Про Голодомор і українську капітуляцію

Олешки: голод знову як зброя

З 27 жовтня по 1 листопада було оголошено локальне припинення вогню заради гуманітарної рятувальної операції для мешканців міста Олешки в окупованій Херсонській області, яких свідомо прирекли на голод. Ситуація в Олешках, сподіваюся, настільки відома – насамперед руйнуваннями та цілеспрямованими злочинами проти людяності щодо її населення, – що майже не потребує пояснень чи контексту. Понад усе, це блокада мешканців українського міста, від свободи у власній країні яких відділяє лише одна переправа через річку. Щоб катувати українців по обидва береги цієї річки, російські окупаційні сили знову вдаються до перевіреного методу: перетворюють одне з найродючіших місць на землі на арену штучного голоду.

Іронія тут настільки ж жорстока, наскільки й навмисна. Україна, історично знана як житниця Європи, знову бачить, як окупант позбавляє її людей їжі, безпеки та всього необхідного для життя. Методи змінилися в технічному виконанні й стали лише ефективнішими та деморалізуючими, але кінцева мета залишається тривожно знайомою. Блокади, руйнування інфраструктури, перешкоджання гуманітарній допомозі та спостерігачам, разом із навмисним позбавленням їжі, – це не просто наслідки війни. Це інструменти геноцидної окупації, покликані зламати населення й змусити його підкоритися.

Пам'ять про Голодомор

Цього листопада українці по всьому світу вшановують пам'ять жертв Голодомору – геноцидного штучного голоду, санкціонованого державою та влаштованого радянським режимом через примусову колективізацію, хлібозаготівлі, конфіскації та систематичне нищення українського суспільства. Мільйони людей загинули не тому, що Україні бракувало їжі, а тому, що Москва її забрала й ухвалила рішення позбавити українців права на життя. Голод супроводжувався систематичним знищенням українського інтелектуального, політичного та культурного життя. Село морили голодом, а інтелігенцію ув'язнювали, депортували чи розстрілювали. Метою було знищити підвалини, на яких могла б вижити незалежна українська національна свідомість.

Голодомор не був прикрим адміністративним провалом. Це був голод як політична зброя. За його допомогою намагалися досягти того, чого не могли досягти самі лише військова окупація та політичні репресії: підкорення цілого народу. Проте цього так і не вдалося.

І саме тому Олешки мають значення.

Ми не можемо вшановувати Голодомор як відокремлену історичну трагедію, ігноруючи методи, якими Росія й сьогодні веде війну проти українців. Так само ми не можемо відокремлювати пам'ять про тих, хто помер від голоду в 1932–1933 роках, від людей, яких нині під російською окупацією позбавляють їжі, ліків і свободи. Історія не повторюється в ідентичних обставинах, але наміри та методи імперського панування незмінні.

Мовчання діаспори не є нейтральним

Американський контекст і пасивність української діаспори самі є частиною цього меседжу.

У Сполучених Штатах, де українська діаспора поколіннями розбудовувала інституції, зберігала культуру й обстоювала незалежну Україну, існує прикра тенденція сприймати нинішню війну як далеке, викривлене повторення історії, а не як екзистенційну боротьбу сьогодення. Надто часто розмова, навіть усередині нашої діаспори, зводиться до бюджетних асигнувань Конгресу, переговорів, політичних персоналій і нібито необхідного компромісу. Компромісу. Ці деталі важливі, але вони не можуть підмінити фундаментального питання: що станеться з українцями, якщо Росії дозволять перемогти? Саме це американцям потрібно розуміти – і колись вони це розуміли.

Українсько-американська громада має усвідомити, що її мовчання, вагання й небажання дивитися в очі наслідкам капітуляції не є політично нейтральними. Коли в обговоренні миру не враховується досвід тих, хто живе під окупацією, це підживлює наратив, у якому їхні страждання стають прийнятною ціною дипломатичної зручності. Коли ми дозволяємо розмові зосереджуватися виключно на ціні підтримки України, не питаючи, якою буде ціна відмови від неї, ми вже поступилися важливою частиною аргументу.

