Країна мрій мільйонів, а не мільярдерів
Невелика передмова від редакції. Ми публікуємо текст нашого друга з Партії "Народовладдя." Ми загалом позитивно ставимося до ідей народовладдя та ширшої участі громадян у політичному житті. Водночас окремі положення цієї статті, на нашу думку, мають виразно агітаційний характер і потребують критичного коментаря. За домовленістю з автором редакційні зауваження та заперечення до таких тез подано у зносках, аби зберегти авторський текст і водночас позначити дискусійні моменти.
Перш ніж реалізувати новий суспільний устрій, його треба уявити. Та перед тим, як ми поринемо у політекономічне конструювання, важливе застереження. Ця стаття є політичним маніфестом, що відображає особисте та лише одне з можливих прочитань Програми партії людей праці “Народовладдя”[1][2]. Так само легітимними є і більш помірковані візії того ж документа, а в чомусь – і більш радикальні.
Лагодити зламане
Це непросте завдання – знайти людину, яка вважає, що українська економіка та політика функціонують так, як мали б. Однак більшість пропонованих рецептів її порятунку – неоліберальні — лише підливають олії у вогонь. Україні потрібна не приватизація, дерегуляція та податкові пільги для корпорацій, а кардинально протилежний підхід. Боротьба з корупцією без боротьби з її сіамським близнюком[3]: – олігархією — схожа на фарбування іржавого паркана прямо поверх корозії. Україні потрібна інша економіка, а це також означає — інша політика.
Самоідентифікація “Народовладдя.” ↩︎
Прим. автора - під "партією людей праці" ми маємо на увазі, що "Народовладдя" ставить собі за мету репрезентувати інтереси найманих працівників та самозайнятих (в т.ч. тих із них, хто зараз у війську, на пенсії, тимчасово не працює чи навчається) на відміну від олігархії та загалом 1% найбагатших, які єдині є представленими сьогодні у владі в Україні. При цьому "Народовладдя" є лише на шляху до репрезентативності, що вимагає більшої чисельності, в той же час, на цьому шляху зайшла значно далі, ніж будь-яка інша прогресивна політична організація в Україні ↩︎
В своїй книжці Каміла Вергара прослідковує етимологію слова корупція і його вживання. До певного періоду, десь до 19 століття, корупція мала значення політичного занепаду пов’язаного з концентрацією багатства і влади в руках еліт, мало приближений сенс до слова ‘корозія.’ Вергара пропонує вернутися до цього значення і доповнити наше розуміння корупції також концепцією легальної та системної корупції — не індивідуальних протизаконних дій, а легалізованої антидемократичної концентрації влади і багатства, яка має корозійні наслідки для демократії і публічної моралі - прим ред. ↩︎
Соціальна (р)еволюція
Найсприятливіший час для революцій – коли тканина суспільства сама розривається на тисячі окремих волокон, а економіка нагадує колись добре налаштований механізм, який розвалився на багато окремих коліщаток, гвинтиків і пружин. У такій ситуації легше та доцільніше плести нову тканину, ніж намагатися відновити пошматоване полотно незліченними заплатками, раціональніше зібрати з окремих деталей та вузлів новий механізм у надії, що він буде кращим за попередній, що зазнав краху. У такій ситуації ми стикаємося із явищем революційної творчості.
Однак ми не перебуваємо в цій точці. І з огляду на триваючу агресію російського імперіалізму, сподіваюсь, що в осяжній перспективі перебувати не будемо.
У цій ситуації для тих, хто прагне змінити життя українського народу на краще, постає подвійне завдання: провести дезінфекцію, дератизацію та реновацію будівлі, продовжуючи жити в ній і не призвести у процесі покращення до її руйнування.
Так ми приходимо до концепції соціальної еволюції. Україна мала дві революції з реформістськими наслідками. Натомість Україна потребує реформ із революційними наслідками.
Нам, мрійникам, властиво наголошувати на недоліках ринкової економіки та фантазувати про радикальні альтернативи. Однак ніхто з нас не спроможний гарантувати, що вони не призведуть до жахливих наслідків замість раю на землі. Ми бачили це у вигляді “Великого стрибка” Мао та сталінської індустріалізації і колективізації, зворотною стороною яких був масовий голод[1]. Не можна стверджувати, що інший експеримент, наприклад, із горизонтальним чи децентралізованим плануванням обов’язково приречений на провал та мільйонні жертви[2]. Але сама можливість такого фіналу має вселяти жах у серця інтелектуально чесних людей.
