Інтерв’ю з Марко Брешіані

Марко Брешіані - дослідник антифашизму, автор книжки "Learning from the enemy" (2024), що розглядає історію італійської антифашистської організації заснованою Карлом Росселлі, 'соціалістичним єретиком' і автором терміну 'ліберальний соціалізм' Giustizia e Libertà (Справедливість і Свобода. Далі — GL). GL об'єднували широке коло республіканських діячів, від ліберальних революціонерів, до християнських демократів, консерваторів, анархістів і соціалістів — які були готові виступати проти фашизму, включно методами насильства і збройного опору — як в Італії, так і з початком громадянської війни — у Іспанії. Група виробила ряд інноваційних підходів, була відома своєю критикою ортодоксального марксизму, акценті на волюнтаризмі (дії) та програмі, що поєднувала різні елементи анархізму, лібералізму і соціалізму. Проте головним її нововведенням був спосіб зрозуміти фашизм — його чинники, ті проблеми, які він ставить. "Навчаючись у ворога" — стало основним організаційним принципом. Організація закликала приймати проблеми, на які відповідав фашизм, проте відхиляти фашистські відповіді.

1. Навчатися у ворога

Зрозуміти привабливість фашизму

1. Розкажіть читачам, про що Ваша нещодавня книга «Навчатися у ворога» (Learning from the Enemy). Чому ця дискусія важлива сьогодні?

Ця книга виросла з досліджень антифашизму й антитоталітаризму, соціалізму й лібералізму в міжвоєнній Європі, які я проводжу вже понад два десятиліття. Моєю відправною точкою стали дискусії після 1989 року про значення й наслідки завершення ХХ століття, з особливою увагою до тієї вирішальної ролі, яку відігравали в ньому політичні культури та ідеї. Звісно, відчуття завершення не обов’язково означало віру в «кінець історії», як його розумів і популяризував американський філософ Френсіс Фукуяма. Навпаки, йшлося про спробу розглянути в історичній перспективі спадщину ХХ століття, яка й далі дається взнаки.

Згодом я зосередився на проблемі взаємин між антифашизмом і радянським комунізмом та приділив особливу увагу досвіду італійських антифашистів у вигнанні у Франції, їхнім зв’язкам із європейською культурою 1930-х років та інтересу до неї. Спочатку я досліджував захопливий життєвий шлях народженого в Росії Андреа Каффі (1887–1955), який брав участь у російському революційному русі та Великій війні, спершу співчував, а потім критикував експеримент Леніна й Сталіна і зрештою опинився у вигнанні в Парижі як противник режиму Муссоліні. Хоча він досі залишається маловідомим, його політичні праці й нині винятково проникливі.

Потім у центрі моєї роботи опинилася революційна антифашистська група Giustizia e Libertà («Справедливість і свобода», GL), заснована в Парижі 1929 року флорентійським економістом Карло Росселлі. Цікаво, що ця група прагнула не лише боротися з фашизмом в Італії шляхом революційної конспіративної діяльності, а й радикально оновити політичний, соціальний та економічний лад Європи. Вона об’єднувала активістів різних поколінь, і всі вони були інтелектуалами високого рівня. Вони критично ставилися до комуністів і Радянського Союзу та прагнули поєднати соціалізм і лібералізм у новаторському синтезі, який перебудував би італійське та європейське суспільства на федеративних засадах. Можливо, ще цікавіше те, що ця ідеологічна перспектива виникла з напруженого критичного осмислення власної епохи, перетвореної Великою війною та російськими революціями, а передусім — піднесенням і поширенням фашизму.

Коли коло моїх зацікавлень розширилося від історії Giustizia e Libertà до політичних мереж і культур 1930-х років, контекст, сформований крахом західної глобалізації 2008 року та його дестабілізаційними геополітичними наслідками, спонукав мене до нових дослідницьких запитань. Тоді я усвідомив, що найоригінальніша риса групи Giustizia e Libertà — її справжня відмінна ознака — полягала саме в цій стратегії «навчання у ворога». До цього підходу варто повернутися й сьогодні, у контексті дискусій про неліберальні популізми й авторитарні націоналізми, які після фінансово-економічної кризи Заходу 2008 року та російського нападу на Україну, що триває з 2014 року, поставили під сумнів «ліберальне» розуміння спадщини 1989 року.

Видання та обкладинка · Емблема GL · CC BY-SA 3.0

2. Перемога 1945 року кидає телеологічну тінь на міжвоєнні роки, через що антифашизм видається ціліснішим і неминучішим, ніж він був насправді. Якщо відкласти вбік цю ретроспективну оповідь, коли і як фашизм насправді став «ворогом»? Які його привабливі риси й неоднозначності зникли з повоєнної пам’яті про антифашизм?

Друга світова війна була винятково складною подією, що постала з взаємопов’язаних процесів як європейського, так і глобального масштабу, і розгорталася так, що її результат аж ніяк не був наперед визначений. Пам’ять про неї неминуче формувалася через спрощення, витіснення та забування. У перші десятиліття після 1945 року публічну пам’ять про війну загалом вибудовували навколо дихотомії фашизму й антифашизму — дуалістичного зображення боротьби сил Добра і Зла, яке підтримувало героїчний міф про національні рухи опору державам Осі. На цій основі публічна пам’ять схилялася — і досі схиляється — до того, щоб вважати антифашистський і демократичний підсумок війни неминучим.

