Антибільшовицький блок народів (АБН) — націоналістична антиколоніальна організація з комплексною історією. Зважаючи на нові виклики, реформована у 2023 як "Антиімперський блок народів." АБН стала центром досліджень і дискусій щодо де- та антиколоніальної політики стосовно Росії, а також взаємодії народів, що борються за свою свободу, надання їм голосу. Організація цінна цією унікальною роллю.
У цьому році АБН святкувала 1946 р. Від своєї історії і до сучасної її ролі організація пережила багато трансформацій і конфліктів.
До 80-ї річниці, "Республіка" говорила з Юрієм Кимйотиком, українсько-американським громадським діячем, письменником, журналістом і Виконавчим Директором Американських Друзів Антиімперського блоку народів (АД-АБН).
Ми говорили про деколоніальних рух і діяльність АБН, історію, сучасний націоналізм і його відмінність (а почасти несумісність) з ультраправими ідеями, про націоналізм і лівих, про діаспору, культурні війни та багато чого іншого. Розмова вийшла вкрай цінною для нинішнього моменту.
АБН наразі грає значну роль в ознайомленні українців з проблематикою поневолених народів Сходу, їх історії і боротьби, і формує на мою думку, вкрай важливі зв’язки між українцями і іншими антиімперськими діячами малих народів поневолених Росією. Чому на вашу думку важливо підтримувати і розвивати цей антиколоніальний і антиімперський напрямок і взаємодіяти з поневоленими народами?
Українська підтримка поневолених народів Росії - це природні та взаємовигідні відносини, які мають бути повністю інтегровані у міжнародну політику України.
Західні доктрини загалом приймають як необхідність захистити на сході оболонку російської федерації як противагу і зручного партнера.
Цю геополітичну доктрину 1990-их необхідно всіми силами спростовувати і заперечувати, казати, що допоки імперіалістичні амбіції росії і можливість їх реалізовувати не будуть викоренені, вона не зможе мирно існувати у жодній своїй формі.
Прийняття такої позиції вкрай важно, і очевидно з моральних та ідеологічних засад та з принципів прав націй на самовизначення.
Йде п’ятий рік повномасштабної фази російсько-української війни, проте росія і досі залишається не лише геополітичною силою, а й торговельним та економічним партнером для значної частини світу. Якщо правосуддя за російські злочини не буде здійснено, і якщо не провадити стратегію деколонізації, то російський “апетит” лише зростатиме. Тому подолання та деколонізація росії це природна геополітична мета України: кінець російської імперії та колоніального гніту поневолених народів у тюрмі народів.
2. Розкажіть про діяльність АБН.
Американські друзі Антиімперського блоку народів (АД АБН) є організацією для підтримки діяльності Антиімперського блоку народів (АБН). Сама ж АБН була започаткована Українською Головною Визвольною Радою у 1943-му році і мала за мету посередництво міжнародних рухів спротиву Радянському Союзу з багатоетнічним складом Української Повстанської Армії (УПА).
Ідеї на кшталт держави Ідель-Урал, Туркестану, а також аналіз російських колоніальних імперських амбіції у Сибірі та Азії стали темами серйозних дискусій для УПА. Антиколоніальні ідеї знайшли багаточисельну підтримку з боку воїнів, які покинули Центральноазіатську та Сибірську червону армію і вступали до строю УПА.
Наприкінці Другої світової війни антиколоніальні концепції УПА знаходили відгук серед таких «червоних яничарів», яких надсилали для примирення України з різних частин Радянського Союзу. У ході цих взаємодій і було прийняте назагал гасло: «Свобода народам. Свобода людині».
Після Другої світової війни ОУН за кордоном перейняли досвід АБН та ідею деколонізації Росії як головну стратегію.
Доктрина ОУН від самого початку була теорією нової форми «прометейства [1]». Міжвоєнні автори, як-от Юрій Липа та Михайло Колодзинський [2], були провідниками стратегії, відомої як «Українська воєнна доктрина», що бачила майбутнє України як лідеру міжмор'я [3].
Тільки після початку холодної війни доктрина змінила концепцію українського домінування на українське провідництво (концепції "перший серед рівних" - уточнення редактора), розуміючи, що незалежна Україна можлива лише за обʼєднаного фронту проти Москви. Протягом холодної війни Антибільшовицький блок народів провадив когорти поневолених народів з гаслом, що Радянський Союз може бути і буде переможеним. Ідеологія АБН часів холодної війни визнавала одну правду: що і більшовизм, і Радянський Союз були новими масками справжньої злочинної системи, а саме російського імперіалізму.
Шляхом постійного винищення інтелігенції, руйнування національної спадщини, проведення державних програм переселення народів, Росія під різними прапорами й кольорами продовжувала свою колоніальну політику етнічних чисток і геноциду.
