Галенкін Роман Максимович

Частина Перша. Марксів погляд на Українську громадянську війну (1657-1659)

Фундаментом нашого дослідження є унікальний історичний документ — конспект Карла Маркса до праці Миколи Костомарова «Гетьманство Виговського». Цей текст був написаний Марксом наприкінці 1879 — на початку 1880 року під час його глибоких студій історії Східної Європи. У цих лаконічних нотатках автор «Капіталу» фокусує увагу на одному з найдраматичніших періодів України — Українській громадянській війні 1657–1659 років та спробах Івана Виговського організувати державну суб’єктність України.

Доля цього рукопису в Україні доволі драматична. У 1929 році конспект був перекладений українською мовою та готувався до друку Українським інститутом марксизму-ленінізму. У листопаді 1929 року Микола Скрипник, тогочасний нарком освіти УСРР, публічно заявив про існування цих нотаток. У газеті «Вісті ВУЦВК» (№ 275 від 27 листопада 1929 року) він прямо назвав погляди засновника марксизму на українську історію надзвичайно вагомими для тогочасного політичного моменту. 

Для Скрипника ці «цікаві думки» були не просто архівною знахідкою, а інструментом для обґрунтування концепції Червоного козацтва. Він доводив, що український пролетаріат — це спадкоємець «усього того, що в старовинній історичній боротьбі українських трудящих мас ішло проти соціального й політичного пригнічення». Скрипник наголошував, що робітнича класа має визнавати своїми попередниками ватажків козацьких війн. 

Однак публікація, яку анонсував Скрипник у 1929 році, так і не відбулася. Рукопис було фактично приховано на десятиліття. Лише у 1993 році вже в незалежній Україні історик Віталій Сарбей опублікував та проаналізував цей конспект. У цій праці ми намагаємося з цих лаконічних нотаток, які Микола Скрипник вважав «надзвичайно цікавими», реконструювати марксове бачення України. 

У своїх історичних нотатках Карл Маркс розглядає козацтво як специфічну соціальну спільноту, що сформувалася на прикордонні великих держав. На його думку, козаки виникли як результат втечі різних груп населення — передусім селян, які не бажали підкорятися феодальному гніту, а також інших елементів, що шукали особистої свободи. Таким чином, козацтво постає як змішана за походженням, але об’єднана прагненням до волі спільнота. Козаки не були селянством у звичному сенсі, а становили своєрідну «військово-демократичну» організацію з елементами самоврядування. Їхній устрій базувався на виборності старшини, колективних рішеннях і відносній рівності між членами громади, що різко відрізняло їх від феодальних відносин у сусідніх державах.

Карл Маркс так само наголошує на прикордонному характері козацтва: вони виконували функцію військового заслону Європи проти азіатських народів і водночас залишалися напівнезалежною силою, яка могла виступати як союзником, так і противником державної влади. Саме ця подвійність — між свободою і службою — визначала їхнє становище. 

Водночас українське козацтво тривалий час перебувало під владою Речі Посполитої і на певному етапі отримало від неї низку важливих привілеїв. Передусім ідеться про звільнення від податків і більшості повинностей (за винятком військової служби), особливий адміністративний статус і власне судочинство, свободу вибору місця проживання та занять, а також право на землеволодіння. Ці права насамперед стосувалися реєстрового козацтва, яке визнавалося державою як окрема військова сила.

Однак саме тут виникла ключова суперечність. З одного боку, козацтво прагнуло не лише зберегти, а й розширити свої привілеї — зокрема домогтися політичного визнання та участі в Сейм Речі Посполитої, тобто фактично зрівнятися у правах зі шляхтою. З іншого боку, правляча шляхта Речі Посполитої послідовно відмовлялася допускати козаків до політичної системи та, більше того, вела наступ на вже надані їм права.

Цей наступ проявився у скороченні козацького реєстру, обмеженні самоврядування та спробах повернути значну частину козаків до стану залежного селянства. Таким чином, конфлікт мав подвійний характер: козацтво боролося за розширення своїх прав і соціального статусу, тоді як шляхта прагнула зберегти свою монополію на політичну владу та посилити контроль над козацьким середовищем.

Саме це протиріччя — між прагненням козаків до визнання і наступом шляхти на їхні права — стало одним із головних чинників вибуху козацьких повстань середини XVII століття, що згодом переросли у масштабну війну під проводом Богдана Хмельницького. Карл Маркс підкреслює декілька факторів, які привели до початку Хмельниччини та продовжували існувати її протягом.   

Першим важливим чинником спалаху, з його точки зору, стало прагнення козаків до політичних прав, зокрема бажання брати участь у сеймі. Ще у 1632 році від імені українського козацтва було висунуто вимогу до короля Владислава IV щодо права участі в засіданнях і можливості обирати представників до сейму Речі Посполитої, однак більшість сейму виступила проти цього. 

Другим чинником стало різке погіршення становища козацтва після поразок повстань 1637 і 1638 років, коли їх позбавили привілеїв. Фактично значну частину козаків намагалися перетворити на кріпаків. Окремо важливу роль відіграв фактор насильницького окатоличення, який зачіпав не лише козаків, а й ширші верстви населення. Релігійний тиск породжував ненависть до панівної верхівки та поглиблював конфлікт між православним населенням і католицькою елітою Речі Посполитої. Водночас шляхта зміцнювала свою станову солідарність і привілеї, намагаючись ще більше закріпити власне панівне становище. 

Карл Маркс зауважує, що до козацького руху масово приєднувалося селянство, яке прагнуло звільнення від феодального гніту. Значна частина руських (українських) і литовських (білоруських) селян підтримала повстання, що надало йому широкого соціального характеру та перетворило на загальнонародний виступ.

Важливим чинником було й прагнення всього народу стати козаками, тобто вільними людьми. Уряд Речі Посполитої намагався обмежити козацтво вузьким реєстром, тоді як дедалі більше людей хотіли долучитися до цього стану. Це протиріччя спричинило вибух, коли на заклик Хмельницького значні маси населення взялися за зброю.

Після початкових успіхів повстання серед козаків виникло соціальне розшарування. Частина заможного козацтва та старшини отримала привілеї й маєтності, тоді як прості козаки та посполиті опинилися у підпорядкованому становищі. Лише обмежена кількість людей була включена до козацького реєстру, що викликало нове невдоволення серед широких мас.