Ніхто при здоровому глузді не може гарантувати, що радикальна перебудова економіки на неринкових засадах дасть робочому класу більше, ніж соціальна ринкова економіка Нордичних країн дає народам Данії, Швеції та Норвегії.
Тож, можливо, для початку нам варто зробити невеликий стрибок: від дикого ринку до соціального[3]. Однак ця “соціальність” може і має бути глибшою та послідовнішою, ніж наявні моделі, що зазнали корозії після 1990-х років.
Автор і редакція стоять на консенсуальній позиції, що Голодомор був геноцидом українського народу. За проханням автора це зазначається у виносці, щоб лімітувати будь-які можливі різночитання. ↩︎
На думку редактора, Радянський експеримент був брутальним не через планову економіку, а планова економіка була брутальна через радянський експеримент. Інші країни, які в тій чи іншій мірі мали здебільшого планову економіку — Індія і Тайвань з найбільш яскравих прикладів — не повторили Радянський досвід тоталітаризму. ↩︎
Так само продовжуючи дискусію з автором, і менше в опозицію до зазначеного автором, а в уточнення — планова і ринкова економіка це не є щось визначеним, протилежним чи абсолютним, і загалом політично сконструйована бінарність. “План” і “ринок” — речі не чітко визначені, і загалом є сумою асоційованих інструментів для вирішення тих чи інших проблем. ↩︎
Не назад у Радянський Союз
Автор належить до тих небагатьох, хто не вважає устрій СРСР соціалістичним. Радянська система не тільки не викорінила експлуатацію праці, а навпаки — довела її до абсолюту, досягнувши майже повної пролетаризації населення, за якої майже всі громадяни були найманими працівниками великої державної корпорації. Як і в будь-якій корпорації, внутрішні економічні процеси підпорядковувалися плану. Це було навіть радикальнішим втіленням корпоративізму[1], ніж у фашистській Італії. Додана вартість відчужувалася новим правлячим класом – номенклатурою. Концентрація економічної та політичної влади неминуче йшла пліч-о-пліч. Така система протилежна ідеалам соціальної справедливості та народовладдя.
Корпоративізм — це суспільно-політична та економічна ідеологія і практика, за якої базовою одиницею суспільства є організовані соціальні групи та об'єднання за інтересами (професійні, галузеві чи класові). В чомусь можливо більш доречним був би термін корпоратократія — економічна, політична та юридична система, що контролюється бізнес-корпораціями або корпоративними інтересами. — прим. ред. ↩︎
Та це не має затьмарювати для нас подвигів тисяч українців, які намагалися у радянські часи плекати та втілювати ідеї про більш справедливе суспільство. Тих, без кого не було б української медичної та фармацевтичної школи, ракетобудування, десятків промислових гігантів, міста-саду Нової Каховки чи модернізму в архітектурі, що був німим маніфестом надії на майбутнє суспільство прогресу, свободи та рівності.
.jpg?ref=respublica.social){kind=link}
Планова економіка на довгій дистанції програла не через неефективність[1] як таку, а через намагання спланувати кількість товарів, робіт та послуг широкого вжитку, що потребувало незрівнянно більших обчислювальних потужностей, які просто не існували на той час. Однак югославська система, де значна частина підприємств за межами стратегічних галузей були кооперативними, також не пережила краху Радянського Союзу та смерті лідера. У всіх цих випадках вразливістю виявилося те, що довгі десятиліття вважалося силою – концентрація та персоналізація економічної і політичної влади.
Сьогодні, в епоху буму будівництва дата-центрів та розвитку штучного інтелекту, планова економіка могла б отримати своє друге життя без пересторог щодо неефективності[2]. Навпаки, чим далі розвивається ШІ та обчислювальні потужності, тим ефективнішим може виявитися саме планування економіки, а не сліпа віра у богів ринкового хаосу.
Однак аргумент народовладдя проти ренесансу планової економіки полягає не в її неефективності, а у загрозі концентрації політичної влади в руках бюрократії внаслідок концентрації влади економічної[3]. Це ж було вже! Не варто повторювати експеримент, який у багатьох країнах у кількох варіантах виконання дав на довгій дистанції приблизно однаково негативний результат.