Однак до 1941 року геополітичні та ідеологічні відносини між різними силами аж ніяк не були чітко визначеними й стабільними. В умовах панування гітлерівського «нового європейського порядку» здавалося, що традиції лібералізму ХІХ століття, ідеї представницької демократії та верховенства права перебувають на межі цілковитого зникнення. Звісно, для деяких опозиційних мереж, як-от Giustizia e Libertà, чи то у вигнанні, чи в умовах диктатури, потреба зрозуміти фашизм і боротися з ним як із «ворогом» була самоочевидною та логічно послідовною. Відповідно, існували безкомпромісні приклади героїчного опору фашизму до самої смерті: один із них — засновник і лідер Giustizia e Libertà Карло Росселлі, який народився в Римі 1899 року й був убитий французькою профашистською терористичною групою в Нормандії 1937 року; інший — Леоне Ґінзбурґ, який народився в Одесі за царської імперії 1909 року й був убитий у фашистській в’язниці Рима 1944 року.

Проте ліберали, демократи й соціалісти займали мінливі та часом суперечливі позиції як стосовно одне одного, так і стосовно фашистів та нацистів. Вони навряд чи становили переконливу й послідовну альтернативу в час економічної кризи та геополітичного конфлікту, тоді як комуністи змагалися з фашистами за встановлення цілком нового, хоча в деяких аспектах і зіставного, ладу. Водночас ліберально-демократичні уряди Франції, Великої Британії та Сполучених Штатів, фашистська Італія й нацистська Німеччина, а також Радянський Союз підтримували дипломатичні відносини, які часто були неоднозначними й у будь-якому разі змінювалися з часом. Прикладами були політика умиротворення режимів Гітлера й Муссоліні з боку західних урядів, уособлена Мюнхенською угодою вересня 1938 року, а також відвертий поділ Східної Європи, погоджений Сталіним і Гітлером у пакті Молотова—Ріббентропа в серпні 1939 року.

Отже, відносини й протистояння між ідеологічними силами, політичними партіями та геополітичними державами були значно амбівалентнішими, а межі між ними — значно проникнішими, ніж людям давали зрозуміти після 1945 року, після перемоги Великого альянсу й передусім Радянського Союзу у Східній Європі. Особливо це стосувалося ролі радянського комунізму в антифашистському таборі. Після 1945 року докладали зусиль до формування публічної пам’яті та історичної оповіді, які прославляли національно-визвольні війни проти фашизму. 

Унаслідок цього зв’язки й зближення між силами, які в повоєнний період стали вважати належними до протилежних таборів «фашизму» й «антифашизму», применшували, якщо не приховували цілком, — так само, як і ті, що виникали всередині кожного з цих двох таборів.

Ілюстрація 2. Зверху вниз: Карло Росселлі, Нелло Росселлі та Леоне Ґінзбурґ. Автори фотографій невідомі. На Wikimedia Commons позначено як суспільне надбання: Карло — PD-anon-70-EU; Нелло та Леоне — PD-Italy. Зображення пропорційно масштабовано.

Карло Росселлі · Нелло Росселлі · Леоне Ґінзбурґ

3. Перш ніж стати переконаним антифашистом, Еміліо Луссу короткий час розглядав можливість злиття Сардинської партії дії з Фашистською партією, тоді як інші майбутні противники також не відразу усвідомили новий характер фашистської загрози. Що ці переходи говорять нам про початкову нестійкість межі між фашизмом і антифашизмом?

Щоб зрозуміти ці складні й звивисті шляхи між фашизмом і антифашизмом, ми маємо подумки повернутися у світ, який щойно вийшов із Великої війни, — або, точніше, у світ, який намагався залишити стан війни позаду, лише щоб майже відразу знову зануритися в нього через нову низку громадянських воєн, класових конфліктів і політичного насильства. Багато майбутніх учасників GL — не лише Луссу, а й Ернесто Россі, Сільвіо Трентін та Нікола К’яромонте — пережили цей практично безперервний досвід війни й насильства, який підживлював радикальні очікування політичного та соціального оновлення. Протягом дуже короткого періоду повоєнної кризи ранні Fasci di combattimento («Бойові союзи») приваблювали їх, як і багатьох інших ветеранів війни. Проте невдовзі вони усвідомили, що «фашистська революція» — не та революція, якої вони прагнули.

Загалом можна сказати, що до 1919 року широкий спектр течій і напрямів прагнув відповісти на ці очікування, започатковуючи змагання, яке сприяло радикалізації. У деяких аспектах фашисти могли здаватися послідовнішими за соціалістів, а пізніше й за комуністів — принаймні поза межами колишньої Російської імперії та колишнього Угорського королівства Габсбургів. Вони були готові застосовувати насильство, щоб перебудувати світ, і в цій психологічній налаштованості, ще до того, як вона стала цілісною ідеологією, чимало робітників і селян, а також багато молодих людей, особливо студентів, могли знаходити щось захопливе. 

Лише після захоплення влади Муссоліні в жовтні 1922 року та подальшого поступового утвердження диктатури відносини між фашизмом і, безперечно, неоднорідним фронтом його ворогів почали прояснюватися.

Проте антифашизм і далі — принаймні до періоду Народних фронтів (1934–1938) — роздирали розбіжності щодо того, як слід протистояти фашизму і якими мають бути майбутні перспективи європейського суспільства. Це, звісно, аж ніяк не заперечує існування справжньої відрази до фашизму в робітничому й селянському русі — антифашизму, вкоріненого в давньому народному почутті справедливості. Це почуття, безсумнівно, допомагало підтримувати антифашистські течії, що постали в період Народних фронтів і в національних рухах опору Другої світової війни.

Ілюстрація 3. Еміліо Луссу. Фотографія до 1958 року; автор невідомий. Джерело — Сенат Італії, через Wikimedia Commons; CC BY 3.0 IT. Зображення пропорційно масштабовано.

Фотографія та атрибуція · CC BY 3.0 IT

4. Що було привабливим у ранньому фашизмі та що фашизм зрозумів «правильно», а Соціалістична партія й інші демократичні сили — «неправильно», що дало змогу першому прийти до влади, а останніх призвело до знищення?

