Поступове крило та ідейна еволюція ОУН(м)
У цьому тексті провокативне «прогресивні мельниківці» — радше умовна назва неоднорідного поступового середовища, ніж формально оформленої фракції. В допиті Василя Кука фігурує термін “ліві мельниківці”, альтернативно в інтерв’ю Борис Левицький заявляє про “поступових мельниківців.” Йдеться про антинацистські позиції частини ОУН(м), відхід від однопартійних і вождистських положень і переосмислення соціально-економічної програми. Цю історію добре видно не лише в програмах, а й у практиці організації та поглядах її діячів.
Тема “лівих мельниківців” може звучати дивно: крило ОУН(м) асоціюється як більш “колабораціоністське” на відміну від ОУН(б), і на відміну від ОУН(б), їхня ідейна еволюція не мала свого III Надзвичайного збору, який би переглянув радикальним чином положення програми.
Проте, насправді, предмет розмови існує, і його виділяють як сучасники, так і тодішні діячі. А колабораційна діяльність ОУН(м), хоча і значна, не поділялася більшістю членства, і була ініціативою Андрія Мельника і його оточення. Хоч формально розколу організації не існувало — в тому числі через помірковану і компромісну персоналію Мельника — фактично, організація протягом Другої Світової Війни діяла в абсолютно різнонаправлені сторони.
Текст поділений двома лініями: поступові середовища у мельниківському русі, від Другої Світової війни, як частина і персоналії; і програмові зміни, те глобальне ідейне переосмислення, яке відбувається в середовищі ОУН(м) в еміграції — як ціле. Частина і ціле в цьому випадку пов’язані, але не визначають тяглості, і часто йдеться про різні групи, різних діячів, іноді навіть різні покоління. Проте ці тези лише вказують на присутню протягом дуже довгого часу тенденцію мельниківського середовища мати інтелектуальні групи різнонаправлених траєкторій, пов’язані з одного боку з консервативним і релігійним середовищами, і з іншого, з прогресивними, які так чи інакше обидва рухали ОУН(м) з полону тоталітаризму, колаборації і реакції.
Війна: антинацистське крило та практичний плюралізм
В травні 1942 р. більшість ОУН(м) визначило нацистські Німеччину ворогом України і вступила в боротьбу проти неї. Серед лідуючих учасників були Гайвас, Штуль і Олег Ольжич, що виступали за активну боротьбу проти німецької окупації. Вони і сформували чіткий антинацистський центр. Меншість на чолі з Андрієм Мельником продовжували лінію на колаборацію, і надалі співпрацювали з нацистськими групами. Учасники конференції виступали за активнішу боротьбу проти німецької окупації. Гайвас згодом згадував незадоволення Мельника тим, що вони просунулися до позицій, яких організація раніше не формулювала. Нагадаю, до того ОУН(м) сповідувала стратегію до зближення з нацистською Німеччиною і активною співпрацею. На це вказують наприклад такі документи:
З письма А. Мельника Ріббентропу: «світоглядно [ОУН] споріднена із подібними рухами по всій Європі, насамперед із націонал-соціалізмом у Німеччині та фашизмом в Італії».
«Україна є суверенною, авторитарною, тоталітарною, професійно становою державою (...) Існування політичних партій, ґруп, орґанізацій та ідеольоґічних вільних гуртів — заборонене». — з проєкту конституції Сціборського 1939 р.
«Програма українських націоналістів передбачає одначе далекоідуче переселення населення за зразком турецько-грецького обміну населення, або недавнього повернення етнічно-німецьких колоністів, внаслідок чого повинна виникнути замість переважання українського населення — українська національна монолітність в майбутній державі протягом наступних десятиліть після визволення. (...) Повернутися повинні зокрема українці із так званого "Зеленого Клину", території між Амуром, Уссурі і Тихим океаном і, таким чином, ця далекосхідна територія може бути звільнена для японської суходільної колонізації» (Меморандум ПУН ОУН(м), 14 квітня 1941 р.)
Але вже 14–15 серпня 1942 року в Києві відбувся нелегальний з'їзд мельниківців, рішення якого передбачали посилення антинімецької пропаганди, підготовку збройних формувань та спроби порозуміння з бандерівцями.
Про внутрішню суперечку Ярослав Гайвас пізніше писав у статті «За оздоровлення основ» (1983): [10, с. 559–566]
І Мартинець зразу після мого звіту кинув мені: »Хто вам дав право вести таку політичну лінію? Виступати проти німців? Виставляти нас усіх під удар? ..«, і післав мене на примусову відпустку, одначе не на довгу, бо за декілька місяців дійшло до внутрішнього перевороту в Організації. Д-р Олег Ольжич перебрав усе керівництво й став виконуючим обов’язки заступника Голови ПУН, я став його заступником, а після арешту Полковника [А. Мельника] Ольжич фактично став Головою ПУН (Провід Українських Націоналістів); після його арешту я перебрав ці функції і вів їх аж до виходу Полковника з німецького кацету.
А як ми, мельниківці, проголошували Українську Національну Раду в Києві? Так само, як бандерівці! В малій їдальні на Подолі, при набагато меншій ніж у Львові кількості людей, без партій і консультацій звезли кого могли і вважали гідним та хто був охочий і — проголосили! І хто може сказати, що Київська УНРада була недійсна, або, що її треба знецінювати, замовчувати? У воєнних і революційних умовах робиться так, як можна, щоб осягнути свою ціль.
