Про путч ГКЧП сьогодні якщо й згадують, то переважно з іронією - ну ви знаєте, «Лебедине озеро» по телевізору, тремтячі руки дідів-заколотників, які читають з папірця, й усяке таке. Втім, в ці три серпневі дні тридцять п’ять років тому в Україні було не до сміху. Здавалося, що на республіку, яка вже провела більш-менш демократичні вибори до парламенту, ухвалила Декларацію про державний суверенітет, звикла до багатотисячних вуличних протестів і незалежної преси, знову лягала тінь реставрації тоталітаризму, а разом з ним - імперського панування, що виключає будь-яку самостійність.
За ці три дні багатьом довелося визначатися, з ким вони і за що. Реваншисти відверто раділи, що «нарешті наведуть порядок». Керівництво республіки на чолі з Леонідом Кравчуком вичікувало, не поспішаючи декларувати лояльність заколотникам, але й не закликаючи громадян до спротиву. Але були й ті, хто вже в перші години путчу виступив на захист демократії й суверенітету - чудово розуміючи, чим це може обернутися для них в разі успіху змовників. Серед організаторів і учасників українського Опору ГКЧП - далеко не тільки націонал-демократи і націоналісти.
«До непокори по першому заклику»
Однією з сил, що привели Україну до незалежності, був робітничий рух, переважно східних індустріальних регіонів. Масові страйки 1989 та 1991 років, започатковані шахтарями Донбасу, виявилися для керівництва СРСР навіть більшим викликом, ніж виступи національно-демократичної опозиції. І не тільки тому, що ставили під питання економічне панування радянської номенклатури. «Рухівську» інтелігенцію завжди можна було затаврувати як «відірвану від народу», але що робити з тисячами представників саме того робітничого класу, від імені якого режим буцімто і здійснював свою владу? А тим часом страйкарі вимагали вже не тільки підвищити зарплати й покращити умови праці, але й, наприклад, скасувати провідну роль КПРС і надати конституційної ваги Декларації про державний суверенітет. Лідери страйкових комітетів і незалежних профспілок не завжди й не в усьому знаходили спільну мову з націонал-демократами, але так само прагнули демократії та самостійності. Тому не дивно, що путч ГКЧП вони сприйняли як загрозу всьому тому, за що вони боролися.
Вже у перший день заколоту, 19 серпня, Республіканський страйковий комітет опублікував звернення, в якому вимагав від Верховної Ради негайно припинити дію всіх постанов ГКЧП на території України й оголошував по всій республіці «передстрайкову готовність». Того ж дня до українців звернулося Всеукраїнське об’єднання солідарності трудівників (ВОСТ), створене за два місяці до того як коаліція страйкомів та робітничих організацій. Воно назвало путч «першим кроком до військової диктатури на території України» й закликало громадян «по першому заклику бути готовими до Всеукраїнської акції громадянської непокори».
«Тільки об’єднані зусилля українського народу спроможні не допустити розв’язання громадянської війни, встановлення військової диктатури, захистити законні права людини, волю і незалежність України», - йшлося у зверненні об’єднання.
На заклик ВОСТ готуватися до виступу почали робітничі страйкоми переважно у західноукраїнських містах. Тим часом про підготовку загального шахтарського страйку оголосив і Донецький страйковий комітет. «,19 серпня в страйком приходили з обласних управлінь КГБ й МВС з погрозами: «Ми вас не будемо арештовувати, ми вам дамо чайку попити – будете все життя горобцям дулі крутити» - згадує один з лідерів тодішнього шахтарського руху Микола Волинко. - Було страшно, так, адже перебудова освіжила в пам’яті радянські репресії 1937 року, а з іншого боку ми відчули себе сильними та готові були битися». 20 серпня гірники Донбасу відправили делегацію до Верховної Ради.
«Ми написали звернення до голови Верховної Ради Леоніда Кравчука про свою непокору ГКЧП і це була підтримка Києва. В ті дні вже страйкували 80 із 200 шахт Донбасу і їх кількість могла різко зрости. Я так скажу: в той період страйкоми були реальною владою на шахтах», - розповідає Волинко.
Звісно, названа ним цифра може бути перебільшеною. Але достеменно відомо, що лідери гірників Донецька, Красноармійська (нинішній Покровськ) та Павлограда, відповідно до рішення міжрегіонального об’єднання тоді ще всесоюзної Незалежної профспілки гірників, оголосили передстрайковий стан. Безстроковий всеукраїнський страйк шахтарів мав розпочатися 21 серпня. Втім, дідам-заколотникам у Москві все ж таки вдалося його уникнути - правда, лише тому, що страйкувати вже не було потреби, адже путч зазнав краху, а ГКЧП припинив своє існування.
На майданах ліворуч
У радянському політичному сленгу все прогресивне, революційне й хороше окреслювалося як «ліве», тоді як «правим» вважалося реакційне й застійне. Тисячі людей, яких охопила революційна хвиля 1989-1991 років, виховувалися саме у цій політичній традиції й не знали іншої політичної мови. Тому партійну номенклатуру та її прихильників називали здебільшого «правими», а опозиційні рухи – «лівими». Термінологічно це було не зовсім вірно, адже серед опозиціонерів був представлений буквально весь політичний спектр – від анархістів до монархістів. Водночас, серед учасників масового руху були не тільки право-ліберальні націонал-демократи, але й прибічники дійсно лівих, демократично-соціалістичних або навіть радикальніших поглядів.
