Останнім часом можна спостерігати, як звідусіль виринає все більше різноманітного самвидаву. Це може бути невеличка компанія друзів, що вирішує зробити конкурс для пошуку нових авторів художніх текстів. Або одна людина вирішує зібрати інших навколо себе, задля розвитку конкретної теми, будь то філософія чи музика. Можливо, хтось зі старих знайомих здивує новиною про друк особистої збірки творів, поезії чи фото. Іноді, достатньо прийти в якесь молодіжне місце після музичного виступу, щоб послухати, як хтось переклав і видав збірку улюбленого поета. Все більше голосів стають гучнішими у своєму бажанні бути почутими. 

Цей текст має за мету познайомити читача з авторкою та організаторкою журналу “Політика для початківців”. Журнал об’єднує десятки людей з різними поглядами, надаючи можливість вільно висловитися щодо будь-яких культурно-політичних тем.

Як виникало бажання створення “Політики для початківців”. 

Я читала книгу «Креативність та інші фундаменталізми» Паскаля Ґілена. Його стиль був доволі смішний, ти наче смієшся з жартів для своїх. І я подумала, що це дуже оригінально, і що в Україні я такого не зустрічала, що нам потрібно таке ж. Зробити політику смішною і доступною людям. І очевидно, що потрібно залучати усіх, як молодь, так і старші покоління.

Залучати їх в політичні процеси, роздуми, думку, дискурси. Щоб вони не були байдужими. Робити наше суспільство активнішим. Дати місце свободі думки. Щоб не було цензури (звичайно, в здорових межах, тому що цими поняттями легко маніпулювати). Мені хотілося щось екстраординарне. Хотілося свободи. От зараз я працюю в видавництві, і я розумію, що це дуже серйозно. Дуже про страх зробити щось неправильно. І мені хотілося, щоб політика якраз була такою неправильною, яка викликає почуття сорому, коли ти приносиш її в книгарню. Щоб вона була особливою. 

Що передувало створенню “Політики для початківців”. 

Першим моїм зіном був “Розмови з головою коня”. Це мої рев'ю на різні фільми, але доволі особисті. Зараз я точно можу сказати, що це був представник chick lit, літератури для молодих дівчат, бо мені також цього дуже бракує в нашому зараз контексті. Літератури про молоду жінку в місті, незалежну, її життя. І ось цей зін, “Розмови з головою коня”, був першим, і якось так вийшло, що комусь він припав до душі, комусь було цікаво читати про все це. В нас накопичився певний капітал, і до мене прийшла думка, чим займатися далі – створювати політику. Я вчилась на журналістиці, рекламі та комунікаціях. Читати новини, щось знати про минуле – це так, але я ніколи не була політологом професійним, або сильно зануреною в цю тему.

Просто я зрозуміла, що це вагомо зараз, це важливо зараз, і мене це змушує сміятися. Мені хотілося, щоб люди сміялися разом зі мною з політики. Тому що це робить її доступнішою, не такою заплутаною.

І тоді ти вже дивишся на вибори кандидата в президенти не як на чергову мутню, а тобі цікаво почитати, що той кандидат написав, зануритися в це, подумати, поділитися з іншими. Тоді ми навколо політики були б більш пов'язані, аніж розділені. Бо зараз, мені здається, люди дуже політично несумісні, непов'язані, а це дуже погано. Бо сварка – це не так добре, як дискусія, як розмова. Чогось особливого не було. Просто я йшла по вулиці, до мене прийшла така думка, я нею поділилася, і ми почали цим займатися.

Процес створення

Ми почали шукати авторів, щоб вони написали нам статтю. Грошей для авторів в нас не було, бо ми були все-таки бідні, і друкувалися за власні кошти. Тому доводилось домовлятися. Потім ми зібрали певну кількість авторів, вони писали нам тексти, ми їх редагували, я створювала ілюстрації.

