції повернулись вже людьми нового типу, і змогли прискорити процес перетворення України на сучасну, передову державу.

У 1926 році європейська орієнтація Петлюри стала майже програмною формулою. Він застерігав еміграцію від ілюзій щодо радянської «українізації», наголошуючи:

«Так – ми європейці, європейці територіально, фізично, психічно; європейці своїм світоглядом, своїми традиціями, що їх полишили нам у спадщину минулі покоління […] І коли тепер, поки що Велика Україна одрізана від культурного світу китайським муром, і її міцно ще тримає в своїх лабетах Москва, що так дбайливо охороняє її, своїм старим звичаєм, од «розкладового» впливу «гнилого» Заходу, то ще більше зростає роль сучасної української еміграції».

Восени того ж самого 1926 року, у Відні, відбудеться Перший конгрес Пан'європейського союзу, одна з перших ластівок сучасного єврофедералізму, на якому були присутні понад 2000 делегатів із 24 європейських країн. Вони були об’єднані метою створення єдиної політичної та економічної федерації для запобігання новим війнам, збереження миру та забезпечення спільного процвітання. І хто знає, можливо ми б змогли побачити Петлюру на цьому конгресі, або почули б слушні коментарі щодо цієї події, якби 25 травня 1926 року його не було вбито в Парижі Самуїлом Шварцбардом.

Більше того, судовий процес 1927 року, який завершився виправданням Шварцбарда французьким судом присяжних, що стало подією, яка змогла несправедливо дискредитувати очільника УНР, а тим і сам український рух у вільному світі. Та чи не символічно, що майже одночасно європейський авторитаризм (зокрема режим Муссоліні в Італії, а згодом і нацистський в Німеччині) заганяв у підпілля місцевих єврофедералістів.

Завершуючи, потрібно визнати, що Симон Петлюра не залишив завершеної теорії єврофедералізму, проте його державницький інстинкт, ставка на міжнародне право, інститути, культурну дипломатію та колективну безпеку роблять його ключовим попередником української інтеграції до європейської спільноти. А ще він кристалізував головну проблему сучасності - українське визволення і європейська рівновага це нерозривна проблема. Залишивши Східну Європу у безпековому вакуумі у 1920-х роках, світ вигодував тоталітарного монстра, що розв'язав Другу світову війну. Для сучасного європейського проєкту спадщина Петлюри є суворим нагадуванням, що безпека та єдність континенту не можуть бути фрагментарними. Вони не починаються на річці Буг чи Збруч, а прямо залежать від утвердження свободи, демократії та суб'єктності на найсхідніших кордонах європейського континенту.

 Volt Ukraine