Справжнім ворогом України був і залишається російський імперський колоніалізм. Ця правда актуальна і тепер, коли у травні 2023 року був реформований сучасний АБН. З того часу він є невідʼємною складовою деколоніальних дискусій з такими групами, як Форум Вільних народів пост-росії, і працює пліч о пліч з урядами у вигнанні Чечні-Ічкеріі, Татарстану та багатьма іншим, а також надає підтримку воєнним частинам ціх урядів у складі ЗСУ.
АД АБН зосереджується на популяризації ідей деколонізації, висвітленні порушень прав людей, підтримки політичних вʼязнів, прав меншин та обговоренні майбутнього світу після росії. Ми проводимо заходи при Інституті Хадсон, Центрі Українсько-американських відносин та Раді Американської Зовнішньої Політики.
Як ви ставитеся до цитати Петлюри: "Найбільшою перешкодою для визнання суверенності України є гіпноз самого імені Росія. Цей гіпноз треба розвіяти, особливо в США та Франції. Справу поділу Росії треба поставити як справу покою цілого світу, як справу європейської рівноваги та реально-матеріальної вигоди держав"?
Дуже багато американців, коли чують слово «росія», мислять у рамках однієї країни, одного уряду й однієї стратегічної проблеми. Вони не бачать, що в межах цієї імперії в пастці перебуває безліч народів. Їм відмовлено у суверенітеті, пам’яті та голосі. Американці часто не усвідомлюють, що в Євразії неможливий тривалий мир, якщо та сама імперська структура зберігатиметься, навіть під іншим виглядом.
Ми працюємо над тим, щоб народам не відмовляли в праві на відчуття власної значущості. Ми робимо це шляхом проведення нарад, публічних звернень, презентацій, конференцій, виставок і прямих контактів із громадськістю. Ми намагаємося чітко пояснювати мотиви деколонізації так, щоб вони були зрозумілими для американців, але без спрощення чи втрати політичного змісту.
Ми говоримо про свободу, демократію, гідність, права людини, політичних в’язнів, свободу віросповідання та національне самовизначення, тому що американці заявляють про свою повагу до цих принципів. Наше завдання — поєднати ці цінності з реальним досвідом народів під російським домінуванням і показати, що це не абстрактна дискусія про теорії, а боротьба, яка відбивається на реальних спільнотах, реальних народах і реальних життях.
Ми маємо на меті, щоб ці обговорення досягали як свідомих громад, так і законодавців, аналітиків, ветеранів, церков, університетів та молодих активістів. Деякі люди краще реагують на моральні аргументи, інші — на аргументи безпеки, а треті сприймають це в межах боротьби з колоніалізмом та імперіалізмом. У політично роздробленому середовищі саме такий широкий підхід необхідний для забезпечення видимості й актуальності цієї теми.
Мета комунікації полягає не лише в тому, щоб викликати симпатію, а й у тому, щоб поневолені народи не зникли з дискусії на тлі звичного для американців сприйняття росії як проблеми управління великою силою.
Ми маємо наполягати на тому, що це більше, ніж питання одного припинення вогню, одних перемовин або одного правителя. Справжнє питання полягає в тому, чи демократичний світ готовий виступити проти імперського домінування на структурному рівні, а не лише реагувати на кожен новий злочин, скоєний цією системою.
Це також означає створення принципової альтернативи російській діаспорі та опозиційним колам, які досі відмовляються серйозно сприймати державність неросійських народів.
Часто обговорення реформ використовується для збереження того самого імперського утворення на мапі.
Люди говорять про демократію, але водночас уникають визнання права поневолених народів на повний суверенітет. Це протиріччя необхідно повністю відкидати, тому що справді демократичне майбутнє не може бути побудоване там, де народам і надалі відмовляють у свободі. Як казав Володимир Винниченко, «російський демократ закінчується там, де починається українське питання». Це так само актуально і щодо інших народів.
З приходом “MAGA” уряду до влади, США припинила фінансову і мілітарну допомогу Україні (як мінімум, щодо поставок зброї — деякі медіа зазначають про продовження чи навіть збільшення кооперації спецслужб і розвідки США з Україною). Як змінилися проукраїнський активізм і життя української діаспори США?
Проукраїнська адвокація у США існує з першої світової війни, з особливим розквітом після 1920-х років. І вже під час Другої світової війни було створено Український конгресовий комітет Америки (УККА), який обʼєднав більшість українців в діалозі з урядами США.
Після здобуття Україною незалежності та до початку інтенсивного тиску на Україну у 2014 році українська діаспора розслабилася й стала неефективною. Діаспора ослабла замість того, щоб вчитися від лобі незалежного Ізраїлю, Польщі та Ірландії і засновувати за підтримки уряду установи освіти, досліджень та культурної дипломатії.