Див. https://uk.wikipedia.org/wiki/Дебати_про_соціалістичний_розрахунок. Протягом дебатів про соціалістичний розрахунок різні автори, як капіталістичного так і соціалістичного кшталту обговорювали чи можливе вирішення проблем планової економіки кількісним збільшенням обчислювальних потужностей. Різними теоретиками було висунуто концепцію, що технологічний розвиток принципово не може вирішити проблеми повністю планової економіки. В процесі цих дебатів з’явився термін “ринковий соціалізм” — хоч сама концепція ринкового соціалізму з’явилася раніше, ніж концепція соціалізму не- чи антиринкового (сама теорія попиту і пропозиції, т. зв. маржиналістська теорія, була розроблена соціалістом як ідеал для суспільства, де підприємства працюють у формі робітничої кооперації; також див. — рикардівський соціалізм.) ↩︎
див. Минулий коментар. Дискусія щодо використання LLM для вирішення проблем дебатів про соціалістичний розрахунок наразі вкрай активна. Пропоненти кажуть, що завдяки величезній кількості інформації, в тому числі супутниковим даним, сенсорам і загалом неймовірній кількості інформації, яку ми збираємо, сучасне планування може наперед вирішувати частину можливих проблем. Противники зазначають, що жодна система не може розрахувати суб’єктивні, локальні бажання і рішення, які агрегуються ринковими механізмами. Проте між цими двома позиціями існує багато “середніх шляхів,” які комбінують обидва підходи. ↩︎
Планування не дорівнює концентрації економічної влади лише за своєю суттю, так само, як державна охорона здоров’я не робить державу більш авторитарною — прим. ред. ↩︎
Чотири рівні економіки: народ, громада, колектив, людина
Сьогодні мало хто пам’ятає, але приватизація була експериментом. І ми маємо нарешті визнати, що цей експеримент провалився. Окремі успішні підприємства на основі приватизованого конезаводу чи складів не перекривають собою тисяч підприємств, які були придбані за копійки, порізані на металобрухт, а їхні території забудовані комерційною нерухомістю. Дрібне підприємництво виникло в 1990-х та на початку 2000-х не як прагнення людей до втілення своїх комерційних та інноваційних ідей, а як спроба просто вижити в умовах розпаду трудових колективів, які пішли під ніж разом із підприємствами, знищеними заради первинного накопичення капіталу 1% найбагатших.
Поки одні підприємства ліквідовувалися після приватизації, інші ставали дійними коровами того, що згодом перетворилося на фінансово-промислові групи – евфемістичної назви для олігархії.
Ніякі тривалі та докорінні зміни на краще неможливі без знищення олігархії як класу. Її панування базується на концентрації влади і власності. Концентрація влади в руках олігархії дає можливість зберігати та примножувати багатства, контролювати наратив і порядок денний, визначати, що законно, а що – ні. Іншими словами, якщо ти пишеш закони, ти можеш робити свої злочини законними. Якщо ти контролюєш наратив, ти визначаєш, що можливо, а що — немислиме. Концентрація власності дає достатній ресурс для того, щоб купувати політиків, журналістів, блогерів, активістів, профспілкових лідерів, а тих, кого не можеш купити – знищувати.
Щоб вбити двоголового орла олігархії, ми маємо відрубати одразу обидві голови. Недостатньо лише отримати владу, що буде проводити якісь соціальні реформи, потрібно вибити з-під олігархії її економічну базу – стратегічні підприємства та загалом накопичені нею статки.
Рівень перший: національний
Поняття “національні інтереси” часто вживають у міжнародному контексті, в якому національні інтереси однієї країни протиставляються інтересам інших країн чи об’єднань або навіть національні інтереси протиставляються глобальній солідарності. Часто все значно складніше. Наприклад, солідарність данців та інших європейських народів з українцями є в їхніх же національних інтересах.
Та національні інтереси можна і треба розглядати також у внутрішньополітичному контексті. Чи є олігархія в національних інтересах України? Безумовно ні. Якби ті самі ресурси були сконцентровані в руках не купки мільярдерів, а в суспільній власності, Президенту не довелося б скликати “капітанів економіки” та просити їх добровільно дати копійку на фронт. Прибутки націоналізованого “ПриватБанку” йдуть цілком у державний бюджет, тоді як прибутки від гірничо-металургійних підприємств Ахметова, Пінчука і ко та їхніх банків йдуть у їхні кишені (за вирахуванням “оптимізованих” податків).