Згодом посилилася гетьманська влада (за часів пізнього Хмельницького), яка дедалі більше віддалялася від народних зборів. Управління зосереджувалося в руках старшини, що призводило до зростання влади полковників і сотників та зменшення ролі загальної ради.

Невдоволені верстви населення, зокрема прості козаки та посполиті, часто тікали на Запоріжжя. Там виникало суперництво з гетьманською владою, адже запорожці прагнули самостійності, впливу на загальноукраїнські справи та участі в обранні гетьмана. Часта зміна старшини через народні виступи створювала додаткову нестабільність.

Серед самої козацької верхівки також не було єдності. Представники старшини часто переслідували власні інтереси, інтригували один проти одного, що послаблювало внутрішню цілісність козацької держави.

Така внутрішня нестабільність — розкол між старшиною та черню, суперництво Запоріжжя з гетьманською владою, відсутність єдності серед самої верхівки — створила підґрунтя для гострої політичної кризи після смерті Хмельницького. Саме в цих умовах найповніше проявилися класові та національні суперечності, які Карл Маркс проаналізував на матеріалі доби гетьманування Івана Виговського. 

У своєму конспекті праці Миколи Костомарова «Гетьманство Виговського» Карл Маркс відзначає, що після смерті Богдана Хмельницького в Україні сформувалися дві політичні партії — «польська і російська, кожна з яких настроєна як проти поляків, так і проти росіян».

З його точки зору, до польської партії належала переважно соціальна верхівка: більша частина старшин, значних і осіб з освітою, «також багато хто з шляхти, хто бився проти поляків або лише зберегти маєтки на Україні та грецьку віру; найвище духовенство — походячи з шляхти. Нарешті, багаті ремісники у містах за федеративний союз з поляками на збереження своїх магдебурських прав». 

Карл Маркс іронізує над їхньою позицією: «Українці, страхаючись Польщі, тікали під польський захист. Вони були проти польського суверенітету, але зовсім не проти польської суспільної організації, бажали федерації з поляками». Провідну роль у цій течії він відводить самому Івану Виговському: «Виговський, генеральний писар за Хмельницького, який також виношував ідею федеративного союзу з поляками, підтримував це найбільше від усіх, він у момент смерті Хмельницького стояв на чолі федеративної партії»

Зовсім інакше Маркс характеризує «російську партію», що спиралася передусім на широкі народні маси: «З іншого боку, народна маса за московського царя; боялася польського аристократичного господарства. В разі з’єднання України з Польщею значні діятимуть так само, як і польська шляхта, а прості козаки і все поспольство потраплять у поневолення до нового панства, московські самодержці, навпаки, захищають слабих від сильних».

На чолі цієї партії, за Марксом, стояли: «дуже популярний і відданий Москві полтавський полковник Мартин Пушкар або Пушкаренко; запорожці з ненависті до шляхтичів і значних, з яких складалася федеративна партія, залишалися вірними москвичам», а так само «опора москвинів Барабаш» який був «на чолі Запорозької черни (тобто власне запорозьких  козаків)». 

Водночас Карл Маркс наголошує на тому, що навіть попри орієнтацію частини населення на Московію, ставлення українського народу до неї було далеким від однозначного: 

«А в тім, малоросійський народ ненавидів москалей (москвинів), не зважаючи на спільну релігію і походження; між обома гілками руського народу надто велика різниця у нравах, характері, поняттях і приемах жизни; історія цілого ряду попередніх століть розділила їх, у москвинах вони бачили не лише чужаків, але й противників; дикі і свавільні вчинки царських ратних людей дратували людей, дратували народ і вже тоді пройшла чутка, що Москва хоче своїм набродом (своїми людьми) запрудити Україну і насильницьки завести серед малоросів свої московські звичаї)».

Таким чином, у марксовому баченні українське суспільство цього періоду було глибоко розколоте як за соціальними, так і за політичними орієнтаціями, що значною мірою визначило подальший перебіг подій.

Далі варто звернутися до того, як Карл Маркс характеризує політику Московії в Україні. Аналізуючи події 1658 року, він звертає увагу на рішення Переяславської ради на початку лютого. За його словами, московська сторона відкрито декларувала намір розміщення своїх військ у ключових українських містах — Чернігові, Ніжині, Переяславі, Києві та інших — нібито з метою оборони. Однак Маркс прямо далі зазначає, що фактично «вони мали бути окупаційними військами за російським правом».

Не менш показовою є характеристика Гадяцької унії. Маркс зазначає, що в Гадячі польські та малоросійські емісари виробили умови федерації з Польщею, за якими «Малоросія повинна була утворити руське велике герцогство (князь його Виговський), козаки повинні вступити в однаковий ранг зі шляхтою». Водночас підкреслюється внутрішня суперечність цього проєкту: частина старшини прагнула поширити ці права лише на вузьке коло, тоді як «простих козаків привертали “общими обещаниями”».

У цьому контексті Карл Маркс підкреслює, що Гадяцький трактат, прийнятий у Варшаві, фактично означав би відновлення й зміцнення шляхетських порядків в Україні — порядків, які викликали глибоку ненависть у народних мас. Саме тому, за його висновком, «тим самим усій затії кінець».

Маркс зазначає, що проти політики Виговського виступили майже всі сили. З одного боку — широкі народні маси, які не бажали повернення під владу шляхти, з іншого — Московія, яка активно втручалася в українські справи. Він звертає увагу на те, що москвини, які стояли на східному кордоні й перед тим зазнали поразки від Виговського та його союзників (кримських татар), формально готувалися до відступу, але насправді зберігали свої позиції. Зокрема, Маркс підкреслює, що російські воєводи залишалися у ключових містах, а воєвода Василь Шереметєв «у Києві імпонує своїм варварством, тепер у тріумфальному поході». 

Таким чином, у марксовому баченні провал Гадяцького проєкту був зумовлений як соціальним спротивом знизу, так і активним втручанням Московії, що використала внутрішні суперечності українського суспільства для посилення власного контролю.