З 2022 року ефективність і сила української культурної дипломатії набагато посилились. З 2014 року громади української діаспори теж культурно ожили:
масові хвилі національно свідомих біженців і молодих сімей привнесли нове життя у громади діаспори, які виростали далеко від України.
Хвиля українських біженців — це пʼята хвиля приїзду українців до Сполучених Штатів. Перша хвиля — це економічні іммігранти на початку 1890-х; за нею — друга хвиля, політичні іммігранти з Української Народної Республіки у 1920-х. По закінченні Другої світової війни Сполучені Штати отримали найбільшу та безпосередньо політично найактивннішу хвилю українських біженців, переміщених осіб, ветеранів та державників у так званій «третій хвилі», яка і побудувала організації української діаспори, установи та відому на сьогодні ідентичність. З 1980-х почалася півхвиля економічної імміграції з Радянського Союзу, яка продовжилася під час незалежності України і до 2004 року.
Четверта хвиля знову стане хвилею політично і національно свідомих іммігрантів після Революції Гідності 2014 року, а пʼята — біженців з України у 2022–2024 роках за програмою U4U. Політично свідомі українці швидше асимілюються в українській діаспорі, тоді як економічні хвилі вливаються в американське суспільство, не беруть участі в житті іммігрантів і просто стають одним із іноземних прізвищ американської мультикультурної мозаїки. У випадку з хвилею U4U 2022–2024, де більшість людей має вищу освіту та професію, результати, на жаль, були негативними, і лише чверть цих людей працевлаштувалася з українцями.
Класично українська діаспора була ближчою до Республіканської партії через її більш послідовну антиросійську позицію. Чи змінилася ця ситуація зараз, і які загалом дискусії відбуваються в українській діаспорі навколо американської політики?
Після закінчення холодної війни загалом до того антирадянська республіканська партія допустила ізоляційне, популістське, авторитарне русофільне крило до формування політики партії, залишаючи українських виборців у статусі незалежних, які голосують не за партію, а за окремих кандидатів. Питання України для середнього виборця лишається двопартійним.
Проте під час другої адміністрації президента Трампа позицію американських виборців замінили на позицію керівництва партії, яка змінюється з кожною заявою президента.
Американці українського походження та американські друзі України незадоволені обома партіями, і це незадоволення продовжує зростати по всій країні.
Єдина більш важлива тема обговорення в українській діаспорі — це продовження надання допомоги Україні, будь то приватними зусиллями або через адвокаційну діяльність. І це стало особливо актуальним із приходом другої адміністрації президента Трампа, і навряд чи скоро зміниться.
У всіх народів завжди є напруга в стосунках між діаспорою і “місцевими” перспективами через різний досвід, різний континуум, тощо. Проте вміння переступати через ці відмінності і діяти з взаємним розумінням — це те що відрізняє свідомі народи від несвідомих. Як ви думаєте: яка повинна бути роль української держави наразі в розвитку і підтримці діаспори – і навпаки?
До російсько-української війни 2014 року Україна та її діаспора у США були на шляху до вкрай тісного офіційного співробітництва. Програми адміністрації президента Ющенка, особливо успішне проведення історичного вшанування Голодомору-геноциду українського народу у Сполучених Штатах. Відкриття нових памʼятників, посилене державне визнання старих памʼятників і меморіалів. Заснування сильного посольства України, призначення консульств та поважних консулів у центрах української діаспори стало ефективною програмою наведення мостів через прогалину у 60 років між просвітницькою, дослідницькою та академічною роботою діаспори та зрадянщеною українською історією, що викладалася аж до 2014 року.
Мета української держави і її Міністерства закордонних справ має бути не розвиток діаспори, а її ефективне використання для державного будівництва та зміцнення іноземних звʼязків. Спроби надати універсальності шкільній освіті в українськомовних школах діаспори, присутність представників українського уряду та інтеграція заслужених членів української діаспори у державних установах України відбувалася за часи адміністрації як Ющенка, так і Януковича. Їхнє значення і мета змінилися після Революції Гідності та початку збройного конфлікту на території України. Зрозуміло, увага уряду більше не була зосереджена на українцях за кордоном, і пропала важливість інтеграції.
Одна головна проблема почала виникати, яка вже до того була між Україною, що воює, і існуючою діаспорою, з приїздом біженців, які покинули країну у 2022–2024 роках. Такі ідеї лише підривають єдність українського народу, а цілі тих, хто їх роздмухує, незрозумілі і викривлені.
Для українця, який поїхав з України, було б краще знайти громаду й активно в ній брати участь, аніж під час спроби долучитися почути дорікання за те, що він поїхав з України. З таким менталітетом Україна втрачає не лише одну людину, а й її сім'ї, дітей і їхнє майбутнє.