Капітуляція – це не мир. Це передача відповідальності за майбутнє мільйонів людей до рук того самого уряду, який довів свою готовність їх знищувати.

Обіцянки окупанта

Українці розуміють ціну капітуляції та наслідки довіри до окупанта. Чи то під владою Другої Речі Посполитої з її політикою пацифікації, чи Німецького Рейху з його експлуатацією українських ресурсів і праці, чи Радянського Союзу з Москвою та примусовою колективізацією. Кожна окупаційна влада приносила одну певність: терор. Історичні обставини різнилися, і ці режими не можна вважати взаємозамінними, але урок лишається незмінним. Окупант не визнає прав підкореного населення лише тому, що підписав угоду чи оголосив перемир'я. Обіцянка окупанта нічого не варта – чи то обіцянка Польщі Лізі Націй щодо української автономії, чи Німеччини Чемберлену щодо Чехословаччини. Підступні сприймають добру волю як слабкість.

Обіцянки імперії даються для того, щоб забезпечити покору, а не гарантувати мир чи свободу.

За що воюють українці

Коли ми говоримо про сучасне становище українців – як у міжнародно визнаних кордонах України, так і на окупованих територіях, – вимальовується знайома картина. Правилом дня є терор, страх і постійна загроза штучної смерті та страждань. Саме цю центральну реальність ігнорують російські апологети з обох боків політичного спектра: українські сили воюють не просто за територію, кордони чи стратегічні позиції на мапі. Вони воюють, щоб урятувати своїх співвітчизників від окупаційної системи, яка прагне знищити їхню політичну ідентичність, культурну спадщину та саму здатність існувати як українці.

Місто – це не просто сукупність будівель. Це люди, які в ньому живуть, мова, якою говорять на його вулицях, традиції, які плекають у його домівках, і пам'ять, яку передають із покоління в покоління. Віддати українське місто під російську окупацію – це не просто перекреслити лінію на мапі. Це віддати його населення під владу режиму, який неодноразово демонстрував свої наміри щодо української ідентичності. Депортації, примусова асиміляція, політичні ув'язнення, знищення культурних інституцій і переслідування тих, хто відмовляється від російського громадянства, – це не випадкові риси окупації. Це частина її механізму.

Від Розстріляного відродження до сьогодні

Сто років тому останні залишки Української Народної Республіки були змушені піти на еміграцію, а яскраві уми того, що згодом назвуть Розстріляним відродженням, систематично ув'язнювали й убивали. Українські інтелектуальні та політичні кола знищували в надії остаточно розчавити українську мрію. Письменників, поетів, істориків, митців, освітян і політичних організаторів знищували тому, що саме їхнє існування уособлювало те, чого Москва не могла стерпіти: можливість української нації з власним незалежним культурним і політичним майбутнім.

Розстріли в Сандармосі, масові репресії проти української інтелігенції та знищення інституцій, що постали в революційну добу, не були відокремлені від Голодомору. Разом вони становили всеосяжну кампанію проти самих основ українського національного життя. Заморити голодом селянство, розстріляти інтелігенцію, знищити політичне керівництво й придушити мову. Мета полягала в тому, щоб залишити по собі населення, нездатне організуватися як нація.

Сьогодні Кремль досягає своїх цілей іншими інструментами, але засада лишається тією самою. Російська держава не може змиритися з Україною, яка існує незалежно від влади Москви. Її вторгнення – це не просто територіальна суперечка і не непорозуміння між двома сусідніми державами. Це імперська війна проти політичної незалежності України.

Не повторити Мюнхен

Брак історичного контексту чи свідома відмова його визнавати призводить до того, що іноземні лідери повторюють ті самі помилки в дипломатії.

Цього тижня я мав честь супроводжувати третього Президента України та Першу леді України, Віктора і Катерину Ющенків, під час їхньої подорожі американським Середнім Заходом. Їхній меседж був знайомим, але дедалі нагальнішим: не повторюйте Мюнхена і не дозвольте Заходу піддатися чужій брехні. Це історичне порівняння робиться не легковажно. Мюнхенська угода 1938 року показала катастрофічні наслідки спроби забезпечити мир у Європі ціною суверенітету іншої нації. Від людей, чию долю вирішили без їхньої справжньої згоди, очікували, що вони приймуть результат в ім'я стабільності. Проте поступки не вгамували амбіцій Гітлера. Вони заохотили подальшу агресію.

