«Ми ступаєм до бою нового…»
— Іван Франко, «Товаришам із тюрми», 1878
«Я бачив дивний сон // Немов передо мною //Безмiрна, та пуста, i дика площина //I я, прикований ланцем залiзним, стою //Пiд височенною гранiтною скалою, // А далi тисячi таких самих, як я.»
— Іван Франко, «Каменярі», 1878
Цього року, 27 серпня, світ відзначатиме 170-річчя від дня народження Івана Франка — батька українського організованого руху та суспільної політики. На плечах Франка й Михайла Драгоманова стоїть наступне століття української національної політики. Радикальна партія постає як розвиток козацької вільної демократії й ідеї землі, натхнений Шевченковим письмом, і як приклад для провідників — тодішніх і сучасних. Якщо Шевченка слід вважати національним бардом і творцем українського міфосу, то Франка — творцем організованої української політичної сили. Їхні ідеї національної та особистої свободи, гідності й відповідальності сформували національну ідею незалежної України.
Останніми десятиліттями ця ідея зісковзнула з цих засад, і наша молода Україна прагне знову поставити її на фундаментальні принципи: суспільний лад, побудований як федерація відповідальних, рівних і автономних осіб, груп і громад, об’єднаних в українську родину. Іван Франко був молодим, коли відкрив, що слова можуть бути зброєю, а покоління можуть відмовитися приймати світ таким, яким його їм передали.
Франко був серед тих молодих українців, які насмілилися повірити, що робітник, студент і звичайний громадянин можуть стати авторами історії. Саме цей дух ми успадковуємо сьогодні: відвагу ставити запитання, силу організовуватися й рішучість працювати задля поліпшення країни, руху та людини.
Приклад Франка має особливе значення: він нагадує, що вільні люди не повинні миритися з несправедливістю і що кожне покоління відповідає за те, щоб надавати рухові імпульсу у світі застою. Тепер, у рік його 170-річчя, приклад Франка — що патріотизм має означати більше, ніж символи чи історичну пам’ять — він має передбачати зобов’язання поліпшувати якість життя людей і розширювати їхню здатність брати участь у житті суспільства.
У кожному русі його члени мусять ставити питання стратегії та мети: чи краще організовувати маси навколо руху, чи навколо людини? В українському випадку — тепер уже з дуже малою різницею, чи йдеться про діаспору, чи про країну — інше питання випереджає перше: Яка наша ідея?
Це центральна перешкода для організації українців, особливо у відносинах між організаціями. Причина проста: багато груп мають призначення, але не мають спільної ідеї. Від молодіжних до гуманітарних та громадських організацій — ці групи часто існують лише заради своїх найпростіших функцій, майже тваринної потреби жити й самовідтворюватися. Деякі організації за десятиліття усного, майже традиційного передавання знань відійшли від існування, заснованого на ідеї — точніше, на принципах. Їхні гасла тепер лише відлунюють те, що колись було принциповим існуванням.
Сучасні організації, засновані після 2014 року, ніколи не мали життя, керованого ідеєю; вони мали лише просту функцію, яку треба виконувати. Проблема очевидна: як організувати національний рух із організацій, що не мають національної ідеї? Як організувати національно свідомих людей, якщо вони не мають орієнтира для думок і дій, окрім природного прагнення існувати й продовжувати існування? У цьому вада великої конструкції української діаспори: національні організації існують без організованої нації.
Націю нібито очолюють організації, які не мають ані членства, ані проводу, але й далі репрезентують український народ без його підтримки. Тепер і нація, і організації існують без сенсу — лише заради функції. Автоматизовані системи й далі працюють у занепаді, виробляючи деталі, що давно застаріли. Ці системи не перебудовують; їх чекають неминучий демонтаж і реконструкція.
Це повертає нас до початкового питання: нам гуртуватися навколо руху чи навколо людини? Руху немає, отже, треба знайти людей, навколо яких його можна збудувати. Нам потрібен рух, сформований пристрастю допомагати українцям у кожному вимірі, а не такий, що існує лише заради однієї функції. Не можна бути проукраїнським і водночас ігнорувати проблеми, що мучать громаду й націю, навіть під час війни. Так само ми не можемо відкладати інтеграцію громади та відновлення суспільної структури й норм. Центральне завдання — збудувати рух, який охоплює всю громаду. Ми мусимо протистояти культурному популізму й бандитизму в наших організаціях і публічних просторах. Ми мусимо подолати антиінтелектуалізм у публічній дискусії та повернути повагу до громади і її провідників.
Вічна традиція демократії має повернутися й замінити громадський ландшафт, отруєний дрібними кліками, опортуністами та контролем за «правильністю» ідей.
Історична пародія — нерозуміння того, ким є наші герої та провідники, як у минулому, так і тепер, — буде зламана. Без цих найпростіших цеглин громади всі інші національні ідеї не можуть існувати; саме тому сьогодні вони не мають підтримки українського народу. Так само як нація будується на громаді, ідея будується на Франкові й Радикальній програмі. Відкриється справжня причина й мета тисяч українців, які віддали життя й упродовж історії спочивають у безіменних могилах: наша справа завжди полягала в українській родині без панів, злодійства, рабства й ненависті.
«В справах суспільно-економічних змагаємо до переміни способу продукції… хочемо колективного устрою праці і колективної власности средств продукційних.»