Суперечливий характер політичної поведінки народних мас Карл Маркс наприкінці тексту розкриває через зіставлення двох ситуацій — литовської та української. 

З одного боку, у Литві простий народ і частина селянства виступають у ролі сили, що протистоїть московській владі. Там «холопи самовільно записувалися у козаки», тобто намагалися перейти до стану, який давав особисту свободу. Московська адміністрація, навпаки, жорстко придушує цей процес: «москвичи намагаються викоріняти його у зайнятій ними частині Литви», забороняють запис до козаків, карають селян і козацьких старшин. У цьому випадку народні низи об’єктивно виступають як сила, що підриває московський порядок і чинить йому опір.

З іншого боку, в Україні Маркс фіксує протилежну картину. Тут частина «черні» та запорожців, навпаки, виступає з промосковських позицій і «інтригує проти Виговського». До Запоріжжя тікають різні елементи — не лише переслідувані, а й соціально нестійкі групи, які не підтримують гетьманську владу: «кому загрожує судова справа, хто бродяжничає, п’є, також утікає в Запорожье». Ці групи орієнтуються на Москву і надсилають туди делегації, намагаючись отримати підтримку царя проти гетьманського уряду.

Таким чином, Маркс підкреслює контраст: одна й та сама соціальна верства — «чернь» і низове козацтво — в Литві виступає як антимосковська сила, тоді як в Україні використовується як промосковський чинник у внутрішній політичній боротьбі. Це демонструє, що її позиція визначалася не етнічно чи «національно», а соціальними інтересами та конкретною політичною ситуацією.

Текст рукопису на цьому завершується. Карл Маркс прямо не зазначає, яку з двох партій — Івана Виговського чи Мартина Пушкаря — він вважає прогресивнішою. Проте цей висновок можна зробити, спираючись на інші роботи Маркса та Енгельса. На нашу думку, українську громадянську війну 1657–1659 років можна, в деякої степені, порівняти з німецькою громадянською війною 1522–1526 років.

Фрідріх Енгельс вважав німецьке дворянство (передусім імперське лицарство) «найбільш національним станом». По-перше, це дворянство перебувало в безпосередньому підпорядкуванні імператору, а не територіальним князям, тому його політичне існування та незалежність залежали від збереження єдиної імперської влади; послаблення імперії та посилення князів означало для нього втрату свободи й підпорядкування. По-друге, за своєю військовою професією та становищем щодо князів це дворянство виступало головним носієм імперської ідеї — воно було тим станом, який найтісніше пов'язував себе з цілісністю Німеччини як нації, тоді як князі були носіями роздробленості та регіональних інтересів. По-третє, Енгельс зазначав, що занепад імперської влади безпосередньо загрожував існуванню цього прошарку дворянства, тому його власна доля суб'єктивно ототожнювалася з долею німецької нації — чим сильнішою була імперська влада, чим єдинішою була Німеччина, тим сильнішим було й саме дворянство.

Програма імперської реформи, сформульована Ульріхом фон Гуттеном (теоретичним представником дворянства) разом із Францем фон Зіккінгеном (військовим і політичним лідером), була досить радикальною для цього стану. Вона передбачала: усунення всіх князів як носіїв роздробленості; секуляризацію всіх духовних князівств і церковних маєтків; встановлення дворянської демократії на чолі з монархом — за зразком Польської республіки в її найкращі часи; знищення могутності духовенства та звільнення Німеччини з-під духовної влади Рима. Гуттен і Зіккінген сподівалися, що через панування дворянства як військового стану, ліквідацію князівської роздробленості та подолання впливу церкви вони зможуть зробити імперію знову єдиною, вільною та могутньою.

Однак Енгельс наголошує на внутрішній суперечності цієї програми: дворянська демократія, що спиралася на кріпацтво (як у Речі Посполитої), була однією з найпримітивніших суспільних форм, яка закономірно переростала в розвинену феодальну ієрархію. Крім того, союз між нижчим дворянством і містами (подібний до того, що в Англії призвів до перетворення феодально-станової монархії на буржуазно-конституційну) у німецьких умовах виявився неможливим. Так само неможливим був і союз дворянства з селянством, оскільки дворянство не було готове добровільно відмовитися від своїх феодальних прав і привілеїв щодо селян, а селянство не могло йти на союз із тим станом, який найбільше його гнобив.

«Ставлення німецького дворянства до селян було тоді абсолютно таким самим, як і ставлення польського дворянства до свого селянства під час повстань 1830 і 1846 років.

Як у сучасних польських повстаннях, у Німеччині в той час рух міг розраховувати на успіх лише за наявності союзу всіх опозиційних партій, особливо союзу дворянства з селянами. Але саме цей союз в обох випадках був неможливий. Ні дворянство не було поставлене перед необхідністю відмовитися від своїх політичних привілеїв і феодальних прав щодо селян, ні революційна налаштоване селянство не могло, задовольняючись загальними невизначеними перспективами, піти на союз із дворянством, із тим станом, який якраз найбільше його гнобив. Як у Польщі в 1830 р., так і в Німеччині в 1522 р. дворянство вже не могло привернути на свій бік селян.

Лише повне скасування кріпацтва та феодальної залежності й відмова дворянства від усіх його привілеїв могли спонукати сільське населення об'єднатися з ним; але, подібно до всякого привілейованого стану, дворянство не відчувало жодного бажання добровільно відмовлятися від своїх привілеїв, від свого особливого становища, від більшості джерел своїх доходів». 

Однак перш ніж провести паралелі між німецьким, українським та польськими рухами, слід зупинитися на одній із важливих засад марксистської історіософії — концепції дворянської революції. Для Маркса та Енгельса така революція поставала явищем глибоко суперечливим: консервативна за своїми соціальними цілями (вона не ставила під сумнів панування привілейованих станів), вона водночас могла бути історично прогресивним кроком, оскільки ламала архаїчні форми деспотизму, утверджувала республіканські інституції та створювала політичний простір, у якому згодом могли розгорнутися більш радикальні соціальні зрушення. Маркс і Енгельс розрізняють два аспекти оцінки дворянських рухів: соціальний (становище селянства та інших пригнічених класів) та політико-історичний (тип державного устрою). 

