Автор - Роман Галенкін
Під яким кутом варто дивитися на «Гайдамаків» Тараса Шевченка, щоб розгледіти за художнім описом події XVIII століття справжній масштаб автора? Понад півтора століття цей твір залишається ідеологічним заручником літературознавчих стереотипів. Проте, на наш погляд, звернення до франківського бачення шевченківських «Гайдамаків» може зруйнувати традиційні, зацементовані роками підходи до розуміння цієї поеми. Замість звичного глорифікаційного сприйняття твору як монолітного апофеозу народної відплати, Іван Франко в своєму тексті «Причинки для оцінення поезій Тараса Шевченка» (передрукованому тільки в незалежній Україні) розкриває «Гайдамаків» через призму внутрішнього розколу світогляду Шевченка, виділяючи в художньому тілі поеми протистояння двох несумісних ідейних стихій.
З одного боку, тут діє «набутий козацький націоналізм», запозичений із романтичних міфів та дідових переказів ідеал кривавої козацької слави, який сюжетно вимагав оспівування жорстокої народної помсти. Проте над ним, за аналізом Франка, невблаганно підноситься «природний гуманізм поета-мужика», внутрішній голос Шевченкового серця, що жахався від вигляду пролитої крові й тужив за вселюдським братерством. Франко прецизійне підмічає, що в цьому зіткненні міфу та емпатії традиційна патріотична струна поеми починає дзвеніти фальшивим звуком, адже мужицький гуманізм Шевченка інтуїтивно починає переростати жорстокі рамки старокозацького епосу, перетворюючи розповідь про тріумф різанини на трагедію міжнаціонального болю.
Саме тому нам хотілося б детально розібрати цю приховану лінію гуманізму та інтернаціоналізму, яка пульсує в структурі Шевченкової поеми, але вперто ігнорується полярними ідеологічними таборами. Традиційні українські праві, засліплені романтичним міфом, бачать у творі лише маніфест безкомпромісного національного гніву, водночас радянська псевдоліва історіографія часів брежнєвського тоталітаризму конструювала навколо нього плакатну схему «справедливої класової боротьби», що зрештою виправдовувала імперське поглинання України Москвою. Залишаючись осторонь цих маніпулятивних крайнощів, ми спробуємо вчитатися в текст Шевченка без цензури й догм, щоб продовжити справу Франка і віднайти той тверезий, хоч і прихований гуманістичний посил, який поєднує художню інтуїцію Кобзаря з найпрогресивнішими висновками європейської політичної думки його епохи.
Є в поемі «Гайдамаки» один рядок, який на перший погляд здається простим, але насправді дозволяє нам відчути ідею Шевченкового бачення історії. Звучить він так: «Того ж батька, такі ж діти — жити б та брататися».
Цей рядок о том, що українці й поляки мають спільний корінь, спільну історію, спільну психологічну основу. Вони є однією родиною, дітьми одного батька. І тому їм належало б жити в мирі й братерстві, а не вбивати одне одного. Але вони цього не зробили.
Але найглибший сенс цього рядка не в тому, що Шевченко говорить про братерство. А в тому, як він про нього говорить. Шевченко уникає плакатного гасла «треба брататися», яке було б лише абстрактним закликом, орієнтованим у майбутнє. Він так само не обмежується ретроспективним жалем «треба було б брататися», що зафіксував би безпорадну констатацію минулої помилки. Формулювання «жити б та брататися» діє зовсім інакше: через таку граматичну конструкцію цей єдиний рядок стирає часові кордони, одночасне охоплюючи водночас минуле, теперішнє та майбутнє.
Використовуючи поєднання інфінітива з бажальною часткою «б», поет звертається до граматичної форми, яка взагалі позбавлена категорії часу. Інфінітив фіксує чисту дію як абсолютну ідею. Завдяки цій безчасовості єдиний рядок фактично стирає хронологічні кордони: контекст історичної різні XVIII століття змушує нас відчути цей рядок як жаль за тим, що мало б відбутися в минулому, але так і не сталося. поетичне переживання автора в момент написання перетворює його на гостре, щемке бажання, актуальне для теперішнього часу: відсутність часових обмежень перетворює цю формулу на універсальний, тривалий імператив для майбутнього.
Шевченко не розділяє ці три плани, а лінгвістично зливає їх в один моноліт. Це створює вражаючий ефект позачасової туги: прагнення, яке болить тут і зараз, тужить за втраченою можливістю в минулому і водночас залишається єдиною надією на майбутнє.