— «Програма Русько-української радикальної партії», 1890
Ми мусимо захищати права українських іммігрантів-робітників на американських і українських робочих місцях від хижих власників компаній, нескінченних годин праці без перерв, низької оплати та відсутності шансу здобути вищу освіту, не вирвавшись із найманого рабства. П’ять років тому українські біженці були найбільш освіченою іммігрантською групою в історії США. Тепер економічна скрута й порожній ринок праці знову змушують багатьох повертатися до фізичної праці — на фабрики й склади або до прибирання чужих домівок разом зі своїми дітьми.
На наших плечах лежала відповідальність не допустити цієї соціальної зради; тепер наш обов’язок — покласти їй край. Наслідок — соціальні проблеми, бандитизм, алкоголізм, кримінальні правопорушення й смерті, що сягають приголомшливих рівнів, небачених від пострадянських 1990-х і ніколи раніше не бачених у діаспорі. Усе це має одну першопричину: беззмістовне, безнадійне існування на чужій землі з непевним майбутнім. І немає жодного організованого зусилля, яке давало б соціальну допомогу, академічну підтримку, професійне навчання й учнівство або об’єднавчу ідею.
«Національний утиск, національна нерівність чи підлеглість тісно, глибоко, орґанично пов’язана з утиском, підлеглостю й нерівностю соціальною й економичною.»
— Володимир Винниченко, «Відродження нації», 1920
Працююча діаспора живе без власної справи, окрім справи України, яка нині змінилася настільки, що інтегруватися в країну походження стало так само складно, як і в діаспору зі столітньою історією. Це головний тягар у горлі й думках цієї молоді та цих родин. Це той самий тягар, що десятиліттями стримував Україну після здобуття незалежності.
Їхній дім — це не лише держава Україна, а й ті громади, де вони тепер мріють, пітніють, працюють і живуть. Ми мусимо інтегрувати, підтримувати й захищати не тільки цих нових іммігрантів, а й їхніх і наших дітей, щоб культурну норму високої довіри й мети не замінили апатія та анархія. Центральне застереження таке: руйнування репутації, внутрішньої злагоди й громади стане неминучим упродовж наступних п’яти років — незалежно від результату російсько-української війни, — якщо провідники не згуртуються довкола справи українців і власних громад, а не лише довкола України заради самої України.
Руйнування репутації діаспори — і серед американців, і серед українців — матиме тривалі наслідки, які позначаться на громаді та на будь-яких її майбутніх політичних діях. Якщо нашою справою є допомога Україні, то ми маємо спрямувати всі доступні зусилля також на допомогу українцям. Це буде — і мусить бути — болісний процес еволюції, інакше наша громада залишиться в комфорті деградації та зникнення.
Саме з розмов із членами наших громад і однодумцями з діаспори я пишу ці суворі правди й пропоную альтернативне рішення. Кожна людина має відповідальність вести за собою та подавати приклад тим, хто на неї дивиться. У нашій громаді немає просто «членства»; є лише колективний провід. Сірі маси, про які так багато говорили роками, тепер мають бути загартовані й викувані в найефективнішу зброю для перемоги української батьківщини та успіху її людей за океаном.
Ми створимо громаду, а отже й націю, робітників, митців, музикантів, політиків, офіцерів і поетів. Українці стануть освіченим народом. Ті, хто вже належить до цих середовищ, відповідальні за те, щоб відчиняти двері тим, хто має до них увійти й без їхньої провідної руки залишився б у простому існуванні.
Ми мусимо бути відлунням громового голосу Франка, долаючи ізоляцію та відчуження через мережі діаспори й місцеву працю, що перетворює наші колективи на суверенну економічну силу. Діаспора по всій країні має бути наповнена громадівськими зборами, а не зламаними організаціями, — щоб закріпити нашу політичну силу, через яку пристрасна молодь зможе робити більше для допомоги Україні. Потрібні сучасні осередки «Просвіти», які дадуть молоді технологічні навички й правду, фінансову грамотність, цифрові фонди взаємодопомоги та кар’єрне наставництво. Потрібне «третє місце» в житті — окреме від роботи й дому, — де громада матиме спільний простір для читання, письма, творчості й підтримки майбутніх інтелектуалів. Якщо саме бути українцем уже є політичним актом, то нехай це і буде нашою політикою.
Час покінчити з організаціями, які діють за інстинктом, існують самі заради себе й не мають мотивації. Із цих груп мають постати громади, рушієм яких буде потреба творити й удосконалювати свою націю та свої спільноти. Без громад немає нації. Ми не повинні дозволити, щоб наші співвітчизники та ті, хто нині поділяє українську громаду у Сполучених Штатах, стали другорядною проблемою, затіненою титанічною боротьбою Війни за незалежність. Ми не боятимемося, що дієві й потрібні ідеї назвуть радикальними, коли це ті самі ідеї Івана Франка. Ми не проситимемо спочинку, доки обидві справи не опрацьовано якнайповніше й наша ідея не здійснилася. Саме справжня надія на добру працю, справжня віра в потенціал кожного українця та тягар обов’язку, покладений на це молоде покоління, дадуть нам силу зламати обмеження, які стримують повний потенціал нашого народу. Впевненими кроками молода Україна йде вперед, щоб виконати присягу Вічного революціонера —
Дух, наука, думка, воля!
«I всi ми вiрили, що своїми руками // Розiб’ємо скалу, роздробимо гранiт, //Що кров’ю власною i власними кiстками // Твердий змуруємо гостинець i за нами //Прийде нове життя, добро нове у свiт»
— Іван Франко, «Каменярі», 1878
Юрій Кимйотик— українсько-американський громадський діяч, організатор громади та захисник її інтересів.