У своєї промові Фрідріх Енгельс прямо зазначає: «повстання 1830 р. не було ні національною революцією (воно залишило за бортом три чверті Польщі), ні соціальною або політичною революцією; воно нічого не змінювало у внутрішньому становищі народу; це була консервативна революція». Тобто польська аристократія боролася не за скасування кріпацтва чи демократизацію, а за збереження своїх станових привілеїв від зазіхань російського імператора.

Водночас, у полеміці проти «Kölnische Zeitung» щодо Угорщини Фрідріх Енгельс захищає саме такий тип руху: «У 1830 р., коли поляки повстали проти Росії, чи була мова про те, що на чолі повстання стояла "аристократична каста"? Тоді передусім ішлося про те, щоб вигнати чужинців. Вся Європа була на боці "аристократичної касти", яка безсумнівно очолювала рух».

Найважливіший тезис, який проходить через усі тексти: тип державного устрою має вирішальне значення, навіть якщо цей устрій далекий від класової справедливості. Маркс і Енгельс завжди притримували цієї думці, що польська дворянська республіка (Річ Посполита) була «колосальним кроком уперед порівняно з російським самодержавством». Чому? Тому що: московське самодержавство вони кваліфікують як абсолютний деспотизм, за якого немає жодних правових гарантій ні для якого стану, а все населення перебуває в безправному становищі перед обличчям монарха (в число рабів царя Карл Маркс включав так само і російське дворянство).

Маркс і Енгельс не ідеалізують польське дворянство. Вони чудово розуміють, що заміна російського пана на польського нічого не змінює в соціальному становищі селянина: «Якщо навіть над польським поміщиком не тяжітиме російський поміщик, — на шиї у польського селянина, як і раніше, сидітиме поміщик, правда, поміщик вільний, а не поневолений. Ця політична зміна нічого не змінила б у соціальному становищі польського селянина». Однак із цього вони роблять висновок не про те, що польська незалежність непотрібна, а про те, що національно-визвольний рух (навіть очолений аристократією) є необхідною передумовою для подальшої соціальної боротьби. Угорський приклад слугує ілюстрацією: навіть якщо угорська революція 1848 року була «чисто дворянською», це не виправдовує її придушення австрійською монархією, яка гнобить і дворян, і селян.

У марксистській логіці того періоду ключовим критерієм оцінки є те, який устрій відкриває можливість для подальшого розвитку. Російське самодержавство вони вважають «азійським» деспотизмом, який законсервував кріпацтво та феодальні відносини на століття. Польська дворянська республіка, попри всі її вади, була частиною європейської політичної традиції, на основі якої можна було рухати далі (як приклад такого руху наперед Маркс наводив Конституцію 3 травня 1791 року): 

«Конституція досить глибоко зачепила привілеї аристократії, щоб спонукати її відкрито зрадити Польщу Росії, і водночас вона була надто поверховою, щоб надихнути величезну більшість населення — сільський люд — на народну війну. Незабутньо накреслений на скрижалях світової історії закон про те, що революція, що відбувається в межах, догідних панівному класу, ніколи не може перемогти. Проте Польща могла б розвиватися на цій основі далі, якби Росії не допомогли бунт польської аристократії, відступництво коханця Катерини Станіслава Понятовського, відхід Англії та підлість Пруссії». 

У тексті про Гізо класики марксизму проводять паралель з французькою революцією, яка на початку також була «консервативною» (відновлення Генеральних штатів, захист старих законів і звичаїв), але саме цей консервативний початок згодом привів до радикальних соціальних змін. Польський рух вони оцінюють в тій самій логіці: боротьба за відновлення республіканських форм (навіть аристократичних) є необхідним етапом на шляху до справжньої демократії.

В цьому контексті треба сказати і про працю Фридриха Енгельса «Яка справа робітничому класу до Польщі?», де міститься важливе теоретичне положення: класова війна може бути інструментом реакційних сил, якщо вона спрямовується ззовні для досягнення цілей, що не відповідають інтересам самого пригнобленого класу.

Енгельс починає з іронічного спостереження: Російська імперія використала гасло «релігійної терпимості» для виправдання розчленування Польщі. При цьому сама Росія була країною, де не терпіли жодної іншої релігії, окрім православ'я. Польща ж, навпаки, історично була ліберальною у релігійних питаннях (зокрема, дала притулок євреям, коли їх переслідували в інших країнах Європи). Російський уряд вдався до лицемірної риторики: він виступив на захист православних селян (українців) від польських католицьких панів нібито з метою захисту їхньої віри та національності.

Енгельс зазначає, що Росія застосувала метод, який пізніше назвуть «революційним»: «Говорять про війну класу проти класу як про щось надзвичайно революційне; однак Росія почала подібну війну в Польщі ще близько 100 років тому». Для Енгельса тут найяскравішим і найболючішим прикладом є 1768 рік, коли на теренах України зіткнулися два потужні рухи: Барська конфедерація та Коліївщина. Барська конфедерація була відчайдушною спробою польської та української шляхти захистити незалежність Речі Посполитої від російського протекторату. Це був рух за політичну свободу проти азійського деспотизму Катерини II. Водночас, піднялася Коліївщина — грандіозне повстання українських селян (гайдамаків), доведених до відчаю феодальним гнітом тих самих магнатів.

Однак Енгельс підкреслює реакційний характер цієї «класової війни» селян з кількох причин: Вона була ініційована та спрямована ззовні — не як самостійний виступ пригноблених, а як інструмент російської імперської політики. Її метою була не емансипація селянства, а анексія територій. Росія використала селянське повстання як таран проти польського панування, щоб потім приєднати українські землі. Після досягнення мети (анексії) селян повернули в кріпацтво: «а коли анексія здійснилася, ті ж російські солдати знову повернули кріпаків під ярмо їхніх панів».

Цій бекграунд, наведений вище, і є нашім ключем до розуміння марсового «Гетьманства Виговського». У цієї перспективі Карл Маркс розглядає проект Івана Виговського та Гадяцьку унію як спробу створення української державності у формі Великого князівства Руського — політичної структури, яка мала стати «дворянською республікою» за зразком Польщі, але з українською елітою на чолі.