Я довго думав, як дослівне перекласти цей рядок іспанською мовою. Річ у тому, що іспанська мова, як спадкоємиця латинського раціоналізму, зазвичай вимагає від мовця безкомпромісної хронологічної точності. Вона примушує обирати: твоє бажання розгортається зараз чи це втрачена можливість у минулому?
Якщо спробувати перекласти Шевченка «в лоб», через особові дієслівні форми умовного способу, ми неминуче потрапляємо у лінгвістичну пастку. Перед нами постає дилема: Condicional simple (viviríamos y nos hermanaríamos — «ми б жили і браталися»). Ця форма працює як irrealis теперішнього часу: вона виражає нездійсненне бажання в теперішньому моменті, але жодним чином не маркує історичне тло Коліївщини 1768 року. Або Condicional compuesto (habríamos vivido y nos habríamos hermanado — «ми були б жили і браталися»). Це залізобетонна констатація втраченої можливості в минулому. Вона оплакує те, що не відбулося тоді, але герметично закриває двері перед майбутнім.
У чому ж тоді краса Шевченка? Вона не в якійсь вигаданій ексклюзивності української мови, а в тому, як саме поет використав універсальну природу інфінітива. За своєю суттю інфінітив у більшості мов світу перебуває поза категорією часу. Залишивши дію голою, без особових закінчень, і підсиливши її оптимістично-тужливою часткою «б», Шевченко створив ефект абсолютної позачасовості.
І саме тут відкривається справжній простір для перекладу. Щоб відтворити цю позачасову тугу іспанською, перекладач має відмовитися від спроб заганяти поезію в рамки особових дієвідмін і звернутися до тієї ж самої інфінітивної магії, яка є і в романських мовах. Рядок оживає, якщо перекласти його через чистий, звільнений від часу окличний інфінітив:
«¡Ay, vivir y hermanarse!...»
Тоді іспанський текст позбавляється сухого раціоналізму й починає дихати тією самою скорботою, що й оригінал.
Однак Шевченко не зупиняється в поемі на умоглядному «жити б та брататься». Він не дає читачеві затишно вмоститися в площині жалю і одразу, без жодної паузи, додає різке, наче удар батога: «Ні, не вміли, не хотіли». І саме в цій точці починається новий розрив. Шевченко знімає з історії будь-яке виправдання. Він не каже: «так склалося», «обставини змусили», «вороги не дали». Він каже: «не вміли, не хотіли». Тобто роз'єднання було не неминучістю, а свідомим вибором. Українці і поляки знали, що можна жити інакше, але обрали ворожнечу. Вони мали шанс, але не скористалися ним.
І це доволі жорсткий вирок. Бо він знімає з історії неї будь-який ідеалістичний фатум. Не доля, не бог, не вороги, а вони самі зробили так, що братерство не відбулося. Вони «не вміли», тобто цім бракувало мудрості, розуміння, політичної культури. І вони «не хотіли», тобто їм бракувало волі, бажання, готовності переступити через власну гординю й ненависть.
Щойно піднявшись на висоту позачасового заклику до братерства, на цьому етапі поеми Кобзар тут же відчуває, як його, за виразом Франка, тягне назад залізна інерція «набутого козацького націоналізму». Замість того щоб утриматися на позиції універсального осмислення трагедії, Шевченко різко звужує оптику. Його «не вміли, не хотіли» перетворюється на односторонній присудок, спрямований лише проти однієї (а їх було більш аніж дві) сторони боротьбі.
Безумовно, польські духовні феодали так саме несуть провину за катастрофу. Вони століттями випалювали саму можливість компромісу, насаджуючи релігійний та національний гніт, що не заперечував і Карл Маркс, наприклад, в своєму конспекті історії гетьманування Івана Виговського. Проте драма полягає в тому, що на цьому етапі поеми Шевченко просто не бачить усієї складності й багатошаровості цих історичних подій.
Саме за це згодом гостро й системно критикував поему Шевченка Іван Франко. Для Франка Коліївщина - це не плакатна бійка двох етносів, а глибока соціально-економічна катастрофа, перенасичена цілою купою національних, релігійних та класових протиріч, де перетиналися інтереси українського селянства, козацької старшини, польської маґнатерії, єврейського орендарства, дрібної шляхти та російського абсолютизму.
Але Шевченко не залишає цей вирок остаточним. Він залишає його відкритим. Бо якщо братерство не відбулося через те, що не вміли, не хотіли, то це означає, що воно може відбутися, коли навчаться й захочуть.