Стратегічні підприємства – тобто підприємства, які становлять хребет економіки, які за своєю суттю мають служити національним інтересам усього українського народу, мають бути націоналізовані, а вже державні – залишатися у державній власності. Це, на думку автора:
- видобувні підприємства;
- гірничо-металургійний комплекс;
- важке та точне машинобудування;
- оборонно-промисловий комплекс (допустимі приватні “стартапи” з подальшим викупом державою);
- авіа- та ракетобудування;
- енергогенеруючі та енергорозподільчі підприємства (окрім малої локальної “зеленої” генерації);
- водо-, газо- та теплопостачання;
- найбільші банки;
- пошта, залізниця та найбільші телекомунікаційні оператори.
Масштабна націоналізація здійснювалась у багатьох західноєвропейських країнах після Другої світової війни. Найбільш показові приклади – Британія та Австрія, де у 1945-1951 роках було націоналізовано список підприємств, майже ідентичний вищенаведеному. І якщо в Британії націоналізацію проводили лейбористи, а її результати були значною мірою знівельовані поверненням до влади консерваторів, то в Австрії ці ж заходи було реалізовано урядом національної єдності із соціал-демократів та консерваторів, а більшість націоналізованих промислових підприємств залишалася у державній власності аж до 1990-х.
Про апріорну “неефективність” державної власності яскраво свідчить ще один штрих до історії: саме на державному металургійному підприємстві “VOEST” у містах Лінц та Донавіц було винайдено киснево-конвертерний спосіб виплавки сталі, що прийшов на зміну мартенівському. Це відкриття більш ніж у 10 разів зменшило час плавки, зробило її дешевшою, якіснішою та менш шкідливою для довкілля. Для порівняння, двічі приватизована “Криворіжсталь” до 2020 року лишалась, а приватизована “Запоріжсталь” – лишається серед останніх металургійних підприємств Європи, що використовують мартенівські печі. Ось вона, ефективність та інноваційність приватного власника у всій красі!
Конкретні підходи до управління стратегічними підприємствами (наприклад, через профільні міністерства або через національний суверенний фонд) мають бути предметом окремої змістовної дискусії. Автор обмежиться лише припущенням, що державні стратегічні підприємства можуть керуватися так само, як і акціонерні товариства, що перебувають у приватній власності, з тією лише різницею, що у цьому випадку головним акціонером є народ України через державу.
З цього, своєю чергою, випливає, що держава, діючи в інтересах власника, має щодо кожного стратегічного підприємства визначати вимоги до його діяльності: соціальні, трудові, екологічні стандарти, але головне – чи ставить власник перед цим підприємством завдання отримання прибутку, чи надає пріоритет виробництву товару, виконанню робіт або наданню послуг найвищої якості за найнижчу ціну, навіть якщо це означатиме “вихід у нуль” чи отримання операційних збитків, що покриваються прибутками інших підприємств. Наприклад, як правило, видобувні, металургійні, машинобудівні та телекомунікаційні підприємства мають бути прибутковими, бажано, щоб пошта та енергетичні підприємства були беззбитковими, а от пасажирські перевезення залізницею мають бути субсидованими, щоб забезпечити свободу пересування та економічну активність громадян (значною мірою це перекриватиметься скасуванням приватної тяги – дозволу приватним корпораціям використовувати державну залізничну інфраструктуру для вантажних перевезень власними локомотивами).
З часом можна буде серйозно розглянути можливість передання міноритарних часток корпоративних прав на деякі державні підприємства територіальним громадам, на території яких вони спричиняють забруднення, а також трудовим колективам (в цілому, а не кожному окремо взятому працівнику) без права їх відчуження. Громади та колективи повинні у тій чи іншій формі брати участь в управлінні та розподілі прибутків стратегічних підприємств.
До речі, у 2005 році Франція визнала “Danone” стратегічним підприємством, щоб запровадити обмеження на його поглинання американською “PepsiCo”.
Це хороший приклад такого явища, як субстратегічні підприємства: корпорації національного рівня, які визначають обличчя національної економіки для споживача. На перший погляд, мережі АЗС, великі рітейлери та логістичні сервіси не є стратегічними підприємствами. Але якщо завтра вони припинять працювати, наслідки відчує вся країна. Якби російський маркетплейс Wildberries не мав стратегічного значення, Україна не завдавала би по ньому стратегічних ударів. Крім того, їхні власники активно втручаються в політику та пропагують неоліберальні та лібертаріанські ідеї, які дозволяють їм отримувати надприбутки коштом сімейних бюджетів українців. Як і олігархи з промислового сектора, вони володіють величезною економічною владою, яку ніхто не обирав і яка, навпаки, впливає на виборну владу.