Один із варіантів, ефективність якого ще не відома, — це надання подвійного громадянства як попередній крок до підготовки до повернення біженців в Україну або принаймні запобігання відмові від українського громадянства в обмін на громадянство іншої країни. Можна довго обговорювати відносини з українською діаспорою, довгим є і список цілей та стратегій, але достеменно одне: українська діаспора — це найсильніша і найменш вживана зброя в арсеналі сучасної України.
Український націоналізм багатогранний, і представлений фактично на всіх ділянках “політичного спектру”. Проте наразі, значний розвиток набирає ультраправий націоналізм, який особливо знаходиться під сильним впливом “альт-райт” ідеології, і часто виступає проти прав жінок, людей інших національностей і релігійних конфесій, і особливо вважає за необхідне вести в Україні т. зв. “культурні війни” проти секс-меншин. Як ви вважаєте, чи перейняття ультраправих ідеологій і трендів шкодить українському націоналістичному рухові?
Участь і вживання «культурної війни» - це цілеспрямоване відволікання від справжніх причин і проблем як у правих, але зокрема особливо у лівих.
З точки зору еволюції політики у Сполучених Штатах, яка також значним чином впливає на дискусію у Європі, прийняття культурного популізму стало однією з найбільш нищівних подій для громадського суспільства.
На заході розділ населення на групи за ознаками раси, статі, статусу меншини викликав суспільне напруження, наражаючи на питання, яке викликає культурна війна: нащо я приймаю участь у такому громадському суспільстві?
Зосередження уваги на безкінечно індивідуалізованих соціальних питаннях - найефективніша зброя, що сіє розбрат та взаємну неповагу у суспільстві. Від таких націлених на індивідуальну особистість питань гасло «Всі за Україну!» розгалужується до «Кожен сам за себе!» Незалежно від політичних уподобань усім нам важливо уникати культурних війн і вирішувати реальні проблеми сьогодення.
В Україні є бідні, експлуатація внутрішньо переміщених осіб, неможливість успішного ведення бізнесу, постійна загроза економічного краху, не на рівні держави, а на рівні пересічних громадян, після 12 років війни.
Вдаючись до таких дискусій, Західні ліві загубили свою найпотужнішу зброю — універсальність, оглухли до голосу здорового глузду й перетворилися на ехо-камеру для радикалів, що відвертає увагу від справжніх питань соціальної справедливості. У лівих у свій час була кричалка «Ні війні крім війни класів!», яка тепер стала «Ні війні крім культурній війні!»
Група правих в Україні може виникнути виключно як реакція на культурну війну, захопившись невдалими найправішіми ідеями Заходу. І це в якомусь сенсі на користь, що українська політика десь на десять років відстає від західної, бо це дає можливість подивитися на результат і показати, чого слід уникати.
А тепер проаналізуймо, кого саме культурні війни не зачіпають: це міжнародні корпорації, які займаються викачкою з планети нафти та газу, вирубкою лісів та іншою руйнівною діяльністю.
Кожна мить, проведена у культурній війні, не зачіпає олігархічні сили, які її фінансують. Чимало організацій та медіа, які провадять сучасну культурну війну, отримують фінансування від багатих донорів, виконавчих осіб нафтових компаній і компаній, що працюють із викопними паливами, а також промислових аналітичних центрів.
Групи з фінансовою привʼязкою до нафти часто підтримують кампанії проти дій для збереження клімату, прав ЛГБТ, «рожевого капіталізму» та оновлюваної енергії тому що ці питання відвертають увагу громадськості від законів про захист навколишнього середовища та відповідальності за викопні палива.
Дослідження, наведене Атмос та НЕАТЕД, показує, що близько 80% найбільших анти-трансгендерних організацій у Сполучених Штатах отримували гроші від компаній з викопних палив або мільярдерів зі звʼязками з цією індустрією.
Серед найбільших названих у звіті донорів — зокрема мережа Кох, фракінг-мільярдери Дан і Феріс Вілкс, фонди зі звʼязками до нафти і компанії, як-от Шелл та ЕксонМобіл.
І не буде сюрпризом, що культурні війни спеціально роздмухуються, авжеж, обурення щодо соціальних питань може розділити свідомих людей всіх політичних поглядів, у той час як економічні інтереси компаній з викопних палив та їх союзників залишатимуться захищеними.
При цьому небезпечно було б приймати будь-яку ідеологію, яка конкретно не стосується українського народу, особливо крайню праву, що не відповідає природі українського народу: єдиного, працьовитого, мислячого, демократичного, культурно-матріархального і волелюбного.