Хоч ОУН(м) була організація авторитарна, вождистська і навіть певний період тоталітарна, їхні програмові позиції не завжди відповідали їхній фактичній політичній діяльності. ОУН(м) співпрацювала активно з усіма середовищами політичного українського життя під час Другої Світової війни, і якщо програмово вона не доходила до ідеї багатопартійності, фактично ОУН(м) — її антинацистська частина — реалізовувала цю ідею на практиці, залучаючи як ліві, націонал-демократичні та лівонаціоналістичні кола, співпрацюючи як з групами Боровця і Мітринґи, так і будучи представленими в УПА.
З письма Б. Боровця до проводу ОУН(б):
«З полк. Мельником ми не могли зв'язатися, але місцеві чинники розпочали співпрацю з нами на засаді міжпартійного порозуміння».
ОУН(м) не пройшла тої еволюції, яку пройшла ОУН(б). По-перше, колаборація не дала організації мати справжній звʼязок з українцями на окупованих теренах; ті, хто ж виступив з антинацистських позицій приймали участь різних багатопартійних і багаторганізаційних структурах, співпрацювали з Поліською УПА, з бандерівською УПА, з УНР в екзилі та демократичними групами. Таким чином, потреба переглядання програми і не постала, бо на практиці організація не претендувала на політичну монополію.
Загалом, ті самі процеси, що вплинули на ідеологічну реорієнтацію організації ОУН(б) впливали і на ОУН(м). Спроба залучити і утримати організацію, і розширити її на українську дійсність за межами вузького коло довоєнного активу ОУН, залучення досвіду активістів з інших регіонів України, розширення діяльності і залучення нових членів. Парадоксальним чином, більша готовність ОУН(м) взаємодіяти, співпрацювати і будувати коаліції на рівних засадах з іншими партіями і організаціями, а також більша політична освіченість і старший вік сприяла консервуванню внутрішньої програми організації і її повільнішу еволюцію ніж серед середовища ОУН(б), яке претендувало на роль лідера українського руху.
Зовсім інакше стояла справа з мельниківцями — переважно старшими, освіченішими і краще обізнаними на ідеологічній проблематиці. (...) люди з певними, вже давно виробленими і може навіть і закам’янілими поглядами. Чому ж би конфронтація зі Сходом мала їх спонукати до ґрунтовної переоцінки власної ідеології? Суспільно-економічні проблеми були їм уже здавна добре відомі. Готові відповіді на питання такого ґатунку вони мали. В них існувала ціла ідеологічна система, а не, як у бандерівців, звичайний гарячий фанатизм. Якби, наприклад, запитатися Володимира Мартинця, що він думає про Маркса, то в противагу до бандерівців, він напевно міг би одразу відповісти гостро-нищівною, проникливою, двадцятисторінковою статтею…
«Ліве крило»: свідчення, поступовці та політичні контакти
У монографії Анатолія Русначенка «Народ збурений» (2002) описується тенденція деяких кіл мельниківців, зокрема радикально антинацистсько-направлених, більш “тактичних,” заклики до міжпартійної співпраці і розширення соціальної бази.
Першою згадкою про певну “поступову групу” мельниківців я знайшов у Бориса Левицького. Він описує самоідентифікацію групи поступовців в ОУН(м):«У мельниківській організації створилася група, що вважала себе “поступовою”; часто говорили, що вони “бойчуківці”» — і до цієї групи залучає Пилипчука і Мостовича — свідчення про яких знайти складно, як і про їх діяльність. Окремо існувало доволі суттєве середовище ОУН(м), яке доєдналося до групи Тараса Бульби-Боровця, що сповідувало ліві ідеологічні позиції і багатопартійність — проте співпрацювало як з Третім Рейхом, так і в деяких випадках з радянськими партизанами.
У своєму допиті НКВС у 1954 р. Василь Кук описує розкол Мельниківців також на “ліве” і “праве” крила, і лідерство лівого крила він визначає за мельниківським діячем Ярославом Гайвасом.
Загалом, хоч ці свідчення — це свідчення для НКВС і їх правдивість цілком обмежена контекстом, Борис Левицький згадував Гайваса як прихильника порозуміння з лівою групою Мітринґи; в 1948 р. тенденцію ОУН(м) до двох напрямків розвитку зазначає молодіжне видання УРДП “Юнацька Боротьба:”
"Мельниківці" на правому відтинку нашого політичного життя - єдина уточнена політична сила. Але можлива також інша ще розвоєва тенденція мельниківського табору. Ми знаємо, що в ОУН (Мельника) - є прекрасні інтелігентні кадри. Не виключаємо ніколи, що більшість ідейного активу цієї організації (...) зблизитися до нашої точки погляду і може бути так, що перебудова цієї організації піде по лінії скріплення поступового (прогресивного — уточнення моє) політичного табору, а не його заперечення."
І навіть певну тяглість такого аналізу зазначає Василь Гришко вже у 1980 р. — зрозуміло, йде про різні контексти і цілковито різну ситуацію, як і можливо людей, у 1942 р., у 1948 р. і 1980 р. Василь Гришко зазначає, що ОУН(м) грає проміжну роль, де одна фракція тяжіє до поступового, а інша - до консервативного табору української політики.