Якщо ми хочемо досягти серйозного прогресу на шляху демократії, подібні підприємства також потрібно націоналізувати, однак недоцільно залишати їх у державній власності. По-перше, це призвело б до надмірної концентрації влади і власності, цього разу — в руках держави. По-друге, розпорошило б увагу під час планування економічної діяльності, змістивши її зі справді стратегічних галузей на не менш важливі, але більш залежні від споживчих настроїв.
Для субстратегічних підприємств доцільною вбачається націоналізація з подальшим перетворенням на кооперативи. Чудовий приклад для України – Данія, де багато десятиліть діє АТБ здорової людини – “Coop Danmark”: споживчий кооператив, співвласниками якого є 2 мільйони данців, які володіють 50% компанії; іншою половиною володіє ОККО здорової людини – найбільша в Данії мережа АЗС “ОК”, яка теж є споживчим кооперативом. Споживачі-співвласники беруть участь в управлінні цими підприємствами та розподілі прибутків (переважно – через знижки, які діють тільки для членів кооперативу). До речі, “Coop Danmark” стала однією з перших великих мереж у Європі, що повністю прибрала у 2022 році з полиць російські товари та залучила більше українських.
Стратегічні галузі у державній власності мають забезпечити, щоб хребет економіки працював у національних, а не приватних інтересах. А великі мережі у власності споживачів мають природним чином стримувати спекулятивне зростання цін на товари першої необхідності: якщо навіть ціни зростають, прибутки від них повертаються постійним споживачам. Усе разом це означатиме одномоментний трансфер власності на десятки мільярдів євро від кількох найбагатших сімей до суспільства.
Рівень другий: комунальний
Якщо національні інтереси в економіці мають забезпечуватися державною власністю на стратегічні підприємства, то інтереси громад мають всебічно забезпечуватися підприємствами комунальної форми власності.
Для початку ми маємо згадати, для чого ми взагалі обираємо місцеві ради та мерів. Це не місцева влада, яка “просто має бути, бо так заведено”. За чинним законодавством це навіть не влада, а саме місцеве с а м о в р я д у в а н н я. То для чого ж воно потрібне? Не для того, щоб володарювати над місцевим населенням, а для того, щоб задовольняти спільні потреби людей, які живуть в одному місті чи селищі та кількох сусідніх селах.
А що ж це за потреби: місцеві перевезення, опалення, електро-, газо-, водопостачання та водовідведення, прибирання вулиць та вивезення сміття, озеленення та благоустрій.
Сюди ж можна віднести також медицину й освіту. Однак вони мають також загальнонаціональне значення, тому перебувають на перетині інтересів місцевих громад та народу в цілому. Безоплатна та якісна медична допомога і освіта (включаючи вищу) є правом усіх громадян України, у якій би громаді вони не жили, а не привілеєм за майновою ознакою, тому мають надаватися переважно комунальними та державними закладами, фінансованими та керованими на основі урядових програм. Не може бути київської, шепетівської чи великобурлуцької медицини і освіти – медицина й освіта мають бути українськими й однаково доступними для всіх — незалежно від того, з якої ти сім’ї: мільйонера чи різноробочого. Це досягається не через заборону приватних шкіл та клінік[1], а через піднесення роботи комунальних і державних закладів до того рівня, який забезпечують приватні заклади.
Частина лівих і ліберальних теоретиків пропонують перехід до повністю публічної системи шкіл і лікарень — різниця в ‘престижності’ освіти створює початкову нерівність, яка впливає на шанси людини і соціалізацію, і сприяє успіху одних не за їхні навички і вміння, але за наявність грошей. Так само щодо лікарень — але в питанні якості життя і самого життя. Додатково, піднімають аргументи, що окрема ізоляція багатих і бідних створює прірву розуміння, і що при повністю публічних школах, багата частина населення буде зацікавлена підтримувати публічні заклади і загальний добробут — бо від них залежить і якість їхнього життя. — прим. ред. ↩︎
Уважний читач згадає, що ми писали вище про націоналізацію тепло-, електро-, газо- та водопостачання. Справа в тому, що громада не може націоналізувати (хіба що самочинно соціалізувати) такого роду підприємства, якщо вже вони потрапили у приватну власність – це може зробити згідно з міжнародними нормами лише держава, ухваливши відповідний закон про націоналізацію, яка може передбачати подальшу передачу в комунальну власність.