Ранній фашизм зміг зібрати докупи найрізнорідніші фрагменти соціального й національного радикалізму — від імперіалістичного націоналізму та ветеранського активізму до революційного соціалізму — і переплавити їх у розжарене ядро організованого насильницького активізму. Вирішальну роль у ньому відіграли харизматична особистість Муссоліні та його здатність поєднувати тактичну гнучкість з ідеологічною непоступливістю. Як я вже зазначав, фашизмові вдалося використати свій початковий радикалізм — відчуття дезорієнтувальної новизни, супроводжуване брутальним застосуванням політичного насильства, — для мобілізації дедалі ширших верств суспільства та розширення своєї підтримки.

Проте слід пам’ятати, що ані Муссоліні, ані згодом Гітлер ніколи не досягли б вершини влади без відкритої солідарності та співучасті консервативних, а подекуди й ліберальних еліт; без підтримки важливих частин державного апарату, зокрема суддів, генералів і високопосадовців правоохоронних органів, які співчували їхнім вимогам порядку та були готові відмовитися від верховенства права в ім’я гаданого «антибільшовизму».

5. Чому ліві не змогли розпізнати народне коріння фашизму серед робітників і селян поряд із його підтримкою з боку еліт? Які стратегічні помилки в протидії фашизму постали з цієї неспроможності?

Це складне запитання, яке вказує на проблему розуміння італійського фашизму загалом і, зокрема, того, як його розуміли ліві політичні культури — і соціалістична, і комуністична. Схема класової війни, що пронизувала марксистські культури, безумовно, не допомагала їм побачити радикальну новизну італійського фашизму та його специфічні форми боротьби й панування. Прихильники цієї схеми, які уявляли більш-менш близьку соціалістичну чи комуністичну революцію, вважали фашизм пережитком реакції, архаїчним залишком старого буржуазного ладу або його насильницьким, але запізнілим відродженням.

Однак фашизм не можна було звести до розвиненої стадії буржуазного капіталізму. Натомість він був продуктом особливого контексту, сформованого війною. Тому він виробив автономну політичну та ідеологічну ідентичність, яка дала йому змогу захопити владу й здійснювати її в дедалі тоталітарніших формах. Соціалісти й комуністи часто недооцінювали або навіть ігнорували його здатність до масової мобілізації.

Це ускладнювалося ще однією аналітичною проблемою лівих культур, особливо прорадянських: їхньою неспроможністю розпізнати риси, спільні для фашизму та інших однопартійних тоталітарних систем. Натомість вони наголошували на відмінності між прогресивними й реакційними диктатурами. У цьому сенсі відкидання антитоталітаризму було внутрішньо притаманне комуністичній версії антифашизму.

6. Описаний у книзі «антиморалізм» Вітторіо Фоа означав визнання того, що фашизм порушив реальні питання, за одночасного відкидання його відповідей. Чому навіть визнання того, що ворог поставив слушне питання, було таким скандальним? Чи робив такий «антиморалізм» антифашизм інтелектуально чеснішим і політично ефективнішим, чи створював ризик розмивання моральної межі між розумінням фашизму та пристосуванням до нього (як у випадку Гендріка де Мана й Марселя Деа, які багато в чому дотримувалися тієї самої ідеї, але зрештою стали співпрацювати з націонал-соціалістами)?

Вітторіо Фоа, провідний діяч Giustizia e Libertà у Турині та близький друг Леоне Ґінзбурґа, безперечно, уособлював той спосіб поєднання моралізму й антиморалізму, який у різних формах був притаманний усій групі. Він наголосив на своєму антиморалізмі в діалозі з відомим істориком Карло Ґінзбурґом, сином Леоне Ґінзбурґа. Саме в цьому контексті виникли роздуми про «навчання у ворога», що лягли в основу моєї книги.

Ця стратегія прагне сформулювати бачення політики через визнання нових рис, які її визначають, хоч якими брутальними чи відразливими вони були. Ця новизна вимагає подвійної настанови: з одного боку, визнати, що вона становить відповідь — хай і неприйнятну — на проблеми сучасності; з іншого — шукати альтернативні рішення, покликані розв’язати ті самі проблеми.

Інакше кажучи, стратегія «навчання у ворога» виключає ототожнення фашизму з самою лише ірраціональністю та насильством, із застарілою реакцією, що уособлює приречений на загибель старий лад. Натомість вона передбачає визнання того, що фашизм може бути неприйнятною відповіддю на правомірні питання сучасності.

Визнання ворога ворогом має запобігати або перешкоджати будь-якому сповзанню до позицій, що приймають не лише його питання, а й відповіді, — як це сталося з де Маном і Деа. Це стратегія, яка передбачає етичне розуміння політики.

Наприкінці 1930-х років де Ман і Деа, на яких глибоко вплинув досвід фронту Першої світової війни, прийняли пацифізм, що зрештою привів їх до пронацистського колабораціонізму. Натомість Фоа послідовно критикував абстрактний та ідеологічний пацифізм, який вважав несумісним із безкомпромісним антифашизмом. Ця позиція сформувалася в 1930-х роках і знову проявилася в його роздумах у 1990-х, починаючи з війни в Перській затоці 1990–1991 років і далі протягом югославських воєн 1991–1999 років.

Готовність боротися — за крайніх обставин силою зброї — проти ворогів свободи й справедливості, як національних, так і міжнародних, була невіддільною від його рішучості виробляти інструменти політичного й соціального оновлення.

7. Якби Вам довелося назвати те, чого GL правильно навчилася у ворога, що б це було? І навпаки, як ми могли б оцінити її «хибні» уроки та помилки?