Еволюція програми і середовища ОУН(м)
Протягом війни, ідеологічний застій ОУН(м) був відчутний. Основна ідеологічна концепція, яка отримала розвиток — т. зв. “соціальне питання” — отримувало найбільші уточнення, і поступово концепція націократії Сціборського еволюціонувало до того, що в еміграції стане відомо як національний солідаризм, доволі унікальною теоретичною течією українського руху. При підтримці значними частина антинацистського крила ОУН(м) вимоги до багатопартійності, реальність не призвела до включення багатопартійності в програму ОУН (бо ОУН практично не претендувала на монополію, тому і перегляд однопартійної програми не був пріоритетним), але стало значною частиною її стратегії під час Другої Світової Війни і в діаспорі. В діаспорі зберігалася дуальність ОУН(м) — її основними партнерами були консервативно-релігійні організації і сили, а також поступова ліва партія УРДП, що тяжіла до соціалістичних ідей, хоч і в своїй інтерпретації.
Еволюція ОУН(м) в еміграції — від авторитаризму до синдикалізму-солідаризму, а далі до ліберальної демократії з профспілковим представництвом.
Перший справді значний післявоєнний перегляд програми ОУН(м) відбувся на III Великому зборі 1947 р. Він означав відхід від тоталітарних засад міжвоєнного націоналізму. При збереженні авторитарних положень нова програма вже визнавала громадянські свободи та політичну опозицію, але залишала також і сильну, централізовану авторитарну владу.
Програма вже пов’язувала перемогу політичної ідеї з добровільною підтримкою громадян, а не з наперед наданою монополією однієї організації:
«розвиватиметься лінією перемоги тієї чи іншої національно-політичної ідеї, яка свобідно приверне до себе переважну більшість громадян держави» [1, с. 36, п. 10]
У передруку програми 1947 р. є і конкретні інституційні норми: пункт 8 передбачає обраних народом представників професійно-станового та політичного життя; пункт 9 — обрання голови держави законодавчим органом. Пункти 12–14 гарантують свободу політичної опозиції, незалежність суду та рівність громадян перед законом.
Уточнення між зборами: ідеологічна конференція 1948 року
Проте вже в еміграції зберігати незмінну авторитарно-вождистську програму ставало дедалі складніше. Програма була доповнена «Тезами ідеологічної конференції ОУН» червня–липня 1948 р. Саме останні містять розділ «Українська народовладна держава», з якого походять наступні цитати.
Програма справді унікальна і ідейно-переходова — застрягши між демократією і автократією, вона декламує: «Шлях тоталітарних сил - це шлях насильного придушення всіх опозиційних елементів у суспільстві, це шлях гвалтівного захоплення влади та здушення всіх життевих процесів, (…) Дорога українських націоналістів - інша. Провід здобувається найбільшою жертвою в ім'я національних ідеалів» та Система народовладности не обмежить себе лише досягненнями демократичного устрою, але дасть простір і спеціяльні умови плекання для (…) прикмет попередніх епох, що або активно заперечувалися демократичним стилем життя, або зникали серед нього через брак відповідної атмосфери. До таких належать: почуття гієрархії вартостей, почуття героїчного лицарства, (…) та «Ідея органічної едности нації мусить стати тотожною з ідеєю соціяльної справедливости»
Інакшим чином, організація декларувала корпоративно-авторитарну державу, з забезпеченням ліберальних свобод, але без партійного представництва.
Але в тій же програмі забезпечується представництво профспілок і безпартійних рад — яким надається право контролю і цензури вищої влади. Провід авторитарний, але може бути повалений органами народного контролю, якщо не буде відповідати певним моральним принципам.
IV Великий збір, 1955: політичне і професійно-станове представництво
На IV Великому зборі ОУН(м) приймає програму національного солідаризму — на яку доволі сильно натякалось і у III зборові, але вона конфліктувала з принципом Проводу, певного авангарду національної революції.
Четвертий збір закликає організувати владу через професійні синдикати: «Солідарна співпраця і співвідповідальність усіх станів народу, об'єднаних у представницьких органах, буде основою влади в державі» та «Відповідно до родів праці, професій і господарських функцій, всі стани народу об'єднуватимуться у професійно-станових організаціях, які, згідно з адміністративно-територіяльним поділом держави, будуть злучені в центральних професійно-станових об'єднаннях»
Пункт 7 додає представників політичного життя до професійно-станових; пункт 8 передбачає обрання голови держави всім населенням і відповідальність виконавчої влади перед ним та законодавчим органом. Пункт 12 закріплює незалежність суддів
«Закон оберігатиме свободу сумління, думки, вислову і друку, як також і політичної опозиції в межах обов’язуючого права». [3, розд. I, п. 10, с. 9]
V Великий збір, 1964: республіканська традиція і змішана економіка
На V зборі 1964 р. ОУН(м) заявляє про необхідність «відродження Української Народної Республіки», і проведення установчих зборів. Сама ОУН(м) висловилась за демократичну президентську республіку, що поєднувала б принципи репрезентації політичних груп та профспілок.
В економічному розділі додається сприяння набуттю робітниками акцій своїх підприємств; поряд із цим програма захищає вільну конкуренцію, протидіє монополіям і підтримує приватні, кооперативні та самоуправні фінансові установи.
З V збору тенденція ОУН(м) — на виразніше поєднання демократичної республіки та солідаристської соціально-економічної програми. Водночас політичне представництво не було винаходом лише 1964 р.: відповідна норма вже існувала у програмі 1955 р.