Детальний розбір того, що з цього має залишатися державним, а що – стати комунальним, не належить до предмета цієї розвідки. У будь-якому разі, повномасштабна війна показала, наскільки важливою є децентралізація енергогенерації та теплопостачання, тому створення у кожній територіальній громаді власних підприємств енергогенерації та децентралізованої теплогенерації — абсолютний must have; ці підприємства, безумовно, мають перебувати у комунальній власності. Ми ж не хочемо, щоб під час загальнонаціонального блекаута якийсь місцевий князьок, власник умовного “Жидачівтеплоенерго” диктував нам свої умови, монетизуючи кризову ситуацію.
Окремо стоїть питання транспорту. Не будемо тут розглядати, чи має бути він повністю безоплатним для всіх, тільки для мешканців громади чи лише для визначених пільгових категорій. Питання в іншому. Він має відповідати критеріям: доступності, комфорту, безпеки, екологічності та ефективності. Під останнім мається на увазі не прибутковість, а реальне задоволення потреб мешканців громади. Недостатньо мати дешеві, зручні, кондиціоновані, надійні електробуси. Потрібно ще, щоб їхня мережа і графік руху дозволяли пасажирам дістатися із точки “А” у точку “Б” за прийнятний час, не почуваючись при цьому упакованими, як ризькі шпроти. Загалом громадський транспорт має бути побудований так, щоб нівелювати більшість переваг приватного автомобільного транспорту й, таким чином, зменшити трафік, прибрати затори, зменшити викиди. Усіх цих цілей неможливо досягти, якщо розглядати місцеві перевезення як приватний бізнес, а не суспільний сервіс, створений громадою для громади. Саме для того і спрямовується значна частина податкових надходжень до місцевих бюджетів, щоб субсидувати громадський транспорт, водопостачання та інші місцеві сервіси, які за визначенням мають бути неприбутковими. Плата за ці послуги має слугувати не приватному гешефту, а стимулюванню ощадливості.
Водночас варто заохочувати територіальні громади вести комунальний бізнес через створення комунальних підприємств, що виходять за межі дотаційних суспільних сервісів. Чому громада не може відкрити перукарню, їдальню, кав’ярню, ресторан, кінотеатр, спортзал, аптеку, продуктовий чи господарський магазин, текстильну фабрику, цех зі збирання дронів? В останньому випадку це має бути на особливому державному контролі. Але в цілому ми маємо нормалізувати ведення комунального бізнесу з метою задоволення потреб громади та отримання прибутку, що спрямовуватиметься на задоволення інших – субсидованих потреб громади. Громада має бути спроможною заробляти в одному місці (за рахунок бізнесу, а не лише місцевих податків) і витрачати в іншому (на той самий транспорт, а не лише на дороги і благоустрій).
Крім того, комунальний бізнес – важливий інструмент децентралізованого квазіринкового регулювання економіки. Соціальна держава має надавати підтримку комунальним ініціативам у вигляді пільгових кредитів та податкових канікул за базової умови, що їхні товари, роботи й послуги мають бути тієї самої якості, що й у приватного бізнесу, але дешевшими, або за тими самими цінами, але вищої якості. Це створюватиме додаткову конкуренцію, що розбиватиме місцеві картельні змови, зменшуючи потребу в застосуванні адміністративних механізмів.
Слід також серйозно розглянути можливість створення міжрегіональних комунальних корпорацій. Наприклад, один із націоналізованих операторів мобільного зв’язку та інтернету, а також один із олігархічних банків (та хоч і “ПУМБ” Ахметова) можуть бути передані у спільну власність усіх територіальних громад України з правами управління та розподілу прибутків пропорційно чисельності їхнього населення (знов-таки, без права відчуження частки). Це вирішить проблему доступності телекомунікаційних та фінансових послуг у малих та віддалених територіальних громадах, де розміщення відділень, обслуговування банкоматів та утримання інфраструктури зв’язку невигідні приватним корпораціям, але потрібне населенню. Як бонус, міжрегіональні комунальні корпорації можуть стати альтернативою державній всеукраїнській інфраструктурі, що забезпечує економічну, соціальну, інституційну та інформаційну зв’язність регіонів незалежно від центру: у разі авторитарної деградації державної влади (а прецеденти такі були) комунальні корпорації можуть забезпечити демократичні сили незалежною інфраструктурою спротиву диктатурі.