Найстисліше можна сказати, що Giustizia e Libertà — на відміну від більшості інших політичних партій — зрозуміла: фашизм був незворотним продуктом Великої війни, а елемент динамічної, радикальної модерності, який він нав’язав італійському та європейському суспільствам, виключав будь-яке повернення до часів, що передували фашизму. Отже, GL зрозуміла, що фашизм являв собою нову нормальність у Європі після 1914 року, а також вихідну точку для будь-якої політичної альтернативи, яка мала бути не лише антифашистською, а й постфашистською.

Це не означає, що досвід GL пропонує досконалий приклад безкомпромісної політики: протягом 1930-х років, у міру наростання й радикалізації фашистського виклику, не бракувало суперечностей і внутрішніх розколів, які драматично роздирали групу Росселлі. Зокрема, Андреа Каффі вказував на ці суперечності й ставив моральні та історичні питання до революційної політичної позиції Карло Росселлі.

Я не можу тут надто заглиблюватися в подробиці. Однак можу звернути увагу на кілька аспектів жвавої дискусії всередині групи. GL, безперечно, намагалася відібрати у фашизму національно-патріотичну традицію, яку той прагнув привласнити. Водночас вона навчилася діяти на тому європейському полі, де фашизм утвердився після 1933 року, із приходом нацизму до влади в Німеччині, протиставляючи фашистським ідеям Європи власні антифашистські ідеї Європи. Крім того, завдяки інтенсивному критичному осмисленню фашизму

GL зрозуміла необхідність виробити водночас політичну й соціальну перспективу, здатну відвернути середні класи від спокуси фашистського розв’язання та спрямувати їх до немарксистської, ліберально-соціалістичної альтернативи.

Приймати питання, відкидати відповіді

8. Які питання, порушувані сучасними ультраправими популістами, демократичні ліві ігнорують на власний ризик? Де невдоволення має реальне підґрунтя і що означало б визнати проблеми, водночас прямо відкинувши авторитарні, расистські, конспірологічні чи засновані на виключенні відповіді?

Це надзвичайно складне запитання, і, звісно, я не маю точної чи цілком переконливої відповіді. Насамперед можна сказати, що стратегія «навчання у ворога» передбачає не так набір конкретних змістових положень, як налаштованість на розуміння та відкритість до явищ сучасної політики й суспільства.

Якщо висловитися ясніше або конкретніше, стратегію «навчання у ворога» можна передати брехтівською максимою, наведеною в розмові з Вальтером Беньяміном: «Виходьте не зі старого доброго, а з нового поганого».

На зламі тисячоліть демократичні ліві, безперечно, виявилися засліпленими потенціалом і можливостями глобалізації, нехтуючи дедалі більшим накопиченням напружень і диспропорцій, які зрештою розірвали її інтеграційну динаміку. З іншого боку, це не обов’язково означає, що глобалізаційний імпульс вичерпався, проте конфігурація глобальних відносин під проводом Заходу, безсумнівно, вступила в бурхливу перехідну фазу. Майбутнє — terra incognita, невідома земля, але небезпідставно припустити, що, як це вже відбувається протягом кількох років, воно буде позначене конфліктами навколо перегляду відносин між різними регіонами та контролю над ресурсами.

На більш регіональному рівні я додав би, що демократичні або реформаторськи налаштовані ліві Європи, безперечно, змарнували нагоду в період піднесення новітньої глобалізації доповнити європейський проєкт справжнім політичним виміром, починаючи зі спільної зовнішньої та військової політики. Європейський Союз залишається надзвичайно привабливим для тих, хто перебуває за його межами, проте йому бракує інструментів, необхідних для тривалого збереження цієї привабливої моделі та для того, щоб виступати переконливим співрозмовником головних світових держав. Як проєкт, покликаний зберігати мир і стабільність, Європа неминуче стикається з труднощами й постійно ризикує втратити значення в міжнародному середовищі, сповненому конфліктів і нестабільності.

Проте слід також додати, що російсько-українська війна виявила несподівану стійкість проєвропейських сил, які зрозуміли, що путінська «спеціальна військова операція» спрямована й проти них. Водночас тиск сил, критичних до демократичного європейського проєкту або відкрито ворожих йому, залишається постійним, хоча його результати коливаються. У такому хаотичному й мінливому глобальному геополітичному контексті, який підживлюють не лише російсько-українська війна, а й конфлікт на Близькому Сході та напруження в усьому світі, справді можливе все — і все жахливо непередбачуване.

9. У Вашій розповіді наголошено на фашистських закликах до дії, ризику, самопожертви, товариства й бунту, які відгукувалися тому поколінню. Як демократичні рухи можуть запропонувати молоді таке саме потужне відчуття спроможності діяти й належності до спільноти? Чи мають ліві говорити про націю, чесноти, патріотизм і самопожертву?

Значна частина боротьби між фашистами й антифашистами відбувалася на ґрунті, сформованому Великою війною та її тривкою спадщиною жорстокості й насильства. Проте їхнє ставлення до цього досвіду було асиметричним.

Привласнюючи націоналістичну традицію, фашисти прагнули стати тлумачами або апологетами спадщини війни, обстоюючи жертву фронтовиків та обґрунтовуючи вимоги символічної й територіальної компенсації. Натомість Соціалістичний інтернаціонал огорнувся гаслами пацифізму та інтернаціоналізму, але від 1914 року окремі соціалістичні партії брали участь у воєнних зусиллях і нерідко приймали націоналізм. Однак російський революційний міф, у більшовицькому чи іншому варіанті, став каталізатором соціалістичного протесту проти війни. Тому після завершення конфлікту, який через свою спадщину насильства, громадянські війни й регіональні кризи фактично тривав до початку 1920-х років, соціалістів, навіть антибільшовицьких, і далі вважали потенційними зрадниками нації через їхню відданість міжнародній робітничій солідарності.