Подібно до того, як у Німеччині початку XVI століття імперське лицарство (Ульріх фон Гуттен, Франц фон Зіккінген) виступало як «найбільш національний клас», що намагався об'єднати Німеччину на основі дворянської демократії, усунути князівську роздробленість і створити умови для подальшого розвитку, так само й українська старшина та значні (партія Виговського) намагалися створити власну державу, яка б стала політичним каркасом для національного розвитку.

У цій логіці: партія Виговського (федеративна, пропольська) була носієм державницького проекту, який, попри його аристократичний характер, був «колосальним кроком уперед» порівняно з альтернативами — або поверненням до прямого польського панування (з усіма його соціальними утисками), або поглинанням Московією (з її самодержавним деспотизмом). «Московська партія» (Пушкар, Барабаш, запорозька чернь) спиралася на найбідніші верстви — простих козаків, посполитих, соціальних маргіналів, які втікали до Запоріжжя. Однак, за Марксом, ця «чернь» виступала не як самостійна революційна сила, а як знаряддя в руках Московії, яка використовувала соціальну боротьбу для послаблення України та подальшої її анексії.

Маркс фіксує в Україні 1657-1659 років той самий антагонізм, що й у Німеччині 1522–1526 років, Речі Посполитої в 1768-1772 роках, та в Польщі 1830, 1846 років: неможливість союзу між дворянством (або старшиною, яка прагне стати новою шляхтою) і селянством (козацтвом). Як і в Німеччині, де лицарство не могло залучити селян на свій бік, оскільки не було готове відмовитися від своїх феодальних прав, так і в Україні: старшина (Виговський та його прибічники) прагнула отримати шляхетські права, створити привілейований стан, зберегти соціальну ієрархію. Селянство ж та прості козаки, які сподівалися на загальну козацьку рівність, у цьому випадку опинялися виключеними з реєстру, перетвореними на посполитих, позбавленими прав. Це протиріччя робило неможливим тій «громадянській договір», необхідний для побудови незалежної української держави.

Карл Маркс завжди оцінював роль селянства залежно від того, чию політику воно об'єктивно підтримує. у Німеччині 1522–1526 років селянство виступало як самостійна революційна сила, спрямована проти феодального гніту в цілому. Тому Маркс стоїть на його боці проти князів та дворянства. У Польщі 1830, 1846 років селянство, підбурюване Австрією та Росією, виступало проти шляхетського повстання, фактично стаючи знаряддям контрреволюційних сил (як у галицькій різанині 1846 року, коли австрійська влада спровокувала українських селян на вбивство польських повстанців-дворян).В Україні 1657-1659 років аналогічну роль відіграла «чернь» (прості козаки, посполиті, запорожці), яка, орієнтуючись на Москву, об'єктивно підривала українське державотворення та полегшувала московську інтервенцію.

З огляду на цю логіку, Маркс вважав, що проект Виговського (Гадяцька унія, створення Великого князівства Руського) був найкращою з можливих альтернатив для України того часу, тому що: він пропонував державну незалежність у формі федерації (а не інкорпорацію ні в Польщу, ні в Московію). він створював політичну структуру (Руське велике герцогство, рівноправне з Польщею та Литвою), яка могло б стати основою для майбутніх класових боїв в Україні .

Подібно до того, як Маркс і Енгельс у польському питанні підтримували «аристократичну касту» в 1830 році, оскільки «польська дворянська республіка була все-таки колосальним кроком уперед порівняно з російським самодержавством», так само й в українському випадку партія Виговського була носієм національного державницького проекту, а її противники з «московської партії» — навіть якщо вони виступали від імені соціальних низів — об'єктивно служили імперській експансії, яка зрештою призвела до ліквідації української автономії та посилення кріпацтва.

У марксовому баченні спроба будування української державності зазнала поразки через нездоланну суперечність між державницькими устремліннями старшини (яка прагнула шляхетських привілеїв) та соціальними очікуваннями селянства і простих козаків (які прагнули загальної рівності). Ця суперечність була використана Московією, яка підтримала «чернь» для послаблення гетьманської влади, а після досягнення своїх цілей повернула селянство в кріпацтво. У цьому сенсі Московія зіграла ту саму ганебну роль, яку зіграли німецькі князі під час великої Селянської війни 1525 року. 

Важливо розуміти, що орієнтація української «черні» на Московію аж ніяк не була проявом симпатії до неї чи національної байдужості. Як зазначалося вище, український народ ставився до москалів з глибокою недовірою та ворожістю, бачачи в них чужинців і противників, чиї звичаї та свавільна поведінка викликали лише роздратування. Тому підтримка московської партії, з точки зору Маркса, була не наслідком любові до Москви, а результатом глибокої історичної ілюзії. 

Важливо підкреслити, що Маркс оцінював роль української «черні» як реакційну виключно в контексті громадянської війни 1657–1659 років, коли вона стала знаряддям московської інтервенції у внутрішній конфлікт між двома партіями. Однак це аж ніяк не означає, що він заперечував народний характер козацького руху на попередніх етапах — особливо в період до 1654 року. У марксовому баченні Хмельниччина постає передусім як грандіозне народне повстання, що підняло всю Україну проти польського панування. Він фіксує, що на початковому етапі «всі її жителі рівні козаки», тобто соціальне розшарування ще не встигло зруйнувати внутрішньої єдності, а козацький рух був дійсно загальнонародним виступом за свободу. 

Більше того, Маркс не обмежує значення козацького руху (після 1638 року) лише українськими теренами. У своєму конспекті історії Польщі він прямо визначає цей період як добу «громадянських війн» (Bürgerkriege) у межах усієї Речі Посполитої. Це важливе уточнення: Маркс не кваліфікує події, що розпочалися після закріпачення та окатоличення козаків, виключно як селянське повстання, національно-визвольну війну. Натомість він вбачає в них ширший феномен — громадянську війну, що охопила різні верстви населення та різні регіони держави. Така характеристика дозволяє вивести козацький рух за межі суто українського контексту й розглядати його як складову загального потрясіння, яке вразило Річ Посполиту в середині XVII століття. Показово, що саме від час Хмельниччини, у Малопольщі спалахнуло селянське повстання під проводом Костки-Наперського. Таким чином, козацький рух постає в його інтерпретації як один із ключових фронтів загальної громадянської війни, що розколола Річ Посполиту зсередини.