VII Великий збір: реформи, деколонізація і культурний романтизм
VII Великий збір ОУН(м) відбувся у 1970 р. Головою організації тоді був Олег Штуль-Жданович. Програма збору остаточно закріпила ОУН(м) як демократичну республіканську організацію.
Найпряміше це сказано у пункті 15 розділу «Український націоналізм»:
«ОУН стоїть на засадах демократичного ладу, політичного плюралізму та правопорядку, основаного на пошані до прав людини і меншостей». [5, с. 79, п. 15] Пункт 18 відкидає претензію на абсолютну політичну істину й пов’язує її з тоталітаризмом та терором проти опонентів. Пункт 26 закликає до боротьби всі національні меншини України.
З'їзд пройшов в атмосфері, що встановилася після подавлення Чехословацької революції — в його резолюції є багато згадок "соціалізму з людським обличчям," таких як: "Реакційний і контрреволюційний характер теперішнього режиму в СССР виявляється і в міжнародних взаєминах країн соціалістичного табору — у збройному нападі на Чехо-Словаччину, яка стала на шлях реформ і поєднання соціалізму із свободою" і особливо багато надій на українське покоління шістдесятників та українців в Комуністичній партії: "в Україні витворюється новий тип людини — члена Комуністичної партії, а рівночасно українського патріота"
Акцент на "самостійно думаючих комуністах," а саме: "По відношенні до інших комуністичних партій у світі російські комуністи намагалися вживати методів давнього Комінтерну, коли в підвалах Луб’янки ліквідовано непокірних і самостійно думаючих комуністів інших країн" та, цитую "У поглядах Маркса і навіть Леніна в національному питанні, є низка думок і висловлювань, які викривають реакційний і гнобительський характер російської імперії і б’ють російський великодержавний шовінізм" (...) "також низка висловлювань позитивної оцінки національно-визвольних рухів, націоналізму поневолених народів" — які — "слід використовувати в ідеологічній боротьбі з ворогом"
Загалом резолюція протягнута симпатіями до деколоніальних рухів Азії та Африки, ліберальних та демократично-соціалістичних організацій спротиву — з закликом переймати від них елементи, щоб націоналістичний рух був оновлений з потребами часу.
Особливо сильно ОУН(м) прийняв критику атлантицизму, як шкідливого для боротьби Азії: "[збір] відкидає концепцію орієнтації на «Захід», при принциповому протиставленні України «Сходові», яка мала б бути «сторожем» Заходу перед небезпеками зі Сходу. Ця концепція свідчить про загрозливий брак розуміння дійсности в Україні і в цілому світі"
Цікаво що і пробіжком збір згадує арабо-ізраїльський конфлікт і закликає до миру і порозуміння — підкреслює, що провали Заходу дають простір для оманливої політики СРСР щодо поневолених націй: "Велика частина людства світу є за мир, за творчу співпрацю вільних і рівних народів. Не зважаючи на це, перед людством постійно виникають небезпеки, які загрожують світові. Війни в південно-східній Азії, арабсько-ізраїльська, російсько-китайський конфлікт, інтервенції й грубі порушування прав менших і слабших народів великодержавами не лише підтримують напруження, зуживають величезну кількість енергії й засобів, але й створюють небезпеку нових великих ударів"
Радянську систему описує так: Суть комуністичної системи визиску і гноблення полягає у привласненні засобів виробництва поневолених націй всесоюзними державними монополіями. Приватно-капіталістична система господарства замінена в СССР виробництвом за загальним державним пляном, при найгострішому контролі виробничих норм праці та при найнижчій заробітній платні працюючих.
Засуджує мілітаризм: Мілітаризм СССР гальмує розвиток людства, він завжди ніс і дальше несе в собі загрозу мирові. Союз партійно-державної бюрократії з мілітаристами перетворює СССР на найбільш реакційну і агресивну імперіялістичну потугу
Фактично єдиною організацією, яка пронесла певний культурницький романтизм в своїй програмі: "Повстання в Мадярщині зародилося в Клюбі письменників імені поета-революціонера Петефі. (...) в Польщі були викликані (...) революційно-визвольними гаслами поезій Міцкевича. Чесько-словацький рух спротиву Москві був інспірований і стимульований Празьким Літературним Клюбом" (...) "В добі духової декаденсу і тоталітарної фразеології, шестидесятники промовили людським голосом, приглушуючи сучасників глибинністю своєї думки і звичайною, природною людяністю" (...) "Художня література є одним з наймогутніших засобів людського пізнання, однією з форм освоєння людиною реальної дійсности і засобом її впливу на формування дійсности"
Національний солідаризм
Наразі, термін корпоративізм часто асоціюється з терміном корпорація (велика фірма, бізнес), проте оригінальне значення, і те значення, яке він має в програмі ОУН(м) має дуже мало спільного з концепцією корпоративного контролю. Корпоративізм є принципом формування політичної чи економічної (чи обох) репрезентацій за зайнятістю людей, їхнім місцем в суспільстві. Це ідея організація суспільства навколо представництва певних соціальних груп, зібраних в свої спілки (корпорації). Умовно замість загальнообраного парламента, в вас є парламент який складається з групи робітників, групи селян, групи інтелектуалів, групи військових, групи науковців, групи ремісників, тощо. Кожна має свою корпорацію, яка вирішує справи і регулює діяльність “професії” чи соціальної групи в більш широкому сенсі, і загальна корпоративна (саме в цьому сенсі) репрезентація, де ці групи представлені згідно пропорційного чи іншого принципу
Ця концепція знаходилася під глибоким впливом теорій Еміля Дюркхейма, який вважав, що держава занадто віддалена від людини, і корпорації — професійні об’єднання — мали б стати посередниками між державою і індивідом, організаціями, які б захищали індивіда і одночасно дозволяли функціонувати суспільству як усвідомленому взаємозалежному організмові.