Цю складну історію тут можна лише стисло окреслити. Лише у відповідь на виклик фашизму, який зумів привласнити патріотичні традиції, різні соціалістичні рухи, а згодом принаймні частина комуністичних, спробували повернути собі національні й патріотичні символи та мови.

Що ж до сучасності, то в мене немає готових чи остаточних відповідей. Перед травматичними й руйнівними подіями, як-от вторгнення в країну, єдиними альтернативами часто залишаються втеча, капітуляція або опір. Я вважаю, що ліві мають захищати право особи вільно обирати навіть перед такими екзистенційними викликами. Водночас я вважаю, що ліві також можуть підтримувати боротьбу в справедливій війні тією мірою, якою вона є оборонною, не відмовляючись від вільної внутрішньої дискусії. Націоналізм може запропонувати негайну, необхідну відповідь, але в довгостроковій перспективі він залишається нерозв’язаною проблемою, сповненою потенційних конфліктів.

У цьому зв’язку потрібне загальніше міркування. Я вважаю націоналізм складною сукупністю політичних мов, практик та образних уявлень. Він може поєднуватися з різними, навіть протилежними проєктами: демократичними чи авторитарними, ліберальними чи соціалістичними, навіть комуністичними і, звісно, фашистськими. У цьому сенсі розрізнення «громадянського» й «етнічного» націоналізму працює на папері, але насправді воно розмитіше, навіть суперечливіше і в будь-якому разі більше залежить від контексту, ніж зазвичай припускають. Війни схильні запускати цикли радикалізації, підживлювати політичну поляризацію та загострювати соціальні страждання й економічні ієрархії.

Як і в українському випадку, державотворення й націєтворення, розбудову демократії та європейську інтеграцію можна поєднувати, але особливо під час війни все стає хаотичнішим і неоднозначнішим. Усе це — драматичні альтернативи, з якими українські ліві мусили давати собі раду від часу повномасштабного російського вторгнення 2022 року. Я чудово розумію, що ці міркування можуть звучати надто абстрактно, навіть не зовсім доречно, якщо читати їх у Києві, Харкові чи Одесі в ці трагічні роки. І все ж я вважаю, що критична дискусія про український «громадянський» та «етнічний» націоналізм у минулому й сьогоденні може бути вкрай важливою для майбутнього української демократії.

Методи, рухи та межі демократії

10. Ви застерігали від поверхових аналогій між сучасними ультраправими та ультраправими 1930-х років. За якими критеріями слід відрізняти різні сучасні ультраправі течії — авторитаристів, популістів, консерваторів, альтернативних правих, неонацистів, євразійців та інших — від ультраправих минулого? Можливо, нам потрібна нова мова, яка звільнила б нас від постійних порівнянь, що призводять до хибного аналізу?

Насамперед важливо наголосити, що пам’ять та оповіді про Другу світову війну, засновані на антифашизмі, слугували різним політичним цілям у Західній і Східній Європі: на Заході вони сприяли утвердженню нових конституційних демократій, тоді як на Сході легітимізували виникнення «народних демократій» радянського зразка. Однак у відкритіших суспільствах, як-от західноєвропейські, різні пам’яті й оповіді продовжували змагатися між собою, а антикомунізм відігравав вирішальну роль у поляризації холодної війни.

Потім, у 1980-х і 1990-х роках, розпочався ширший процес критичного переосмислення. Він прискорився після краху радянського комунізму, хоча надто часто супроводжувався огульним запереченням самого антифашизму. Нещодавня ерозія антифашистських засад західних конституційних демократій збіглася з піднесенням популістських і націоналістичних рухів та урядів, які перетнулися з різними спадщинами антикомунізму часів холодної війни й після неї та привласнили їх. За іронією, в Італії сторіччя «походу на Рим» 2022 року збіглося з формуванням правого уряду, до якого увійшли політичні сили, особливо поблажливі до фашистського минулого країни. Загалом ці популістські й націоналістичні процеси охоплюють і Схід, і Захід Європи, хоча досі виразнішого неліберального, авторитарного повороту вони набували насамперед у центральних і південно-східних регіонах.

Проте я вважаю, що механічне застосування категорій 1930-х років до нашої сучасності не працює і не може допомогти нам краще зрозуміти конкретні політичні проблеми сьогодення. Аналогія з минулим — це короткий шлях, який заважає осягнути історичні відмінності між різними явищами. У цьому сенсі фашизм — явище, глибоко пов’язане з Європою, якою вона вийшла з Великої війни, та зі спадщиною її насильства. Народжений війною, він призвів до іншої, ще катастрофічнішої війни, і саме в цьому контексті його насамперед слід розглядати.

Однак тут я хотів би порушити принаймні два питання.

Перше стосується можливих майбутніх форм фашизму.

Фашизм просувався завдяки здатності дивувати, завдавати ударів через організацію та насильство і водночас зваблювати риторикою чи міфом. Перемагала саме його радикальна новизна. Тому сьогодні ми не можемо уявляти його просто новою версією диктаторських режимів, які потрясли Європу після Великої війни та Великої депресії й привели континент до катастрофи Другої світової війни.

Якби щось подібне колись з’явилося знову, воно багато в чому було б цілком новим. Звісно, фашистські ідеї та спадщини досі мають значення, і певною мірою дедалі більше. Проте аналогія не схоплює специфіки історичних явищ, а історики мають зосереджуватися саме на ній. Навіщо ж тоді вживати ту саму назву?

Це справді відкрите питання підводить нас до другого. Звернення до історичної аналогії може бути корисним як застереження проти небезпеки «нового фашизму». Проте таке застереження має сенс і може бути дієвим лише там, де ще існує міцний антифашистський консенсус, подібний до того, що сформувався в західноєвропейських демократіях після 1945 року. Чи це досі так? Я сумніваюся.