Тут треба зробити важливу ремарку. Офіційна назва — «Річ Посполита Обох Народів», тобто союз Королівства Польського і Великого князівства Литовського — була складною й громіздкою, тому в побуті у Маркса і Енгельса швидко закріпилася спрощена форма — «Польща». Цей історичний контекст надзвичайно важливий, коли ми звертаємось до марксистського бачення нашої історії. Фрідріх Енгельс чітко вказував, що «Польща не була однорідною країною. У ті часи, коли Великоросія потрапила під монгольське іго, Білорусь і Малоросія знайшли собі захист від азійського нашестя, приєднавшись до так званого Литовського князівства. Це князівство згодом добровільно об’єдналося з Польщею».

Іншими словами, коли класики марксизму говорили про історію Польщі, вони мали на увазі не історію Речі Посполитої як етнічної польської національної держави, а саме Речі Посполитої, як державного союзу поляків, українців, білорусів і литовців. Це мав бути союз, що спирався на спільну історичну спадщину і європейський цивілізаційний простір — адже, за словами Енгельса, «на схід від Дніпра починаються великі „азійські“ відмінності порівняно з територіями, розташованими на захід від нього». Це ясно засвідчує, що уявлення Маркса й Енгельса про українців, білорусів і литовців включали їх до складу європейських народів, а не відсували на цивілізаційну периферію.

З цієї логіки випливає й політичний зміст відомої фрази Енгельса: «Польща без Галичини, Польща, яка не простягається від Балтійського моря до Карпат — це не Польща». Під такою «Польщею» він розумів не звужену до одного етносу державу, а простір, здатний об’єднати різні народи в спільній боротьбі проти реакційних сил зі Сходу. Польща як етнократична держава не мала й не має історичного шансу виконати роль авангарду загальноєвропейської демократичної революції.

Коли ми аналізуємо Марксів погляд на український рух  XVII століття, то треба зауважити, що Карл Маркс розглядає його саме в цих двох іпостасях: як, з одного боку, складову загальної громадянської війни в Речі Посполитій, тобто конфлікту між різними політичними та соціальними угрупованнями громадян однієї держави — незалежно від їхньої етнічної належності. У цій оптиці Річ Посполита постає як багатоскладова політична система, в якій українські, польські, литовські та білоруські землі були інтегровані в єдиний державний механізм. Відповідно, козацька війна проти шляхетського уряду розглядається як внутрішній конфлікт цієї політичної спільноти — громадянська війна у межах федеративного державного утворення, де різні регіони й стани відстоювали несумісні моделі соціального та політичного порядку. З цієї точки зору українське козацтво виступає не як зовнішній щодо Речі Посполитої суб’єкт, а як одна з її внутрішніх політичних сил, що піднімає повстання проти домінуючої шляхетської моделі управління. Річ Посполита в такому розумінні є настільки ж польською державою, наскільки вона є українською державою, так само як і литовською та білоруською. Тобто її політична сутність не зводиться до одного етносу чи одного центру, а визначається як спільний державний простір кількох політичних народів, які перебували в рамках єдиної, хоча й внутрішньо конфліктної, федеративної конструкції

З іншого боку, у внутрішньоукраїнському контексті цей самий процес може розглядатися як рання форма державотворчого проєкту, в якому козацька спільнота намагається перетворитися з військово-соціального стану на політичний суб’єкт із ознаками окремої державності. Йдеться про поступове формування інституцій, адміністрації та політичної легітимації, які дозволяють мислити козацьку територію як потенційний окремий центр влади — аналогічно до того, як Литва чи Польща функціонували як складові, але відносно самостійні частини федеративної Речі Посполитої.

У такій подвійній перспективі Хмельниччина постає одночасно як внутрішньодержавна громадянська війна в межах Речі Посполитої та як процес зародження окремого українського політичного проєкту. Ці два виміри не суперечать один одному, а радше накладаються: одна й та сама історична подія може бути прочитана і як боротьба за перебудову спільної федеративної держави зсередини, і як рух до виокремлення нового державного організму всередині цієї ж політичної системи.

Переломним моментом Маркс вважає 1654 рік, коли Хмельницький, «боячись вести боротьбу протягом тривалого часу», пішов на угоду з Росією, що, на його думку, було проявом опортунізму та відступом від тривалої визвольної боротьби. Саме після цього, а особливо після смерті гетьмана 1657 року, соціальні суперечності всередині козацтва загострилися до межі відкритої громадянської війни. Маркс невипадково зауважує, що Україна після 1654 року була лише «зовні об’єднана з Росією» — тобто внутрішньо вона зберігала автономний характер, а народний рух ще не був остаточно підпорядкований московським інтересам. Отже, в оцінці Маркса слід розрізняти два етапи: героїчний період загальнонародної боротьби (1648–1654), коли українське селянство й козацтво виступали як єдина революційна сила, і період громадянської війни (1657–1659), коли та сама «чернь» опинилася в ролі деструктивної сили, що об’єктивно грала на руку московській експансії. 

У Московії — країні суцільного рабства, де всі без винятку були «холопами» царя, — українські народні маси побачили оманливе втілення рівності. Її азійська дикість, відсутність розвиненої станової ієрархії, зневага до будь-яких правових форм — усе це сприймалося крізь призму спартанської простоти, як спростування пишноти та соціальної розкоші польсько-шляхетського світу. Якщо Річ Посполита була простором відкритого антагонізму — між паном і холопом, між католиком і православним, між шляхтичем і посполитим, — то Московія зуміла загорнути той самий антагонізм у форму, яка видавалася оманливою рівністю перед обличчям деспота. Це був глибокий обман, якому українське селянство й біднота піддалися не через зраду чи національну байдужість, а через щире, хоча й хибне, прагнення знайти свій шлях до волі. Вони билися не за Москву, а за власне уявлення про справедливість, за Україну, яку бачили у своїх мріях, — і в цьому сенсі їхня жертва була не менш щирою, ніж жертва тих, хто стояв під прапорами Виговського. Саме ця трагічна суперечність — між щирими намірами й об’єктивними наслідками власних дій — робить українську громадянську війну 1657-1659 років не просто політичним конфліктом, а і справжньою трагедією історії. 