Історія українського народного визволення невідʼємно поєднана з історією економічного й соціального звільнення. Від прагнучих волі козаків, соціальної справедливості католицької церкви, творів Шевченка і Франка, що дали іскру Українській радикальній партії, і до Української соціал демократичної робочої партії, а потім Української Народної Республіки, яка безпосередньо веде до цілей та створення Організації Українських Націоналістів. Роздуми Українського Національного Руху завжди походять від ключових прав народу на самовизначення, прав людини та громадян. Розкол у міжвоєнний період та політика холодної війни — це те, чого ніколи не має бути і чого потрібно уникати, щоб зберегти незалежну, вільну країну.
Націоналізм — не праве чи ліве; він існує природно у кожному мотиві, формі та багатогранності українського суспільства, проте для українського суспільства абсолютно неприйнятна жодна форма чужих ідей фашизму, нацизму, диктатури, автократії, монархізму тощо.
Від такого люди відмовляються, природно, і такі рухи, що пробують запозичувати чужі ідеї, історично й нині залишають плями на сучасності, незважаючи на потребу сьогодення в єдиному та сильному народі.
Україна сьогодні як і завжди прагне жити у відкритому демократичному суспільстві, що націлене на соціальну єдність, відкриту політичну сферу, з гуманною метою покращити життя громадян з універсальною метою досягнути основних громадянських соціальних прав на Життя, Свободу, Справедливість, Рівність, Щастя та Власність.
Чи шкодять міжнародні ультраправі рухи українцям, і якщо так, то з ким українцям найкраще формувати міжнародні відносини для вибудовування більш стабільної, безпекової і справедливої ситуації для нашого народу?
Україні дуже пощастило, що крайні праві сили світу на національних та місцевих рівнях зачасту мають на чолі або фінансуються від відкритих русофілів і тому не завдали ще більшої шкоди. У цьому коментарі не йдеться про людей з радикальною політичною думкою, які зараз служить у рядах ЗСУ, мова саме про міжнародні ячейки та рухи білих націоналістів у західних країнах.
Українському націоналізму і Україні не підходять такі рухи та ідеології, але найважливіше, що вони підривають українські ідеї самозахисту та національного самовизначення.
Прикладом, де підтримка таких іноземних радикалів, про яких багатьом відомо, спричинила руху більше шкоди ніж користі, є про-палестинські групи, які були і ще існують у США, після нападу Хамас на Ізраїль 7 жовтня. Цей приклад показує не ідеї або мотиви, а те як активізм з добрими намірами в поганому виконанні суттєво підриває, і в цьому випадку безповоротно, підтримку певних рухів.
Це приклад який схожий на Україну, але з іншою долею, де дискусія, яка мала наголошувати на національному самовизначенні, була зведена нанівець і сама себе дискредитувала через насильство, незнайомі кричалки та токсичну поведінку.
Хоча ця проблема виникає в майже кожному русі, і зокрема це стосується популярних рухів у США, проукраїнський рух її уникає. Україна має широку двопартійну підтримку, а також підтримку демократичних урядів Заходу. Не треба забувати про негативні погляди та ставлення до України з боку політичних радикалів як онлайн, так і в політичних організаціях.
Необхідно зазначити, що більшість радикальних груп на Заході, як лівих, так і правих, є антиукраїнськими, оскільки вони вбачають у нашій боротьбі слабку точку для повалення поточного євроатлантичного порядку. І ми маємо бути вдячні за це, бо в очах пересічного західного громадянина їхня робота лише переконує на користь України, і не слід заздрити Росії з приводу її ультраправих та ультралівих прибічників.
Українці мають зосередитись на посиленні звʼязків з ліберальними демократіями Заходу та Далекого Сходу, а також на новому розвитку міжнародних відносин на Близькому Сході, а не на частці інтернет-воїнів, які святкують смерті наших людей та колапс власних систем.
Лишатися пильними та розуміти, що здебільшого мета таких радикальних груп — занапастити західні системи для просування своїх ідеологій та іноземних планів, зокрема Росії, при цьому зневажаючи «егоїзм» українського народу, який відстоює свої права на державність, самовизначення та існування. «Бути українцем означає постійно перебувати у процесі доведення свого права на існування» (Володимир Винниченко).
Відоме гасло “Свободу народам! Свободу людині!” І. Мітринги стало націоналістичним каноном. Це гасло звучить у ваших виступах та деклараціях АБН. Як ви розумієте синтез національної свободи, свободи інших народів і свободи особистості, і чому це важливо?
Свобода народам, свобода людині — це українська інтерпретація універсального переконання, сформованого в добу Просвітництва в дусі громадянської та індивідуальної свободи. Французька думка й теорія виокремили основоположні цінності сучасного суспільства в поняттях Життя, Свободи та Достатку, що стали підвалинами громадянської республіки.
У Сполучених Штатах ці цінності були знову застосовані при утвердженні республіки, а за президентства Франкліна Делано Рузвельта та в Атлантичній хартії були сформульовані як основні гарантії: свобода від страху, свобода від злиднів, свобода слова та свобода віросповідання.