Є ризик, що сам антифашизм буде зведено до риторичного прийому й сприйматиметься як інструмент самозахисту наявної системи та її еліт. Якщо так, то постійне звернення до антифашистської риторики може парадоксальним чином підживлювати мобілізацію популістських ультраправих рухів, спрямованих проти істеблішменту. Це тривожний розвиток подій, але його не можна ігнорувати, а тим паче долати заспокійливими зверненнями до минулого.

11. GL не вдалося стати масовою силою, а Partito d’Azione розпалася після нищівної поразки на виборах. Проте ідеї руху мали величезний вплив. Як слід вимірювати політичний успіх: виборами й організаційним виживанням чи здатністю змінювати інституції та словник наступних поколінь? Наскільки успішною та впливовою була в цьому сенсі політична спадщина GL?

Саме так. За виборчим розгромом, який після падіння фашистського режиму й завершення війни призвів 1947 року до розпуску Партії дії — спадкоємиці Giustizia e Libertà, — настав тривалий етап морального та інтелектуального переосмислення. Деякі провідні діячі партії стали надзвичайно помітними інтелектуалами нової Італійської Республіки й своєю науковою та публічною діяльністю допомагали легітимізувати нову республіканську демократію.

Франко Вентурі, Норберто Боббіо, Нікола К’яромонте й Карло Леві в різний спосіб прагнули переосмислити спадщину GL та Партії дії, поєднати антифашизм з антитоталітаризмом і побудувати демократичні інституції, здатні з часом оновлюватися. Звісно, ця спадщина була далеко не однорідною. Наприкінці 1940-х і на початку 1950-х років у їхніх оцінках радянського експерименту та ставленні до італійських комуністів зберігалися певні неоднозначності, усе ще пов’язані з героїчною пам’яттю про Сталінградську битву. Потім, від кінця 1950-х років, деякі інтелектуали — колишні активісти GL — долучилися до глибокої критики радянського комунізму та поширення в Італії міжнародної дискусії про тоталітаризм.

Спогади про «мучеників» Giustizia e Libertà в антифашистській боротьбі стали частиною публічної пам’яті Італійської Республіки й надали новому демократичному ладові захопливий героїчний взірець антифашизму. Унаслідок цього вибіркова «революційна» пам’ять про GL і Pd’A набула особливого значення в колективному русі кінця 1960-х — початку 1970-х років, коли його учасники прагнули «завершити справу Опору». Деякі старші представники GL і Pd’A — Вентурі, Боббіо, К’яромонте — досить скептично ставилися до такого привласнення, але це свідчить про невгасну життєвість їхньої спадщини. Цей досвід загалом є показовим прикладом важливості ідей та їхнього поширення в публічній дискусії — уроком, до якого варто повернутися в добу соціальних мереж і миттєвої цифрової комунікації.

Ілюстрація 5. Емблема італійської Партії дії (Partito d’Azione, 1942–1947). Автор — Partito d’Azione; Wikimedia Commons, позначення PD-Italy. Пропорційне масштабування.

Джерело емблеми

2. Європейське повоєння та поділи між Сходом і Заходом

Тоні Джадт і географія «Повоєння»

1. Через двадцять років після виходу «Повоєння» Ви поставили питання про те, що залишається живим, а що відмерло в синтезі Тоні Джадта, особливо в його розгляді французьких інтелектуалів і трансформації багатонаціональних територій Європи. Якби «Повоєння» було написане після повномасштабного російського вторгнення, які акценти, пріоритети й проблеми, на Вашу думку, були б центральними?

Це чудове й відкрите запитання. Передчасна смерть 2010 року такого ерудованого й проникливого інтерпретатора європейського ХХ століття, як Джадт, стала великою втратою для ліберально-демократичної та соціал-демократичної громадськості. Безперечно, ми можемо спробувати припустити, у яких напрямах могла б розвиватися його думка.

Загалом можна стверджувати, що основні лінії «Повоєння», опублікованого 2005 року, за двадцять років після виходу книги не зазнали фундаментальних змін: дедалі більше розходження між двома берегами Атлантики, а отже, й автономніша континентальна історія Європи, але водночас непевніша, віддана на волю глобальних сил, якими неможливо керувати інакше, ніж через інституційні інструменти Європейського Союзу. Водночас він прозірливо бачив проблеми західної публічної пам’яті, яка від кінця 1980-х років надмірно зосереджувалася на Шоа — винищенні європейських євреїв.

Це була необхідна зворотна реакція на попереднє мовчання й забуття щодо цієї виняткової, центральної катастрофи ХХ століття, але надмірне наголошення на пам’яті, заснованій на статусі жертви, могло мати високу політичну ціну. І багато в чому, як показує нинішня війна в Газі та на Близькому Сході, він справді мав рацію.

Звісно, коли Джадт писав, його надихав оптимізм, заснований на переконанні, що глобалізація за своєю суттю прогресивна й що існують дієві інструменти для виправлення її диспропорцій, напружень, суперечностей і можливих надмірностей. Сьогодні це переконання майже зникло, а горизонт видається значно непевнішим.

У його баченні історії Східної та Західної Європи після 1989 року обидві добре інтегровані, а історії територій колишніх континентальних імперій — від Балтійського до Адріатичного й Чорного морів — посідають чільне місце на сторінках «Повоєння». Від 1990-х років Джадт усвідомлював напруження й тертя, реально або потенційно смертоносні, що назрівали як у пострадянському, так і в пост’югославському світі.