Одним словом: українська історія XVII століття — це трагедія неможливості поєднати державницький проект еліти з революційною енергією народних мас. Через це протиріччя державницька лінія старшини зазнавала поразки, а соціальний бунт черні, не маючи власного державного проекту, об’єктивно працював на зовнішні сили. 

«Козацтво і міське міщанство мали багато даних для того, щоб стати носіями нових буржуазних суспільних відносин. Польська шляхта і великоруський феодал розгромили Хмельниччину. Цей розгром надовго визначив долю України, яка перетворилася на колонію Великоросії». 

«Громадянська  війна розхитала Україну фізично і морально». 

Частина друга. Марксів погляд на білоруський козацький рух (додаток)

Хоча в основному тексті ми вже частково торкалися «білоруського питання», варто окремо синтезувати й розгорнути висновок Карла Маркса щодо козацького руху на території Великого князівства Литовського (сучасна Білорусь) у період 1657–1658 років. 

Вперше Карл Маркс звертається до білоруської теми саме в контексті критики політики Московії в Україні. Після того, як він охарактеризував московські війська, розміщені в українських містах, як окупаційні сили, Маркс переходить до детального опису дій цих окупантів — московських послів і воєвод, — які активно намагалися ліквідувати осередки козацтва на білоруських землях. Особливо важливим і показовим для Маркса є епізод Переяславської ради на початку лютого 1658 року, коли московський посол висунув жорстку й категоричну вимогу: «Козаки, які оселилися в Литві, повинні негайно забиратися геть».

Далі Карл Маркс нотує, що москвини вже тоді розглядали Старый Быхов і Чаусы як свою власність і вимагали, щоб «козаки повинні звідти піти і орні селяни, які самовільно перейшли у козацький стан, повинні бути обернені у свій колишній стан». У Литві, за їхнім задумом, «не повинно бути більше ніякого козацтва». Така позиція викликала підозру навіть серед українських козаків, оскільки свідчила про намір московського уряду поступово очистити від козацького елементу всі території, здобуті під час війни з правлячим класом Речі Посполитої.

Найбільш глибоке порівняння Маркс проводить наприкінці свого конспекту, зіставляючи дві протилежні ситуації — у Білорусі та в Україні. Це порівняння дозволяє зрозуміти нюанси його оцінки ролі «черні» та козацького руху в різних регіонах.

У Литві (Білорусі) козацький рух набуває прогресивного характеру:

«В Литві в останній час поширилось козацтво, так до того в самій Україні; холопи самовільно записувалися у козаки. Як раніше поляки намагалися обмежити козацтво, так тепер москвичи намагаються викорінити його у зайнятій ними частині Литви. У Могильові вони заборонили запис орних селян у козаки. Козацький полковник Нечай (заступник гетьмана у Литві), навпаки, приймав їх у реєстр. Москвинські воєводи зайвих виключили, били їх батогами, били також єсаулів і сотників, щоб вони не вписували. Москвинський уряд хоче, щоб орні селяни несли тягло, а землероби, стаючи козаками, не хотять нічого платити за землі, на яких вони осіли». Карл Маркс пише від свого імені, що Іван Виговський у своїх обвинуваченнях проти московитів прямо дорікав їм за те, що вони в Литві «катують, кидають до в’язниць і поневолюють козаків тощо».

У цій ситуації селяни («холопи»), які самовільно переходили в козацький стан, об’єктивно підривали феодальні відносини. Вони відмовлялися виконувати панщину та сплачувати податки на користь литовських магнатів, які під час окупації східних регіонів Литви масово присягали Московії. У цьому випадку є куди більш основаній бачити аналогію з німецьким селянським повстанням 1524–1526 років — боротьбу проти закріпачення і феодального гніту. Тому московська політика жорсткого викорінення козацтва в Литві сприймається Марксом як реакційна, спрямована на збереження феодального ладу.

В Україні того самого періоду ситуація була протилежною:

«Запорожці інтригували проти Виговського. Туди тікали з України юрби простого народу. Кому загрожує судова справа, хто бродяжничає, п’є, також утікає в Запорожье, кидає свою родину. Головою їх Яків Барабаш» Карл Маркс зазначає, що «цей хлопець надсилає до Москви депутацію простого народу, щоб повідомити царя про те, які чесні наміри він має щодо козаків, і про те, що Виговський ганьбить його шляхетні поривання».

Тут «чернь» і запорозька маса, виступаючи проти гетьманської влади Івана Виговського, об’єктивно сприяли зміцненню московського впливу. Їхні дії, хоча й були продиктовані соціальним невдоволенням і страхом перед перетворенням старшини на нову шляхту, полегшували втручання Московії та підривали спроби створення відносно самостійної української державності.

Карл Маркс прямо не робить категоричних висновків, але з усього контексту його нотаток випливає чітка диференціація: низовий козацький рух в Білорусі та в України у 1657-1659 роках не має універсальної оцінки. Його прогресивність або реакційність визначається не етнічною чи національною приналежністю, а тим, проти якого класового та політичного ладу він спрямований у конкретний історичний момент.

У Литві козацький рух черні був спрямований проти феодального закріпачення і московської окупаційної політики, тому носив антифеодальний і прогресивний характер. В Україні ж того періоду аналогічний соціальний прошарок, борючись проти власної старшини, об’єктивно ставав інструментом зміцнення царського самодержавства — ладу, який Маркс характеризував як «азійський деспотизм».

Таким чином, Маркс демонструє діалектичний підхід: одна й та сама соціальна сила — «чернь», прості козаки та втікачі-селяни — в різних національних умовах може відігравати діаметрально протилежні історичні ролі. У Литві вона підривала феодалізм, в Україні — проти своєї волі допомагала встановленню нового, ще жорсткішого деспотичного порядку. 

Ці лаконічні зауваження Карла Маркса опосередковано, але досить чітко дозволяють нам сказати про те, що в середині XVII століття на білоруських землях існували реальні зародки власної політичної суб’єктності. Бурхлива доба війни, соціальних потрясінь і козацького руху створила умови, в яких на території Білої Русі почали кристалізуватися різні, часом суперечливі, візії майбутньої білоруської державності. 