Ці універсальні цінності, призначені для всіх народів у кожному куточку світу, постійно зазнають нападів, а також по-різному інтерпретуються народами й інтелектуальними рухами. В українській традиції ця ідея, народжена з притаманного українцям прагнення до волі й розвинена в умовах тиранії, зосереджується на самовизначенні народу та людини. Мітрінґа та ОУН об’єднали століття визвольної теорії українського народу в гаслі «Свобода народам. Свобода людині», яке стисло й влучно охоплює ідеологічні основи визвольного руху.
Перша частина гасла — «свобода народам» — безпосередньо пояснює геополітичну стратегію та цілі українських рухів часів холодної війни, які залишаються актуальними й для сучасної України: розпад росії через самовизначення поневолених нею народів. «Свобода людині» пояснює внутрішню політику вільної України — без шляхти, панства, кріпацтва й рабства, без насильницької колективізації та тиранії, як іноземної, так і внутрішньої. Це крок уперед порівняно з польським гаслом «За нашу і вашу свободу», який розширює його значення в короткій формі. На мою думку, дуже важливо розуміти значення й конотації цього гасла та черпати з нього мотивацію для розвитку української політичної думки.
Які соціально-економічні виклики перед Україною? На вашу думку, якою повинна бути соціально-економічна модель розвитку України та воєнної економіки? Чи стратегія неолібералізму нинішнього уряду є правильною? Яка є соціально-економічна програма українського націоналізму?
Різні партії та організації, які називають себе «націоналістичними», мають власні економічні погляди й платформи. Водночас багато хто не приділяє достатньої уваги цій темі, хоча вона відіграє значно більшу роль у житті кожного українця, ніж теми та особливості культурних війн.
Насправді ж не існує єдиної «націоналістичної» економічної програми. Єдина економічна програма, яку можуть підтримувати націоналісти, — це та, що захищає соціальний добробут, можливість заробляти та здоров’я українського народу. Важливо не нав’язувати економічну політику під націоналістичним ярликом, а називати націоналістичними доречні економічні плани, адже саме це і є питомим: ефективність, продуктивність та зваженість. Мета — економічне відродження України, незалежно від партійної політики чи окремих особистостей.
Головною метою на майбутнє також має залишатися захист України від іноземного контролю через фірми та грабіжницькі угоди.
Якщо в післявоєнний період відбудови в Україну будуть допущені іноземні фірми й компанії без належних обмежень, це може створити в країні іноземну олігархію, за якої значна частина українців працюватиме на чужоземний або приватний український бізнес.
Економічна колонізація має вважатися таким самим злом, як і фізична колонізація та підкорення. Існує принципова різниця між іноземними інвестиціями в Україну та економічним поневоленням. На практиці цю різницю не потрібно довго пояснювати. Якщо експлуатаційна політика стає темою громадських дискусій, це означає, що вона вже достатньо глибоко вкорінилася й впливає на кожного громадянина.
Наочним прикладом такої хижацької «угоди» є угода про мінерали зі Сполученими Штатами, які розраховують на значну вигоду. Це є нічим іншим, як привласненням компенсації, яка належить українському народові й має використовуватися на його користь та на його власний розсуд.
Створення середовища для приватного підприємництва й перспектив в Україні, за умови захисту від таких хижацьких компаній і майбутніх олігархів, які неминуче з’являться, якщо не функціонуватиме баланс між приватним і загальнонаціональним, становить не лише націоналістичну мотивацію для захисту українського народу від експлуатації.
Це також дає економічно розумну альтернативу продажу областей і міст із молотка іноземним фірмам. Захист і відродження міського та сільського суспільства через поновлення малого землеволодіння, захист земельної спадщини, а також продаж уже наявних необроблюваних сільськогосподарських земельних наділів дозволять забезпечити стабільне зростання населення в містах і припинити відтік людей із сіл та містечок.
Україні ніколи не давали справжньої можливості для відбудови — для українського архітектурного, економічного та соціального оновлення. Україна виборола це право кров’ю у важкій боротьбі проти імперії.
Також необхідно звернути увагу на забезпечення поранених ветеранів робочими місцями, а непрацездатних — пенсіями. Держава не може ухвалювати короткострокові рішення для заміни робочої сили, як-от залучення трудових іммігрантів. Натомість необхідно використати цю можливість для реструктуризації та підтримки нових секторів, а також здійснити перехід від суто промислової моделі до економіки, що поєднує сільське господарство, високопрофесійну працю та інноваційну робочу силу.