У статті для New York Times, опублікованій у грудні 2004 року, в розпал Помаранчевої революції та напередодні виходу його книги, Джадт прямо назвав Україну полем боротьби між різними світами й чітко засудив спокусу відірвати її від європейської долі та міцно закріпити в пострадянському світі під російським пануванням. Відтоді лінія розлому, яка вже в 1990-х і на самому початку 2000-х років періодично загострювала відносини між Європою та пострадянською Росією, поглибилася настільки, що призвела до найбільшого збройного конфлікту в Європі з 1945 року. Джадт не міг усього цього передбачити: такий розвиток подій був можливим, але аж ніяк не неминучим.

Наскрізна лінія всієї книги стосується символічної, емоційної, культурної та ідеологічної спадщини Другої світової війни й публічної пам’яті, вибудуваної навколо протиставлення фашизму й антифашизму. За Джадтом, після 1945 року Європа в різний спосіб жила під дуже довгою тінню війни, тим самим створюючи умови для більш-менш стабільного й відносного миру, — хоча не можна забувати про війни та насильство, що потрясли колишній югославський простір у 1990-х роках, а також деякі пострадянські регіони.

Чи завершився цей період? Чи закінчилося «повоєння», як його розумів Джадт? На ці складні запитання можливі різні відповіді. Небезпідставно припустити, що воно завершилося в цілком певний день: 24 лютого 2022 року, з російським вторгненням в Україну. Проте це завершення неоднозначне. Воно започаткувало нову, затяжну фазу війни, але зробило це через звернення до гасла «денацифікації», яке знову відсилає до Другої світової війни та її спірної спадщини, що розділяє людей.

2. Порівнюючи Еріка Гобсбаума й Джадта після кризи 2008 року, Ви протиставляєте марксистський детермінізм Гобсбаума та його незмінну відданість російській революції моралістичній соціал-демократії Джадта, сформованій під впливом дисидентів Центрально-Східної Європи. Чи допомагає це протиставлення пояснити погляди частини західних лівих на Україну?

Я не знаю й не можу сказати, що Гобсбаум сказав би чи навіть подумав би про нинішній російсько-український конфлікт. Проте я можу вказати на певні аспекти його пізньої інтелектуальної траєкторії, які можуть дати деякі орієнтири. По-перше, від кінця 1980-х років він утвердився в переконанні, що націоналізм став залишковим історичним явищем, приреченим на зникнення, — переконанні, яке завадило йому повною мірою осягнути причини югославських воєн.

Водночас він дійшов думки, що зі зникненням Радянського Союзу історія опинилася на волі капіталістичного хаосу, і це посилило його тривку відданість ідеалам російської революції. Порівняно з Гобсбаумом Джадт, безсумнівно, значно більше уваги приділяв історичному досвіду Центральної та Східної Європи й критичніше оцінював радянський комуністичний проєкт та його спадщину. І, на відміну від «Повоєння», в «Добі крайнощів» (The Age of Extremes, 1994) важко знайти поняттєві інструменти, необхідні для розуміння історичних коренів російсько-української війни.

Проте я вважаю, що позицію значної частини європейських і світових радикальних лівих щодо нинішньої війни допомагають пояснити інші чинники — насамперед їхнє глибоко критичне ставлення до «Заходу», а особливо до «неоліберальної» глобалізації. Крім того, їхню неспроможність розпізнати тиранічний характер режиму Володимира Путіна та його імперські амбіції пояснює радше спадщина Другої світової війни, а конкретніше — певні розуміння та практики антифашизму, органічно пов’язані зі сталінським досвідом, ніж сама російська революційна традиція. Багато течій радикальних лівих і далі просякнуті інтерпретацією «Великої Вітчизняної війни» 1941–1945 років, сформованою за Сталіна та згодом привласненою Путіним. Відповідно, вони не спромоглися осмислити значення й наслідки пакту Молотова—Ріббентропа та двох років співпраці між нацистською Німеччиною й Радянським Союзом, що настали після нього (1939–1941). У межах цього світогляду антифашизм і антиімперіалізм вважаються цілком тотожними, що дає змогу уявляти лінії фронту на Донбасі місцем боротьби проти капіталістичного й імперіалістичного «Заходу».

Росія й Україна та ідентичність Європи

3. Кремль виправдовує агресію, заперечуючи історичну суб’єктність України та привласнюючи мову антифашизму через «денацифікацію». Як ми можемо дати раду реальності, у якій засаднича мова повоєнної Європи стає інструментом виправдання імперської війни?

Це важливе запитання, яке вказує на можливий дослідницький проєкт, за здійснення якого ще належить узятися. Я вважаю, що глобальну історію антифашизму, починаючи з міжвоєнного періоду, ще не написано. Кожен, хто взявся б за це, мусив би звернутися до шляхетних ідей та героїчних прикладів антифашистів, які боролися з фашизмом і досить часто були ним убиті. Братів Росселлі та Леоне Ґінзбурґа вже згадано, але слід було б назвати й багатьох інших інтелектуалів-антифашистів, як-от Марк Блок, або звичайних рядових антифашистів. Крім того, варто було б розглянути масовий досвід боротьби проти правих — хай що саме розуміли під «фашизмом» у контексті 1920-х і 1930-х років, — зокрема народну мобілізацію за соціальний прогрес, політичне об’єднання лівих, визволення колоній.

І потрібно було б дослідити надзвичайне багатство політичних, соціологічних, філософських і правових культур, прямо чи опосередковано натхненних імперативами боротьби проти фашизму й нацизму та порівнянням з іншими тоталітарними експериментами, як-от сталінський.