Взагалі, багато дуже припало на мої плечі в той момент. Спілкування з авторами. Я думала про те, як буде верстатися, як буде виглядати все це. І це було дуже багатостраждально, я пам'ятаю, як я лежала в ліжку, і мені вже було так важко, я цілий день працювала над політикою, і думала, ну все, прийде смерть і забере мене в цей момент. Ну це я так жартую, звісно. І все-таки, незважаючи на те, як це важко було, все одно народилася політика на світ.

Було доволі складно її просувати і зацікавлювати інших в тому, що це важливо, і прикольно, і класно. Ще в нас був бракований тираж, перший наш, там було 300 примірників, і 200 з них точно були браковані. Я була дуже розчарована, засмучена, але головне – ніколи не здаватися. І я тоді також не здалася.

Перший випуск, я була розчарована якістю друку, але все одно це було найкраще, що ми могли собі дозволити зробити. Другий випуск, він вже виглядає дуже гарно, тому що мені допомагали в цьому люди, дизайнерка Оля Кузовкіна, і Readellion Publishing, в це вклалося більше коштів, все стало набагато гарніше, і відповідати вайбу видання більше. 

Пошук авторів

Мені хотілося залучити багато людей і створити нові думки. Я впевнена, що в нас суспільство має різні ідеї та думки, окремі люди можуть ними ділитися на загал з іншими. Хтось прочитає їхню думку, скаже, що вона повна фігня, і захоче сказати, що його думка краща, напише нам новий текст. І так ми будемо створювати політичний дискурс і відновлювати те, що було раніше популярним серед дисидентів, і 60-ників, мені хотілося теж таке відновити.

Тому що тупо писати зін самому, навіть якщо ти підходиш до цієї справи серйозніше, і статті виглядають краще, суть в тому, щоб дати слово і розвинути його далі. Мені часто кажуть, що мені та стаття не сподобалася, та стаття не сподобалася. І потім кажуть, тільки не ображайся. Але насправді я взагалі не ображаюся, тому що це власне те, що я хотіла зробити.

Я не хотіла робити вилизаний ідеальний журнал, в якому не було б до чого придертись. Я хотіла, щоб люди дискутували між собою, сперечалися. Ось що було в мене в меті, щоб вони жили. Ми робили опен-колл Google-форму і намагалися якомога більшу кількість людей залучити. Чесно, що перший раз, що другий раз було дуже важко збирати людей, треба було їм нагадувати про дедлайни, вони дуже їх затягували, і це було кошмарно перечитувати стільки разів їхні тексти, дуже багато перечитувати. Декого я просила написати, вони могли погодитися, але так нічого не написали. Тобто це просто люди, які бажали самі щось зробити. 

Презентація

Коли я створювала першу “політику”, вся моя ініціатива трималася на тому, як я уявляла, що стою за трибуною, переді мною купа різних людей, і я розповідаю їм, як створювала політику. І ця така мрія, фантазія, мене дуже тішила і надихала.

І коли я проводила першу презентацію ще для першого видання, це було взагалі не так, було набагато менше людей, я була не за трибуною і потрібно було щось розповідати про те, як ми це видали, зовсім не так, як було в моїй голові. І тоді я зрозуміла, що фантазії можуть розчаровувати.

Остання ж презентація, це була скоріше просто вечірка, зібрання людей навколо політики.

Це було дуже приємно, тому що я змогла познайомитися, поспілкуватися з різними людьми, вони поспілкувалися між собою, мені це ще більше подобається. Мені здається, що такого бракує чогось щирого, куди ти можеш просто зайти, ні з ким не знайомим, і поспілкуватися відверто про щось. Вікторина (на презентації проводили вікторину з питання про українську політику в жартівливому форматі. Наприклад: згадайте з десяток лисих політиків в Україні - пр. ред.), це була ідея, як розвага для відвідувачів.

Я вмію жартувати, сподіваюсь, і тому, якщо випадає така можливість, я це роблю. Це можна побачити також в ілюстраціях. Мені здається, вони всі жартівливо іронічного тону. Поки це в мені ще є, я буду це віддавати світу. 