Органічна солідарність — це соціальна згуртованість, заснована на взаємозалежності, яка виникає між людьми через спеціалізацію роботи та комплементаризм в результаті більш розвинених (тобто сучасних та індустріальних) суспільств. Хоча люди виконують різні завдання і часто мають різні цінності та інтереси, порядок і сама солідарність суспільства залежить від їхньої співзалежності один від одного у виконанні визначених ними завдань. Таким чином, соціальна солідарність підтримується в більш складних суспільствах через взаємозалежність його складових частин. Фермери, наприклад, виробляти їжу, якою годують працівників фабрики, які виробляють трактори, які дозволяють фермерам виробляти їжу.
Дюркгейм стверджував, що для підтримки порядку (або органічної солідарності — як він це називає) у суспільстві необхідно моральне регулювання, а також економічне регулювання. Насправді це регулювання формується природним шляхом у відповідь на розподіл праці, дозволяючи людям «мирно врегулювати свої розбіжності». У такому типі суспільства закон буде більше реститутивним, ніж карним, прагнучи відновити, а не надмірно карати.
Ця теорія Дюркгейма, накладена на українські національні реалії, стала основою поточних ідеологічних програм ОУН(м). Спочатку у вигляді державницького, тоталітарного синдикалізму Сціборського, потім його доповненням, пом’якшенням і уточненням, а далі перевинахідом ідеї, її перебудова фактично з нуля на демократичних засадах.
Економічна програма: від змішаної економіки до трудової власності
У довоєнних програмах ОУН спиралася на концепцію “сильної авторитарної держави” — що включало певний державний сектор і змішану економіку. Проте після досвіду Другої світової війни соціально-економічні питання та політичні свободи дістали нові акценти. Програма післявоєнної ОУН(м) окреслює свої економічні погляди в значно більш егалітарних термінах. На мою думку, тут можна говорити про “лівий крен” окремих положень. Але критика капіталізму в цій програмі має і поступове, і консервативне коріння, тому її не варто оголошувати виключно лівою, проте прослідковується чіткий відхід від реакційних акцентів.
ОУН(м) ніколи не стверджували, що вони противники приватної власності, навпаки. Виступали на її захист. Проте в більшості програмових документів прослідковується значна тенденція на обмеження капіталізму, морально-економічну регуляцію і дистрибутизм. Інакшим чином, ОУН(м) був проти капіталізму в сенсі капіталістичної моралі і наявності великого бізнесу, концентрації економічної влади.
Програми ОУН(м) здебільшого зосереджувалися на пріоритет кооперативної власності і “індивідуальної трудової власності,” тобто малого бізнесу, але підтримували навіть і більш єрархічно організований середній бізнес, при морально-економічній його регуляції, співпраці з робітниками, тощо. Проте були проти ідеї великого бізнесу, великої концентрації капіталу.
Загалом, щодо еволюції економічної програми ОУН(м) можна зазначити такі тенденції:
1947 — Поєднання форм власності і корпоративний принцип (національний солідаризм); державний сектор у стратегічних галузях; більшість підприємств — кооперативні; участь працівників відповідних підприємств у прибутках.
1955 — Збереження основ попередньої програми; доданий наголос на загальнонаціональному плануванні виробництва. Певним чином, нація через перемовини (органічну солідарність) направляє і визначає свій напрямок розвитку, паралельно з більш ринковими механізмами і кооперативними підприємствами в системі змішаної економіки.
1964 — Сприяння набуттю робітниками акцій підприємств; кооперація; протидія монополіям; водночас підтримка конкуренції та приватних (здебільшо кооперативних) фінансових установ.
Різні голоси та інтерпретації в ОУН(м)
Осип Бойдуник: трудова приватна власність
При визначених програмах, члени різнилися в її інтерпретаціях. Осип Бойдуник в праці “націонал-комунізм чи просто соціал-комунізм” писав на захист приватної власності, але на захист т. зв. “трудової приватної власності.” Він аналізував, що на його думку, ідея приватної власності — вічна, і існувала всю історію, але ідея капіталізму — що хтось володіє її величезною кількістю, а хтось нічим — є відносно новою
Треба усвідомити, що коли пролетаріят веде боротьбу за усуспільнення знарядь і засобів виробництва, то він це робить не тому, що не визнає приватної власности, а лише тому, що він її не має. А коли пролетаріят цю власність набуде, то він стає оборонцем приватної власности і рішучим противником усуспільнення. Отже, мова має бути не про скасування приватної власности, а лише про те, як наділити нею всіх громадян і як забезпечити їм свобідну працю та матеріяльне забезпечення (...)