Хвиля українських біженців від 2022 року й до сьогодні здебільшого складається з фахівців, високоосвічених людей і тих, хто виявив безпрецедентну здатність до інтеграції в приймаючих країнах, особливо в багатоетнічних суспільствах, як-от Об’єднане Королівство, Сполучені Штати та Канада. Для України це значна пряма втрата внаслідок російського вторгнення: один із найцінніших ресурсів, який Україна може повернути сторицею у вигляді зворотної хвилі своїх громадян, що здобули західну освіту, звички та досвід і готові знову зайняти своє місце в Україні.
Необхідно надати Україні місце центру цінної промисловості в Європейському Союзі, захистити її природні та людські ресурси, якими вона щедро обдарована, створити відкритий економічний простір для заохочення повернення воєнних біженців, які інакше можуть не вважати повернення до повоєнної України привабливим, а також запровадити державне забезпечення із соціальними виплатами за прикладом принципів скандинавських країн-членів ЄС.
Якщо ж Україна обере дисфункційний і турбулентний економічний курс, то громадянське суспільство, звичайно, лише поглибить ці проблеми. Нашою метою, як свідомих українців, має бути недопущення цих проблем і допомога Україні в дотриманні найкращого курсу для побудови справжньої Народної Республіки.
Яку ви взагалі вбачаєте роль націоналізму як ідеології для України? Яка його форма і місце потрібні Україні, які практики? Чи важливе патріотичне і громадянське виховання, і якщо так, на яких принципах? Чи повинен бути націоналізм демократичним у своїй сутності?
На практиці націоналізм є вимогливим до людей та ідей, які він формує і підтримує. Націоналістичний спосіб мислення у своєму правильному руслі — це підтримка розумного й ефективного державотворення, економічної та соціальної політики, які сприятимуть розквіту демократичної української держави й заможного українського народу.
Усунення демократичного процесу та демократичного характеру України означає знищення однієї з ключових мрій українців як народу, і цього ніколи не можна допустити. У громадянському суспільстві націоналізм не може бути зведений до партії — це вимір політики, ознака рішень людей щодо самих себе, своїх громад і своєї країни. Цей вимір завжди ставить одне просте питання: «Чи це на благо України, а отже, і на благо мені особисто?»
І хоча це може здаватися егоїстичним способом мислення, важливо розуміти основу побудови народної країни: це гарантія безпеки та перспектива добробуту.
Додаючи до цієї формули мислення Україну як народ, ми підвищуємо значущість кожної дії та надаємо їй об’єднавчої сили в час, коли світове громадянське суспільство поступово слабшає. Саме в цьому полягає справжня суть «націоналістичного» питання щодо мови, релігії та суспільства: як зробити країну об’єднаною, а не однаковою?
Українська мова, культурні традиції та історія є фізичною маніфестацією — тим, що ми сприймаємо безпосередньо: бачимо й чуємо в повсякденному житті. Саме звідси постає первинне питання про те, що робить Україну самобутньою та індивідуально автентичною. І хоча має існувати програма ефективного впровадження планів державотворення, причини для цього мають бути зрозумілими всім.
Іван Мітринга, Василь Кук, Петро Полтава, Тарас Бульба-Боровець та багато інших представників політичної традиції ОУН та її відгалужень існували на стику антиколоніальних, антикомуністичних соціалістичних і соціал-демократичних і націоналістичних рухів. Як ви думаєте, яке ставлення і взаємодія повинні бути зараз між лівими і націоналістичними рухами, зокрема українськими?
Співпраця та комунікація між українськими громадянами з лівими, центристськими та правими поглядами є дуже важливими не лише для здоров’я громадянського суспільства України, а й для розвитку української ідентичності. Я не вважаю, що сьогодні це справді відбувається, особливо якщо подивитися на склад українських політичних партій у Верховній Раді. «Європейська солідарність», «Слуга народу», «Голос» — усі вони є ліберальними, європейсько-центристськими партіями, а всі українські партії, які серйозно налаштовані здобути місце у Верховній Раді, тяжіють або праворуч, або ліворуч від вищезгаданих, не виходячи за межі поміркованого спектра — від лівоцентристських до правоцентристських позицій.
Справжня проблема української політичної арени полягає у присутності русофільських партій, які використовують українські ідеї і традицію українських партій для подальшого просування власних цілей інтеграції з Росією.
Один із таких прикладів — Українська соціал-демократична робітнича партія, яка була однією із засновниць Української Центральної Ради та головним гравцем в Українській Народній Республіці під час її існування й у вигнанні. Нинішні русофілі собі активно намагаються приватизувати ліві партії, і всім відомими є приклад соціал-демократів навколо Медведчука. І це лише невеликий приклад діяльності російської п’ятої колони в лівих силах України та Заходу.
Досліджуючи відносини між українськими лівими та націоналістичними флангами, було б нерозумно стверджувати, що вони не мають подібності або спільного підґрунтя.
Герої України, націоналісти, такі як Петлюра, Шухевич, Кук і Боровець, усі вони могли б вважатися соціал-демократами, в тому числі за їхню активну участь в українському державотворенні та національних революціях.