Взаємодія з авторами й читачами

Чи відчувається формування нових контактів, створення спільноти довкола журналу, чи все це зараз більш атомізовано? Я поки не можу сказати точно, тому що час змінюється і ті, хто був раніше, зараз зникають, але з'являються нові люди, які зацікавлені в політиці. Тому поки якоїсь дійсної спільноти, на жаль, не має, хоча хотілося би, хотілося би, щоб вона утворилася і вони мене туди покликали, тому що я інтровертна особа.

Постійно відгуки, що критикують, якісь там неточності, або взагалі сам текст. І я не розумію щиро чому вони це кажуть мені, бо, типу, я ж його не написала, автори спеціально лишають свої контакти, пишіть їм, зайобуйте їх, це ж так буде смішно і весело, на мою думку.

Звільнення творчості від необхідності бути конкурентною та зручною.

Про це ще писав французький відомий фотограф, що творчість не має бути конкурентною. Анрі Картьє-Брессон. Його фотографіями я захоплювалася теж в свій час. Він казав, що конкуренція вбиває творчість. Мабуть, так і є.

Я майже не знайома з тими, хто створює інші схожі журнали, і вони не знайомі зі мною. Мені здається, що трохи, мабуть, знецінююче або вороже середовище серед нас є, не можу сказати точно, це лише моє уявлення, що ми якось не спілкуємось, не ділимось, ніхто не проявляє... Або, можливо, просто всі бояться проявляти якусь ініціативу, щоб поспілкуватися, бо все-таки кожен займається своїм.

Ґілен для мене став першим натхненником у створенні. І навіть ми колись з ним бачились і розповіли йому про це. І він попросив перекласти політику англійською, що ми насправді зробили, перший примірник перекладений англійською. Проте ми так нічого і не зробили з цим, не видали. Ну, можливо, на майбутнє. 

Думки про майбутнє

Наша головна мета — вижити і зберегти якісь останні краплі нервів, здорового глузду і впоратися з усім цим цирком, яким нас кожного разу поглинає Росія.

У мене немає мрій на щось хороше, але є сподівання, що все буде добре. Якою країну я бачу в майбутньому? Чудовою. Мені здається, якби Росія від нас відчепилася, років за 20 ми б стали чудовою країною з вільними людьми, я маю на увазі вільними в їхніх думках і проявах.

Мені здається, що Совєтський Союз лишив ще багато всього в головах наших дідів, бабусь, батьків. Не всіх, звичайно, але це повпливало на їхні вибори, на те, як вони вирішили обрати жити це життя. Я сподіваюся, що майбутнім поколінням пощастить більше. Бо вони вже не будуть знати багато різних слів, які не хотілося б зараз промовляти, які тягнуть нас назад в статус колонії, а будуть вільні і щасливі. І через 20 років мені буде 43, тож якраз час починати своє нове, друге життя. Сподіваюсь, в мене теж в майбутньому все буде добре в Україні.

Подальші плани

Мої проєкти. Я собі дала такий відпочинок в січні, і зрозуміла, що я вже дуже давно не відпочивала. Відпочивала, відпочивала, і нарешті зрозуміла, що хочу знову щось робити. Те, що приносило мені задоволення для себе. Знову почати малювати, знову почати писати якісь історії, вигадувати, зробити щось незвичайне, фотографії. І робити це, в першу чергу, для себе, а не для інших. Мені б дуже хотілося віднайти в собі знову бажання, цю творчу жилку, бо все-таки в кожен проєкт потрібно дуже багато вкладатися. Тож, я сподіваюся, що в майбутньому я створюю і буду створювати прекрасні речі. 

Звичайно, подавайтеся на наступний журнал, мені дійсно хотілося б зробити “Політику 3”, і щоб вона була знову ж така цікава, критична і різноманітна. Не знаю, якою вона буде, але сподіваюся, що неповторною, як і ті, які були до неї. Ставайте нашими авторами і несіть свою думку людям в голову, в маси.

Інтерв'ю брав І. Голуб у Богданки Ковальчук, авторки журналу "Політика для початківців"


Придбати журнал можна за посиланням: Політика для початківців №2