І Шевченко надалі знову прямує к інтернаціоналізму. Він показує його в сцені, яка є найвищою точкою трагедії «Гайдамаків», у похованні дітей Гонти.
Показово, що в іншій знаковій поемі Шевченка, «Катерині», ми не знайдемо навіть спроби розгледіти за конфліктом трагедію двох «братів». Тут все інакше: Москва маркується як абсолютне, онтологічне зло, що не заслуговує ні виправдання, ні прощення. Катерина гине через наругу над її гідністю, її дитина лишається сиротою на поталу долі, і жодна рука не піднімається для жесту примирення. У цьому всесвіті немає місця для солідарності, лише тотальна катастрофа, спричинена імперським цинізмом, який випалює будь-яку надію.
Натомість у «Гайдамаках» Шевченко робить, здається, неможливе. Іван Гонта, найжорстокіший із месників, який убив своїх дітей-католиків, тепер ховає їх у степу. Він робить це таємно, щоб ніхто не бачив, як він плаче. Він ховає їх не як ворогів, а як «козацьке мале тіло», накриваючи червоною китайкою, символом козацтва. Він ховає їх «без васильків і без рути», тобто без традиційних українських обрядів, бо вони були «не свої». Але він ховає їх як своїх.
І тут ж лунає найважливіше: «Сини мої, сини мої! На ту Україну дивіться: ви за неї й я за неї гину». Інакше кажучи, Гонта визнає, що його діти, хоч і були католиками, хоч і належали до «ворожого» польського табору, гинули за ту саму Україну, за яку гине він. Шевченко розмиває межу між «своїм» і «чужим». Він показує, що Україна - це не лише православні гайдамаки, а й ті, кого вони вбивають.
Але Шевченко не зупиняється на цьому. Він додає: «Просіть, сини! Я прощаю, що ви католики». Гонта прощає своїм дітям їхню віру, їхню приналежність до «чужого» світу. Він знімає з них релігійний ярлик, який зробив їх ворогами. У контексті поеми «католики» - це насамперед, політичний і національний маркер, який означає «поляки», «ляхи», «вороги». Коли Гонта прощає своїм дітям, що вони католики, він прощає їм їхню польськість. І це прощення переводить їх з категорії «чужих» у категорію «своїх».
Це прощення і цей крок назустріч, це зовсім не результат раціональних політичних переконань чи вивіреної ідеологічної програми, яких Шевченко на тому етапі просто не мав. Це чистий акт геніальної художньої інтуїції, людський жест, що проривається крізь товщу релігійних і національних упереджень всупереч залізобетонній логіці козацького міфу.
Упродовж усієї поеми здавалося, що конфедерати - найлютіші вороги, що їх треба знищити, що їхня кров - єдина відповідь на їхні злочини. Шевченко не скупиться на деталі: вони спалюють титаря, ґвалтують Оксану, руйнують церкви. І читач не сумнівається, що це вороги, які заслуговують на смерть.
Але в епілозі Шевченко раптово змінює тон. Він згадує себе малим хлопцем, який блукав тими ж шляхами, де ходили гайдамаки. І каже: «Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло». Парадоксальне. Шевченку шкода, що лихо минуло. Але чому шкода? Бо те лихо було життям. Воно було криком, боротьбою, надією. Воно було присутністю, навіть якщо це була присутність ворога.
А далі сухий перелік: «Погуляли гайдамаки, добре погуляли». «Добре погуляли» - це іронія. Вони погуляли, а потім замовкли. Немає Гонти, немає могили, немає хреста. «Буйні вітри розмахали попіл гайдамаки, і нікому помолитись, нікому заплакать». Гайдамаки зникли. Їхня боротьба не принесла волі.
І знову важливий рядок: «Посіяли гайдамаки в Україні жито, та не вони його жали». Жито, вочевидь, є символом свободи, правди, волі. Гайдамаки посіяли його кров'ю, але пожали не вони. Хто ж? Москва. «Стародавню Січ розруйнували: хто на Кубань, хто за Дунай». Козацьку державність знищено, українську автономію ліквідовано. І залишилася тільки тиша: «Не чуть плачу, ні гармати, тілько вітер віє».
В епілозі Шевченко вже пише інакше. Він визнає: шлях гайдамаків завів не туди. Вони знищили ляхів, і цим відкрили двері Москві. Ляхи були ворогами, але вони були живими ворогами. З ними була боротьба, а боротьба - це життя. А Москва прийшла не як ворог, з яким можна битися. Вона прийшла як летаргія. Вона не кричить. Вона скоріше забирає голос, забирає пам'ять, забирає саму можливість боротьби.