Проте така історія мусила б також розглянути сірі зони, суперечності, політичні й моральні дилеми та вибір на користь насильства, що характеризували певні течії антифашизму. Зокрема, радянський комунізм у його сталінському варіанті поєднував заклик до мас боротися з фашизмом із застосуванням масового терору для усунення своїх ворогів — не лише в антифашистському таборі, а й усередині самого комуністичного руху. Саме тому масові злочини сталінського режиму тривалий час замовчували, применшували або виправдовували в ім’я нібито вищої справи антифашизму, якщо не самого комунізму.

Ця історія, безперечно, не завершилася 1945 року й охоплювала не лише Європу, а й світ загалом, включно з європейськими колоніальними імперіями. Парадоксально, але антифашизм — відносно маргінальний принаймні до 1933 року й лише періодично впливовий відтоді — набув більшої ваги, масштабу та глобального поширення саме завдяки поразці режимів Муссоліні й Гітлера та після неї. У міру розширення він виявляв надзвичайну пластичність і здатність пристосовуватися до дуже різних ворогів, кожного з яких, своєю чергою, можна було визначити як «фашистського».

У цій довгій і складній історії, яку я можу тут окреслити лише в дуже спрощеному вигляді, антифашизм після 1945 року — як неоднорідна сукупність політичних культур, уявлень і пам’ятей — допомагав підживлювати визвольні рухи та боротьбу проти гноблення і водночас сприяв легітимації деяких диктаторських систем.

У цій сукупності після 1945 року центральну роль відігравала радянська комуністична традиція. Комуністичний антифашизм використовував пам’ять та оповіді про Другу світову війну, підтримував амбівалентні відносини з «демократією» та неоднозначно переплітався з антиімперіалізмом і антикапіталізмом у добу деколонізації. Особливо на колишніх радянських теренах спадщина радянського антифашизму після 1991 року залишається значною мірою недослідженою. У певних аспектах путінське виправдання «спеціальної військової операції» через «денацифікацію» України належить до цього «антифашистського» словника та його неоднозначних сучасних мутацій. Це лише одна частина ідеологічного світогляду путінської Росії та її правлячого класу, просякнутого також відверто фашистськими ідеями, але вона важлива для розуміння його нещодавньої радикалізації та нинішньої агресивної війни.

4. Багато в чому те, як ми сприймаємо історію, більше говорить про те, ким ми є зараз, і про досвід та упередження, крізь які аналізуємо минуле. На мою думку, Друга світова війна стала для багатьох народів моментом, що визначив їх як нації, надавши відповіді й оповіді щодо таких питань, як «хто ми?» і «що нас об’єднує?». Проте усталений переказ війни та побудовані навколо нього ідентичності дедалі виразніше, здається, дають тріщини. Східноєвропейські науковці й політики дедалі частіше оскаржують нехтування радянським і російським тоталітарним виміром. Колись табуйована тема колаборації, з одного боку, стає предметом більш нюансованої дискусії — у таких книгах, як Brzydkie słowo na „k”. Rzecz o kolaboracji («Негарне слово на “к”. Про колаборацію», 2024) та праця Пйотра М. Маєвського Niech sobie nie myślą, że jesteśmy kolaborantami. Protektorat Czech i Moraw 1939–1945 («Нехай не думають, що ми колаборанти. Протекторат Богемії та Моравії 1939–1945», 2021), — а з іншого, до неї звертаються популісти на кшталт Земмура. Водночас героїчне зображення антифашистського опору дедалі частіше ставиться під сумнів через чесне обговорення масштабів воєнних злочинів і насильства, вчинених силами опору. Коли принаймні в одній частині континенту тривають бої, за масштабом зіставні з боями Другої світової війни, чи не постанемо ми, на Вашу думку, перед реальністю, у якій старі повоєнні або антифашистські національні ідентичності й оповіді просто перестануть відповідати обставинам, тоді як нові ще тільки формуватимуться?

Важко сказати. Як історик, я почуваюся впевненіше, рухаючись від сьогодення до минулого, ніж від минулого до майбутнього. Крім того, я не думаю, що пам’ять слід уявляти вмістилищем, у якому різні, взаємовиключні змісти змінюють один одного: де антифашизм замінюється антитоталітаризмом, Опір — Голокостом або Голодомором, а Друга світова війна — російсько-українською війною тощо.

Фрагменти різних і суперечливих пам’ятей, сформовані як колективним досвідом, так і публічними маніпуляціями, схильні накладатися один на одного, переплітатися й із часом накопичуватися шарами. Ті самі пам’яті — наприклад, укорінені в антифашизмі — можуть набувати різних значень, відсилань і наслідків залежно від мінливих обставин. Переплетення антифашизму й націоналізму становило й досі становить потужне політичне поєднання, хоча воно не завжди було чітко видимим, особливо в Західній Європі, де фашистські та профашистські форми націоналізму втратили суспільну повагу після поразки фашизму й нацизму. Проте різні форми націоналізму — демократичні чи авторитарні, інклюзивні чи ексклюзивні, громадянські чи етнічні, хоч якими розмитими часом бувають ці розрізнення, — і далі надавали інструменти державотворення, тоді як їхні політичні й соціальні наслідки змінювалися з часом. Наприклад, зростання міграції з Азії та Африки, а також зі Східної до Західної Європи змінює демографічний склад європейських суспільств і, відповідно, їхнє ставлення як до минулого, так і до майбутнього.

Пам’ять та оповіді про першу половину ХХ століття — зокрема антифашизм, антитоталітаризм і Шоа — і далі слугують важливими моральними й політичними орієнтирами в сучасній публічній дискусії. Повертаючись до Джадта, ми могли б дійти висновку, що досі живемо в тіні Другої світової війни. Проте між сучасним досвідом нестабільності, кризи й війни та тривкою пам’яттю, символами й міфами того конфлікту утворюється дедалі ширша прірва. У цьому сенсі майбутнє видається відкритішим, ніж будь-коли з 1945 року.