Зокрема, першу несанкціоновану політичну демонстрацію в Україні – 20 вересня 1987 року – провели львівські хіпі. Молодіжні анархістські групи брали участь у київській «революції на граніті» 1990 року та резонансних протестах проти шкідливих викидів коксохімічного заводу у Запоріжжі 1991 року. Одразу декілька новостворених політичних організацій позиціонувалися як соціал-демократичні, а ідейний соціал-демократ Мирослав Попович навіть представляв Народний Рух України на телевізійних дебатах з Кравчуком, тоді ще партійним ідеологом КПУ.
Безпосередньо до спадщини української соціал-демократії та принципів Соціалістичного Інтернаціоналу тоді апелювали дві політичні групи. Одна з них, «Об’єднана соціал-демократична партія України» (не плутати з пізнішою СДПУ(о), це зовсім різні, навіть протилежні організації) вважалася більш соціалістичною. Інша, «Соціал-демократична партія України» схилялася скоріше до більш поміркованих центристсько-лівих підходів. Однак обидві вони долучилися до спротиву ГКЧП. За три дні путчу об’єднані есдеки, наприклад, видали понад два десятки видів листівок із закликами до українців захистити демократичні свободи. Причому на Хрещатику такі листівки з’явилися вже 19 серпня об 11:00. В одній з них йшлося про те, що «хунті може бути тільки одна відповідь – Всеукраїнський страйк до повної перемоги демократії в Україні!». 20 серпня обидві партії спільно з іншими демократичними організаціями надіслали відозву до президії Верховної Ради, вимагаючи визнати ГКЧП антиконституційним органом.
Соціал-демократи були активні не тільки в Києві, але й у регіонах. Наприклад, вінницька організація ОСДПУ роздавала листівки проти путчистів й звернулася до міської ради з пропозицією негайно засудити московський заколот. У Харкові об’єднані соціал-демократи разом з рештою демократичних сил назвали ГКЧП «хунтою» та державними злочинцями й закликали містян чинити опір будь-якій спробі поширення його діяльності «на територію суверенної України» аж до оголошення безстрокового загального страйку. Також активісти попередили міських посадовців, що «підтримка ними путчистів законом кваліфікується як державна зрада із усіма витікаючими звідси наслідками». В Ялті місцева організація СДПУ вже 19 серпня закликала містян до опору, а наступного дня виставила на центральній площі міста пікет протесту. У Житомирі саме есдеки виступили ініціаторами загальноміського мітингу проти спроби державного перевороту.
Майже в усіх українських містах, де існували анархістські групи, вони так само долучалися до опору. Поширювали листівки проти заколотників, а подекуди навіть намагалися організувати страйки - наприклад, у Запоріжжі. Відомий робітничий активіст з Дніпропетровська Олег Дубровський розповідає, як три доби вночі друкував, а вдень розклеював летючки із закликом до спротиву на заводах міста.
«Директор мого заводу був на той час у відпустці (бо це ж був серпень – улюблений час відпусток панів-начальників), - згадує він, - і замість нього функції директора виконував заводський головний інженер, який похапцем, на підставі «надзвичайного стану», кинувся звільняти мене та особисто возив примірник згаданої листівки до райкому КПСС, де усі три доби тривали засідання «партгоспактиву» та визначалися «надзвичайні трійки», які на підприємствах мали наводити «виробничу та трудову дисципліну» згідно з вимогами «надзвичайного стану».
Донецькі анархісти були налаштовані радикальніше: «Ми пишемо на стінах міста: «Ми не раби!» Гірський майстер Костянтин привіз кілька упаковок шахтної вибухівки та запали до неї», це зі спогадів анархо-синдикаліста Сергія Шевченка. А у тодішній столиці українського анархізму - Харкові - «Бойовий анархо-революційний союз», серед активістів якого було декілька учасників бойових дій в Афганістані, серйозно готувався до партизанських дій в разі перемоги путчистів.
Історія українського визвольного руху - в тому числі сучасного - набагато цікавіша, яскравіша й різноманітніша за будь-які її офіціозні версії. І звісно, вона буде неповною без історії робітничого руху та політичних течій, що себе з ним ідентифікували. Попри те, що цей рух і його роль (як, власне, і самих робітників) роками воліють ігнорувати й не помічати, у ключові моменти - як у 1917-1920, так і у 1989-1991 - саме він значною мірою визначав майбутнє країни.
Джерела:
Агапов В. Л. Взаємовідносини страйкового шахтарського й національно-демократичного рухів у 1991 р.
Висоцький О. Соціал-демократи в сучасній Україні: досвід політичної опозиції / О. Висоцький // Політологічні читання. – 1995. – № 1
Відозва Народної Ради та демократичних організацій від 20 серпня 1991 р.
Гай-Нижник П. Створення Демократичної партії України та її позиція щодо путчу ГКЧП (1990–1991 рр.)
Дубовик А. Очерк истории анархического движения в Украине. 1980-1990-е годы
К гражданам Украины! [листівка ОСДПУ від 19 серпня 1991 р.].
«Ніяких революційних традицій немає і не було». Інтерв'ю з Олегом Дубровським.
Обращение в Верховный Совет УССР от Донецкой региональной организации СДПУ от 24 августа 1991 г.
Проблеми Вінницької соціал-демократії // Вісник української соціал-демократії. – 1992. – № 1 (травень).
СДПУ у дні путчу // Київський соціал-демократ. – 1991. – № 1 (жовтень).
Хто у серпні 1991 року вийшов за Україну на Донеччині. Реальні спогади учасників подій/https://svoi.city/articles/160350/hto-19-serpnya-1991-roku-vijshov-za-ukrainu-na-donechchini
Шевченко С. Мій День незалежності