Шевченко показує: без поляків немає й самої України. Бо Україна XVIII століття - це не лише православні селяни й козаки. Це - шляхта, міщани, євреї, поляки, ксьондзи, магнати. Всі вони творили цей простір, навіть якщо до крові ворогували. І коли гайдамаки знищили ляхів, вони знищили частину себе. Разом із ворогами зникла й Україна. Залишилася тільки тиша.
І тому Шевченко сумує за тим лихом. Бо те лихо було ознакою життя. Воно означало, що Україна існує, як простір боротьби, конфлікту, пристрасті. А тепер нічого. «Все замовкло. Нехай мовчить; така Божа воля».
Шевченко не виправдовує конфедератів. Він не говорить, що вони були праві. Але він показує, що їхнє зникнення не стало перемогою, а поразкою для всіх. Без них Україна перестала бути суб'єктом і стала об'єктом, абстрактною територією на мапі.
Кобзар, звісно, не виступає в епілозі у ролі далекоглядного дипломата, він діяв суто інтуїтивно, підкоряючись хвилям власного художнього переживання, де гнів і милосердя постійно змагалися за першість.
Саме ця стихійна інтуїція веде поета до того, що наприкінці «Гайдамаків» у тексті знову починає панувати інтернаціоналізм. Поема, яка починалася як кривава й безкомпромісна хроніка козацької помсти, у фіналі здійснює дивовижний внутрішній кульбіт. Епілог твору звучить настільки інакше, що якби ми читали його як окремий, відірваний від основного сюжету вірш, ми б дійшли зовсім інших, подекуди протилежних висновків про світогляд автора.
Там, де в перших розділах панував гуркіт зброї та антипольська фабула, в Епілозі постає щемка тиша, меланхолійний сум і туга за козацькою славою, яка тепер бачиться не як тріумф над ворогом, а як історична руїна.
І тут настає найнесподіваніший поворот.
Фрідріх Енгельс у праці «Яка справа робітничому класу до Польщі?» дивився на події Коліївщини з холодною соціологічною відстороненістю. Для нього це повстання не було героїчним епосом - це була трагедія сліпого інструменту. Енгельс прямо зазначав, що російський царат цинічно використав гнів українського селянства як таран проти ослабленої Речі Посполитої. Повсталі щиро вірили, що виборюють волю, але об'єктивно лише розчищали шлях для російської анексії, після якої ті самі царські солдати, яких селяни чекали як одновірців-визволителів, знову закували їх у кайдани кріпацтва. З цього Енгельс робив свій радикальний, суто стратегічний висновок: у тій конкретній геополітичній шахівниці логіка боротьби з головним системним ворогом - Російською імперією - вимагала б зовсім інших союзів, попри всю реакційність шляхетської Барської конфедерації.
Здавалося б, Шевченко, який у «Гайдамаках» змалював конфедератів як безжальних катів і ґвалтівників, перебуває на абсолютно протилежному полюсі. Уся емоційна напруга поеми - це апофеоз гніву, кривавої помсти та героїзації гайдамаччини. Поет пише цю історію «знизу», з болю і попелу.
І все ж, якщо ми дочитуємо поему до Епілогу, то помічаємо дивовижну річ: тут Шевченко-художник інтуїтивно приходить до тих самих висновків, які Енгельс і Франко прийшли шляхом наукового дослідження. В Епілозі, де раптово зникає весь мілітарний пафос і замовкають гармати, лінія європейського гуманізму починає перемагати інерцію «набутого козацького націоналізму».
Шевченко не аналізує політичні процеси раціонально, але він відчуває її наслідки через метафоричний образ руїни:
«Посіяли гайдамаки / В Україні жито, / Та не вони його жали...».
І відчуває правильне.
А висновки вже пропонує робити читачеві.
Список літератури
- Франко, І. (1881). Причинки для оцінення поезій Тараса Шевченка. Світ, (8–9), 158–161; (10), 171–172.
- Шевченко, Т. (2003). Гайдамаки. В Зібрання творів: У 6 т. (Т. 1: Поезія 1837–1847, с. 128–190). Наукова думка.
- Енгельс, Ф. (1866). Яка справа робітничому класу до Польщі? (Пер. з англ.). The Commonwealth, (159, 160, 165).