Про це виразно говориться в програмі ОУН. Але у принципі приватна власність є основою, бо вона узгіднена з духовістю та гідністю української людини, байдуже, що про неї думають, говорять чи пишуть українські соціялісти та марксисти, які чужі теорії намагаються накинути українській людині, називаючи це «поступом» чи «найпередовішими досягненнями сучасних суспільно-економічних наук».
Безперечно, що форми користування приватною власністю не повинні бути ліберал-капіталістичними, де сильніший визискує слабшого і доводить до руїни його, а з ним і усю національну спільноту.
В українській державі не сміє бути ані колективістично-однокотелкової казармщини, де обезправлені терплять злидні, а панівна партійна кліка розкошує, ані ліберально-капіталістичного визиску тими, хто має засоби виробництва, тих, хто їх не має.
В українській державі, згідно з програмою ОУН, мусить бути ТРУДОВА ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ на знаряддя і засоби виробництва. Всі власники і працівники мусять спільно узгіднювати процес виробництва і РОЗПОДІЛ СУСПІЛЬНОГО доходу з цього.
[...це і є] система українського національного солідаризму.
Сам Бойдуник пройшов певну еволюцію до прийняття політичного плюралізму і багатопартійності, демократичних позицій, був одним з теоретиків т. зв. українського національного солідаризму.
Євген Онацький та І. Сагайда: дві інтерпретації соціального питання
Євген Онацький, теж член-теоретик ОУН(м) у “Основах суспільного ладу” (1949) обґрунтовував суспільну функцію приватної власності: невиконання пов’язаних із нею обов’язків могло виправдовувати обмеження або скасування відповідного права. Проте важливо бути обережним, бо в працях Онацького присутній значний вплив італійського фашизму і демократичним теоретиком його не назвати. Онацького важливо зазначити, вказуючи що і реакційні елементи в ОУН(м) були присутні і мали вплив. Онацький був один з тих, хто надихався фашизмом Мусоліні і мав расові концепції, проте відкидав нацистські концепції. Це була частина ОУН(м), яка ідеалізувала “органічний” італійський фашизм, протиставляючи його хижацькому, “біологічно-расовому” німецькому нацизмові.
Інша історія у поступово-демократичного теоретика ОУН(м) І. Сагайди. В капіталістичному суспільстві, на переконання І.Сагайди, велика виробнича власність здебільшого буває нетрудовою, заснованою на визиску чужої праці. А тому націоналізм проголосив так звану „трудову” засаду власності, зазначив автор. Це означає, що кожен робітник повинен бути співвласником виробленого майна підприємства на якому він працює, або бути повним власником невеликого виробничого комплексу де задіяна його родина. Обов’язком підприємства є дати можливість всім працюючим на ньому (і лише їм) взяти участь у прибутках підприємства і стати його співвласниками шляхом випуску особливих трудових акцій. Зовсім інша природа дрібної виробничої, селянської і ремісничої власності. Вона в основному застосовує працю самого власника і його родини. Отже, є трудовою вже за самою природою. І тому таке право власності має існувати, бо це не загрожує загостренню суспільних взаємин. Інакшими словами, Сагайда пропонував робітничу, невідчужувану власність на засоби виробництва. Акції було заборонено перепродавати (тобто, вони належали лише працівникам того чи іншого підприємства), а кожен працівник підприємства мав лише один голос.
Орест Зибачинський: свободарність і кооперація
Демократичний реформатор ОУН(м) Орест Зибачинський загалом повторював ці тези. Він критично оцінював попередню діяльність ОУН(м) і був доволі близький до середовища УРДП. Зибачинський вводить свій персональний термін “свободарність.” Дослідники Стрілець В.В. та Талах А. М. його поглядів підсумовує це поняття так: проти національної нівеляції, знищення індивідуальності та ідентичності, уніфікації переконань, проти виключності однієї раси, нації, верстви, партії, ідеології чи особи. Держава, що утверджується через насильство спільноти над суспільністю, або суспільності над спільнотою є історичним анахронізмом.
Зибачинський переконаний, що дилемою новітньої історії є свобода або поневолення. Без вільної держави спільнота не в змозі забезпечити історичний розвиток суспільності, а суспільність – історичний розвиток спільноти. Ігнорування суспільності на користь спільноти призводить лише до преференцій для її еліти. Забезпечення суспільності за рахунок спільноти насправді йде на користь певному класу чи панівній «ексклюзивній» групі. За таких обстави починається суспільна стагнація та антагонізація, які унеможливлють свободу та завершуються тиранією і поневоленням, що неминуче призводять до катастрофи
Характеризуючи вплив економічних відносин на суспільно-політичне життя, Зибачинський стверджує, що сліпа гра економічних сил зумовлює внутрішньосуспільну поляризацію і колоніальну та імперіалістичну зовнішню політику. Суспільність, що неспроможна інтегрувати капітал-працю як цілість призводить до кризи, дезінтеграції та хаосу. Стабільне суспільство вимагає взаємодоповнення його спільноти та суспільності, тобто встановлення економічної свободи нарівні з політичними, духовними й культурними здобутками людини, оскільки протистояння між капіталом і працею призводить до встановлення диктатури та тоталітарних режимів
За оцінкою Зибачинського, націоналізм може бути завойовницький, визвольний, культурний, політичний, расовий та релігійний. Саме визвольний націоналізм трансформує народ в націю. Але за кристалізації націоналізму як політичної організації утверджується ідеологія виключності і самопоклоніння. Соціалізм визначається Зибачинським як прагнення інтегрованих суспільних сил національної спільноти брати участь у стабілізації демократичного державного ладу, що забезпечує тривалий економічний розвиток зі справедливою винагородою за працю та встановлення успішної системи соціального забезпечення. Тобто соціалізм розуміється як певна форма демократії («західний соціалізм»), що усвідомила потребу планомірного забезпечення матеріальних аспектів свободи. Проте соціалізм може переходити в свої екстримістські форми (комунізм) що призводять до фрагментування народу за класовою ознакою та зумовлює втрату соціалізмом своєї ідентичності. Демократія визначається Зибачинським як система гармонійно забезпечення зафіксованих конституцією суспільних, політичних, економічних, культурних та релігійних права і вольностей громадян держави. Демократія як «народна школа вольностей»
Зибачинський переконаний, що демократія, крім політичних прав («вольностей»), «універсальних вимірів свободи» все ж не утвердила, натомість розвинула капіталізм та колоніалізм. Діючи як вільне поєднання різнопланових суспільних сил, перебуваючи під загрозою націоналізму і соціалізму, демократія,виявилася малопридатною для повноцінного розвитку спільноти і суспільности. На думку Зибачинського, лише кооперативний рух здатний забезпечити соціальну справедливість і цілісний розвиток суспільства, закриваючи вади демократії і поєднуючи сили західного соціалізму.