Ідеї Петлюри й Шухевича єднали українців, як і сьогодні вони мають об’єднувати українців лівих і правих поглядів та зосереджувати увагу на народі. Через їхню активну участь у русі за незалежність Москва очорнила «націоналістичну» рису їхніх ідей та особистостей. Водночас совєти сприймали українських націоналістів — Шевченка, Хмельницького та Франка — так, ніби вони просто не прожили достатньо довго, щоб розкритикувати радянський режим.
Росія використовувала їх усіма можливими способами, особливо під час відзначення «300 років українсько-російського єднання» у 1954 році. Метою совєтів було знецінення будь-яких текстів проти Кремля й тиранії та зведення їх до критики тиранії царських часів. Те саме відбувається і з лідерами внутрішніх народних рухів у межах Російської Федерації — це ефективний інструмент дискредитації народів, які прагнуть свободи, та їхніх лідерів.
Росія також продовжує використовувати спортсменів, письменників, художників і музикантів із поневолених нею народів для здобуття міжнародної слави, не припиняючи при цьому своєї колоніальної політики, яка триває вже понад 400 років.
Ви були учасником XIII Бандерівських читань. Хоч назва може деяких відлякати, на мою думку, ці дискусії плюральні і часто піднімають важливі антиколоніальні, соціально-економічні та інші теми. Як ви оцінюєте роль Бандерівських читань сьогодні: це більше інтелектуальна дискусія чи інструмент формування політичної стратегії для України?
Бандерівські читання слугують форумом для лідерів різних напрямів державотворення в Україні й часто стають своєрідним оглядом стану здоров’я країни. На мою думку, відкриті інтелектуальні дискусії на такі теми, особливо щодо зовнішньої політики та внутрішнього суспільного життя, можуть не лише сприяти формуванню політичної стратегії для України, а й виконувати роль лакмусового папірця для перевірки можливих варіантів дій у найближчому майбутньому. Цей форум є програмою, яка потенційно може стати аналітичним центром, подібним до Інституту Гадсона або Фонду Джеймстауна у Сполучених Штатах, і зайняти вкрай потрібну нішу в Україні.
Як ви думаєте, яка роль пам’яті про УПА і УНР, їхні державні, соціальні та військові проєкти, має бути в сучасній Україні?
Спадщина Української Народної Республіки та Української Повстанської Армії для сучасної держави Україна існує у двох окремих аспектах: це не лише легітимність і традиція, а й спосіб, у який вони виникли. Збройні Сили України перейняли історичну пам’ять Армії УНР та Української Повстанської Армії, однак чітка лінія спадкоємності пролягає саме від УПА.
З початку російсько-української війни у 2014 році поширене використання псевдонімів, загартований у боях воєнний дух, а також перейняті від УПА геральдика, гімни та звання вказують на те, що на державному й громадському рівнях українці вважають доцільним продовжувати традицію своїх збройних сил, наслідуючи приклад Української Повстанської Армії. Естетичні деталі військової форми та її ознаки також успадковані від армії УНР. Це атрибути Української Повстанської Армії, яка вважала себе спадкоємицею армії УНР.
Програми, які вже мають очевидне історичне натхнення, включають концепцію сил територіальної оборони, тобто ТРО, що є нащадком відомих куренів вільних козаків і гайдамаків в Українській Народній Республіці.
Насправді темою дискусії має бути не роль Української Народної Республіки в історичній пам’яті, а те, яким чином сучасна українська держава, установи якої здебільшого залишилися їй у спадок від радянської або модернізованої західної системи, зможе реформуватися тепер, у повоєнному мирі, і повернутися до похідних українських демократичних систем, закладених в Українській Народній Республіці, її уряді в екзилі та зовнішній політиці культурної дипломатії задля сильної й процвітаючої України.
Це стосується адміністративної реструктуризації областей і регіонів, перейменування та переоцінки системи рад, а також перегляду структури виконавчої влади в українській державі. Вибір між історичною спадщиною та натхненням на майбутнє є очевидним: сучасна Україна є історичною й легітимною спадкоємицею Української Народної Республіки, адже у 1992 році Президент УНР в екзилі Микола Плав’юк передав президентські повноваження Президенту України Леоніду Кравчуку. Тому має відбуватися фізичне й політичне продовження її мотивів, пріоритетів та соціальної структури.
Якщо Україна рухатиметься в будь-якому напрямку без належної системної інтеграції своєї історичної спадщини, у майбутньому це лише призведе до руйнації такої сучасної держави. Без коріння Україна легко може загубитися в хаосі політичної арени; без знання історії немає впевненості в майбутньому. Повторення історичних помилок може коштувати життів, успіху, часу та майбутнього її громадян.