У цей період постали щонайменше три помітні політичні проекти, уособлені білоруськими полковниками:

Константин Поклонський намагався побудувати білоруську автономію за зразком Війська Запорозького. Спочатку він шукав підтримки Москви, але мав намір створити окрему політичну одиницю, автономну як від литовських магнатів, так і від прямого українського впливу. 

Іван Нечай представляв іншу концепцію — він бачив білоруські землі як невід’ємну частину ширшого українського козацького проекту. Нечай прагнув тісного союзу з Гетьманатом і підпорядкування білоруських територій владі запорозьких гетьманів. Разом з цим він був прихильником лінії Івана Виговського на Гадяцьку унію. 

Денис Мурошка, своєю чергою, своїми активними партизанськими діями найближче підійшов до ідеї самостійного білоруського державного утворення. Його рух був найбільш «низовим» — він виникав не згори, а зсередини, в опозиції як до литовське-білоруської шляхти, так і до московського військового диктату. Однак, зазначимо, що рух Мурошки не мав чіткої політичної програми та не виступав проти Гадяцької Унії. В вересні 1658 року він відкрито перейшов на бік Речі Посполитої в війні проти Московії,   

Ці три підходи свідчать про те, що білоруське суспільство того часу — насамперед міщанство Могильова (звідки походили Поклонський і Мурошка), православне духовенство та козацькі формування — активно шукало власну модель політичного існування. Могильов, який у XVII столітті виріс у найбільше місто Білої Русі та став важливим центром місцевого міщанства, відігравав у цих процесах ключову роль. Місцеві міщани, які усвідомлювали себе русинами — підданими польського короля, — уже тоді проявляли елементи політичної свідомості, що виходила далеко за межі простої лояльності до Речі Посполитої.

Однак ці зародки були жорстоко знищені. Після 1654 року московська окупація принесла із собою надзвичайну жорстокість: масові грабежі, руйнування міст і сіл, тотальне спустошення території. Демографічна катастрофа виявилася однією з найстрашніших в історії Білорусі — країна втратила понад половину свого населення. Економічна й культурна сила могильовського міщанства була підірвана, а разом із нею — і потенціал для самостійного політичного розвитку.

Ідея білоруської державності, яка лише починала формуватися в горнилі війни та соціальних конфліктів, була грубо перервана на довгі століття. «Біла Русь» надовго залишилася лише географічним і культурним поняттям.

Карл Маркс не згадує у своєму конспекті імен Поклонського та Мурошки, однак серед всіх згаданих в тексті історичних діячів саме Іван Нечай для Маркса постає найбільш позитивною постаттю. І це не дивно: Іван Нечай уявляє в собі ліве крило федеративної партії. Він виступає проти Москви та робить це з опорою на народні маси. 

Однак це не означає, що ми можемо вважати в постаті Івана Нечая найбільш прогресивну лінію епохи Громадянських воєн в Речі Посполитої. В його образі Карл Маркс лише підкреслює, в якому політичному керунку потрібно рухатися. Іван Нечай був куди ближче до козацької старшини і лише використовував масу в своїх інтересах (приблизно так само як і Богдан Хмельницький), шукав союзу з литовське-білоруською шляхтою.

Але хто ж був справді «лівішим» за Івана Нечая? Саме тут перед нами постає постать Дениса Мурошки — найяскравішого представника селянсько-козацьких низів Білорусі. Вождь народних мас, він виступав одночасно як рішучий борець проти феодалів — магнатів і шляхти — і як непримиренний противник московських окупантів. Його партизанський рух поєднував соціальне визволення з прагненням до політичної самостійності.

На наш погляд, саме в діяльності Дениса Мурошки найбільш повно втілилася головна ідея марксового конспекту: найбільш прогресивним є той рух, який одночасно є і антифеодальним, і антимосковським. Мурошка не шукав компромісу ні з польсько-литовською магнатерією, ні з царськими воєводами. Він відстоював інтереси найбідніших верств — тих, хто «самовільно записувався в козаки», відмовляючись нести феодальне тягло.

Білоруський народ може шануватися: на всій величезній території Речі Посполитої — від Балтійського до Чорного моря, від Карпат до Жмуді — саме Бихів та Чауси, Могильовщина, саме Східна Білорусь виявилася в середині XVII століття справжнім центром прогресивних, антифеодальних і визвольних процесів. Тут, у тогочасному серці Білої Русі, найгостріше проявилася та діалектика історії, яку так тонко підмітив Карл Маркс: рух найнижчих соціальних верств став не лише боротьбою за звільнення від панщини, а й боротьбою за політичну суб’єктність проти азіатського деспотизму. 

Саме тому короткі, але глибокі зауваження Карла Маркса дозволяють по-новому поглянути на роль Східної Білорусі в загальноєвропейському контексті того часу — як на один із форпостів соціального й політичного визволення всіх пригнічених.  Саме тут, на Могильовщині, билося революційне серце Європи. 

Список використаних джерел

  1. Архів Маркса та Енгельса. Т. VIII: Держполітвидав, 1946. С. 154.

Енгельс Ф. Демократичний панславізм.

  1. Енгельс Ф. Зовнішня політика російського царизму.
  2. Енгельс Ф. Лист до К. Маркса від 15 липня 1865 року.
  3. Енгельс Ф. Про польське питання.
  4. Енгельс Ф. Селянська війна в Німеччині.
  5. Енгельс Ф. Яка справа робітничому класу до Польщі?
  6. Енгельс Ф. «Kölnische Zeitung» про боротьбу мадярів.
  7. Маркс К. Гетьманство Виговського.
  8. Маркс К. Нотатки Карла Маркса з «Історії Польщі» Йоахима Лелевеля / підгот. до друку Ніна Ассородобрай // Архів історії філософії та суспільної думки. 1959. № 4.

Маркс К. Польща, Пруссія та Росія.

  1. Маркс К. Про польське питання.

Маркс К. Степан Разін.

  1. Скрипник М. О. Червоне Козацтво.
  2. Томсинський С. Г. До питання про «старий» та «новий» феодалізм.
  3. Щербак В. О. Українське козацтво: формування соціального стану.