Ярослав Гайвас: господарське планування і політичний плюралізм
Ярослав Гайвас, раніше згаданий як умовний лідер “лівого крила” Мельниківців, виступав за значну роль професійно-планового сектору, вільного як від партійної бюрократії, так і від ринкового хаосу, особливо на перехідний період. На момент дискусії (1970 р.) Гайвас був заступником голови проводу ОУН. У своїй відповіді Я. Гайвас підкреслив, що на етапі руйнування радянської тоталітарної економічної системи доцільно буде зберегти існуючий плановий характер управління господарством з метою убезпечення від хаосу та зайвих матеріальних втрат. Також мельниківець наголосив на важливості запровадження на українських землях чотирьох форм власності на засоби виробництва: державна, муніципальна (у програмних документах організації вона має назву «самоуправна»), приватна і кооперативна.
“Зокрема, на його переконання, основним «мінусом» планового підходу радянського зразка було те, що на практиці його реалізовували представники бюрократичного чиновницького апарату, далекого від потреб і проблем конкретної галузі економіки і виробництва. Натомість представник ОУН(м) пропонує передати здійснення тимчасового планування протягом перехідного етапу до рук господарників, учених і т. д., тобто справжнім фахівцям у своїй царині, які зможуть ефективно спланувати і успішно реалізувати ці плани на практиці. Отже, під час дискусії Я. Гайвас, з одного боку, дотримувався заданої мельниківською Програмою офіційної ідеологічної лінії, а з іншого – досить творчо інтерпретував окремі моменти ідеологічної платформи зазначеної націоналістичної організації”
“Разом з тим, на початку 1970-х рр. мельниківська ОУН вже фактично ґрунтується на засадах демократії, політичного плюралізму та республіканізму західноєвропейського зразка”
Також важливо зазначити, що економічна програма ОУН(м) хоч зазначала лівого впливу, і точно відкидала ідеологію “вільного ринку” і концентровану велику власність як таку, яка існувала навіть в країнах соціал-демократії, вона була “справа” від економічної програми УГВР і ОУНз. Гайвас був провідним членом ОУН(м) і не погоджувався з Мельником в цілому ряді питань, в першу чергу, бо був противником диктатури і вважав, що ОУН(м) повинна вести відкриту збройну боротьбу з німцями. Гайвас здебільшого був прихильником більшої кількості елементів капіталізму ніж в програмі УГВР, але також був прихильником значної ролі і планування, однозначно виступав за домінування державного, муніципального і кооперативних секторів в економіці і виступав за значну соціальну державу.
Юрій Бойко-Блохін: демократія, націоналізм і культура
Юрій Бойко-Блохін ж, інший член ОУН(м), який виводив ідеологію націоналізму як нації як певної національної своєрідності
Проте, наголошуючи на принципі своєрідності націоналістичної духовності, вчений не заперечував про наявність запозичення певних елементів (стратегії, техніки) з боротьби інших національно-визвольних націоналістичних рухів (ірландський, єгипетський, індуський) на відміну від націоналізмів панівних націй, що були націоналізмами «хижими і поневолюючими»
«Під явище націоналізму підтасовується явище донцовства, щоб у боротьбі з останнім осягнути назовні ефектного тріумфу, як нібито над націоналізмом взагалі». Безперечно консервативний діяч, він прикладав зусилля відділити донцовщину — ідеологію національної ненависті, від націоналізму ОУН(м). Аналізуючи український націоналізм, Ю. Бойко-Блохін підкреслював, що один з його рухів був рухом авангардистів Наддніпрянщини 1920-х років — тобто рухом Семенка, Хвильового, Шкурупія, Йогансена та інших — які вели “невидимий бій” за “душу нації.” Він також пише: Під час визвольної війни України за державну незалежність, на думку Юрія Гавриловича, диктатура вождя нації буде необхідністю, адже «треба буде во ім’я інтересів нації залізною рукою паралізувати хаос отаманщини, вибухи індивідуалістично-егоїстичних пристрастей, твердою владою мобілізувати весь народ на боротьбу за незалежність. Опорою диктатури будуть кращі сили української нації, об’єднані навколо ОУН. Однак, після здобуття перемоги та утворення незалежної держави необхідність інституту диктатора буде позбавлена сенсу: «Він буде заступлений режимом, заснованим на принципі виборности, через безпосередні, рівні, загальні таємні вибори до місцевих самоуправ та до Державної Ради, що матиме законодавчі функції. Очолюватиме державу вождь, що покликатиметься Національним Збором, складеним з представників усіх виборних державних органів»
Юрій Гаврилович зазначає, що «большевики люблять кокетувати з масами Леніновою фразою: "кожна кухарка повинна вміти керувати державою".