Урок для сьогоднішніх західних лідерів мав би бути очевидним. Угода, яка винагороджує агресію, не обов'язково закінчує війну. Вона може просто створити умови для наступної.

Що означає капітуляція

Меседж для Заходу багато в чому збігається з тим, який українці мають почути сьогодні: не дайте себе обдурити. Пам'ятайте, що відбувається на окупованих територіях. Пам'ятайте, як виглядає окупація. Самого лише слова «руйнування» недостатньо, щоб її описати. Це вилучення дітей із родин, ув'язнення вчителів, заміна українських підручників, переслідування тих, хто говорить українською, і знищення кожного, хто відмовляється визнати владу окупаційної держави. Це систематичні зусилля переконати українську дитину, що її історія, мова та ідентичність нелегітимні. Окупація перетворює звичайне життя на акт спротиву. Вишиванка, бандура, український вірш чи просто відмова взяти російський паспорт можуть стати підставою для переслідування. Для когось це означає кулю в потилицю. Для інших – ув'язнення, тортури, депортацію чи повільну смерть від голоду. Це не абстракції. Це пережитий досвід українців, яким випала недоля опинитися під російською окупацією.

І саме це означає капітуляція.

Це означає сказати цим людям, що їхні страждання – прикрий, але прийнятний наслідок переговорів. Це означає просити їх довіритися уряду, який уже показав, що збирається зробити з їхніми громадами. Це означає очікувати, що українці віддадуть свої домівки, свою історію та своїх дітей окупантові в обмін на обіцянки, які, як неодноразово доводила історія, нічого не варті.

Відповідальність діаспори

Ця відповідальність лежить, зокрема, і на тих із нас, хто живе в Сполучених Штатах. Ми не можемо вшановувати Голодомор промовами, свічками та панахидами й водночас залишатися пасивними, коли ті самі методи застосовують проти українців сьогодні. Вшанування без дії ризикує перетворити історичну пам'ять на ритуал, позбавлений політичного змісту.

Українську діаспору збудували люди, які розуміли, що означає втратити батьківщину. Покоління українців прибували до Америки, несучи пам'ять про війну, окупацію, голод і політичні переслідування. Вони засновували церкви, культурні організації, школи, газети й політичні інституції, бо вірили, що одного дня Україна буде вільною. Їхня праця ніколи не мала обмежуватися збереженням української вишивки, кухні, музики й фольклору. Вона мала на меті зберегти саму українську націю.

Ми винні тим поколінням більше, ніж пам'ять. Ми винні їм продовження їхньої боротьби – через політичну організацію, публічну адвокацію та захист незалежної України. Для українців питання стоїть ще гостріше: чи можемо ми дозволити собі вірити, що окупаційна імперія раптом стане гарантом нашої свободи?

Ми знаємо, що буде далі

Ми вже знаємо, що буде далі.

Голодомор навчив нас, що відбувається, коли Москва отримує контроль над українськими життями, українськими ресурсами та українським майбутнім. Знищення української інтелігенції навчило нас, що відбувається, коли націю роззброюють політично й культурно. Досвід поколінь, які жили під окупацією, навчив нас, що відбувається, коли світ вирішує, що незалежність України – предмет торгу.

Ми не повинні дозволити, щоб ці уроки стали історичними примітками.

Українці не забудуть – і не повинні забути – того, що неминуче принесе будь-що менше, ніж справедлива й тривала перемога: повернення терору, знищення національного життя та можливість нового Голодомору.

Не може бути тривалого миру, збудованого на голоді, ув'язненні, депортації чи стиранні українського народу. Не може бути української свободи під російською окупацією. І не може бути чесного вшанування Голодомору, якщо ми не готові захищати українців від тієї самої імперської логіки, яка зробила його можливим.

Ми знаємо, що буде далі. Ми не повинні допустити, щоб це повторилося.