Українці-націоналісти вважають пропаганду такого гасла дешевою демагогією і твердять, що тільки здібна кухарка повинна правити державою, так само як здібний селянин, робітник, промисловець, інтелігент»
Крім того, Юрій Гаврилович наводить ще одну спільну рису демократії та націократії – «найвищий і найшляхетніший рід аристократизму», та надає визначення «неоаристократизму», який «заснований на тому, що нація повсякчас з усіх своїх верств підносить на верх життя найталановитіших, дає кожному з них особисто найбільше, але й вимагає з них для національного загалу найбільшого»
Згідно з концепцією націократії у всіх галузях промисловості, де виправдовують себе централізація і стандарт, доцільним буде принцип удержавлення. Але там, де потрібна індивідуалізація типів продукції, гнучкість у виробництві, втручання організатора виробничого процесу в дрібні деталі виробництва, тобто там, де висока якість виробу не є результатом автоматичного процесу, там цілком доцільним є застосування приватного чи кооперативного капіталу
Олег Штуль-Жданович і Юрій Пундик
Важливою персоналією був також Олег Штуль-Жданович, демократичний реформатор в середовищі ОУН(м), близький до діячів УРДП, зокрема Бориса Левицького. У доповіді «Далекий шум», виголошеній у Варшаві 15 травня 1937 року, Штуль починав із висловлювання іспанського мислителя Міґеля де Унамуно про необхідність пробудити в народі духовний неспокій.
Далі він звертався до Миколи Хвильового, прямо зазначаючи його комуністичну належність, але водночас знаходячи в його творчості революційну енергію й переживання національного відродження. У спогаді «Олегові книжки» Василь Маркусь описує бібліотеку Штуля з тисячами томів, зокрема французькою мовою. У ній були праці про політичні доктрини, радянську систему, суспільну думку й міжнародні відносини. Я також знаю, що скоріше за все, цей матеріал буде читати родич Штуля — і сподіваюсь, побачивши цю згадку, приємно зрадіє, і можливо уточнить мене.
Особливо істотно, що Маркусь згадував серед авторів, представлених у бібліотеці, Бориса Левицького та Івана Майстренка
Юрій Пундик, також пізніший діяч ОУН(м) орієнтувався на Джона Стюарта Мілля та Барбару Ворд. Останню він використовував в аргументації за національну і культурну різноманітність як цінності для національної держави.
Висновок: суперечливий синтез
Загалом тенденція післявоєнної ОУН(м) була в оновленні, переосмислені, демократизації, а іноді і повній перебудові ідейної спадщини тоталітарного синдикалізму (націєкратії) Сціборського на засадах демократії і плюрализму.
Для частини це переосмислення не можна назвати “поступовим,” адже воно опиралося на релігійний консерватизм (але не завжди, іноді навпаки, на католицьку соціальну доктрину в неконсервативному трактуванні), ідеї лицарства і традиційних цінностей, порядку. На відміну від лівої інтерпретації синдикалізму, відкидалася боротьба класів і відсутність станів. Але на відміну від реакційних трактувань, відкидалася велика власність і успадкованість цих станів. Певний час ОУН(м) була цим поєднанням прогресивних і консервативних течій, релігійно-спірітичних і секулярних інтерпретацій, авторитарних і демократичних елементів, елементів плюрализму і елементів централізації, ідеї проводу. Тенденція, якою пішла ОУН(м) протягом 1940-1960х було поєднання цих прогресивних і консервативних елементів, при все більшому відкиданні будь-яких авторитарних елементів. На цьому значний вплив ОУН(м) зазнала від руху Івана Багряного, Української Революційно-Демократичної Партії.
Головною тенденцією всього розвитку ОУН(м) стала демократизація і перевинайдення концепції націєкратії, безумовно тоталітарної концепції, в руслі ліберального і лівого (в економічному сенсі) її переосмислення. Такий “синтез” умовно давав ОУН(м) ідейну унікальність, поступово призвів до відкидання авторитаризму, прийнятті соціально-економічної програми, але і збереження унікальних елементів, свого ідейного потенціалу: романтизм і певний лицарсько-поетичний\письменницький наратив та повага до інтелектуалів-літераторів, певне релігійно-консервативне натхнення, навіть якщо організація рухалася в сторону секуляризму та прийняття за основу принципу корпоративізму (солідаризму).
Отже, тема «лівих мельниківців» — це не історія одного формального розколу чи одномоментного ідейного повороту. Це історія поступового перегляду спадщини націократії: через практику міжпартійної співпраці, дискусії про власність і солідаризм — до прийняття політичного плюралізму.
Окрема вдячність Штулю за попередній перегляд і поради щодо написання цього тексту.