Як бачите, задоволення потреб громади комунальними підприємствами – це не лише про комфорт, це також про права і свободи.
Третій рівень: колективний
Держава та громади не можуть і не мають встановлювати монополію на економічну активність. Держава має залишати за собою стратегічні галузі задля захисту національних інтересів, а місцеве самоврядування має через комунальні підприємства задовольняти основні потреби громади.
Але ж можуть існувати специфічні потреби, яких немає у більшості народу чи мешканців певного населеного пункту. Громада, в якій Ви мешкаєте, може не поділяти Ваше бажання ходити до кав’ярні в стилі аніме чи побудувати завод із виробництва годинників із 24-годинним циферблатом. Певні інноваційні ідеї можуть не бути підтримані міністерством, яке мало би запустити на їхній основі державне підприємство для дослідження та впровадження цього проєкту в національних інтересах. Саме тут є місце для колективної ініціативи.
Економіку можна уявити як спосіб подолання прірви між потребами суспільства та їх задоволенням. Стратегічні державні підприємства – це величезні валуни, шматки скель, які накидаються в цю прірву та стають основою, якою, однак, усе ще неможливо дістатися на той бік. Комунальні підприємства, що працюють для громад – це великі камені, якими ми заповнюємо проміжки між велетенськими валунами, структура стає міцнішою та придатнішою для пересування, але без достатнього комфорту і впевненості. Приватний бізнес — це величезна кількість дрібних камінців, якими ми засипаємо все, що лишилося незаповненим між камінням та валунами. Самозайнятість – це пісок, який наповнює шпарини, що залишилися. Така структура економіки є міцним підґрунтям для задоволення потреб суспільства.
Чому вище я кажу про приватний бізнес? Тому що Конституція України передбачає тільки три форми власності: державну, комунальну та приватну. В українському законодавстві кооперативи та підприємства профспілок вважаються такими, що діють на основі приватної власності, а не кооперативної чи колективної. Тобто з юридичної точки зору, кооперативи є підвидом приватного бізнесу.
Як взагалі формується трудовий колектив? Колектив з’являється там, де однієї людини недостатньо для ведення бізнесу. Але які умови залучення цього колективу? У сучасній Україні класична відповідь на це – наймана праця (легальна чи замаскована під цивільно-правовий договір). Але так було не завжди: одним із перших напрямів національно-визвольного руху українців була саме кооперація, зокрема сільськогосподарська. Через прогресивні самоврядні форми господарювання ми утверджували свою економічну автономію. Навіть Роман Шухевич (у вільний від ув’язнень час) був кооператором (а не бізнесменом, як модно казати зараз) – співзасновником успішного рекламного кооперативу “Фама”.
Приватний бізнес, побудований на найманій праці, та кооператив мало чим відрізняються, адже їхня мета – отримання прибутку. Головна відмінність – у прийнятті рішень та розподілі прибутків. Приватний бізнес із найманою працею – це модель авторитарних відносин, у якій існує антагонізм між власниками, які наказують та забирають собі прибутки, і найманими працівниками, які виконують накази й отримують лише заробітну плату. Кооперативний бізнес – це модель, у якій працівники і є власниками, основні рішення приймаються спільно, менеджмент підзвітний колективу та працівники розподіляють між собою прибутки.
Зараз Європа стикається з хвилею правого популізму, фінансованого великим капіталом. Це лише один із багатьох прикладів того, що неможливо побудувати сталу демократію в політиці без демократії на робочому місці.
Якщо від 8 до 12 годин на день Ви проводите під авторитарною владою боса, з яким Вам треба погоджувати всі рішення і який не погоджує з Вами жодного свого рішення, і якому Ви віддаєте більшу частину створеної Вашою працею вартості – чи не переноситимете Ви такі самі відносини у сім’ю та у виборчий бюлетень?
Свобода в суспільстві починається зі свободи в економіці. І це далеко не свобода мільярдерів робити все, що вони забажають на так званому “вільному ринку”. Це свобода працівників, які створюють своєю працею все, що нас оточує, почуватися вільно на роботі – без утисків і визиску. Кооперативна модель підприємницької діяльності – це форма водночас прогресивна і традиційна для українського національного руху.
Її відродження потребує не просто низового руху, а й активного сприяння з боку держави: пільгове кредитування та оподаткування мають надаватися малим і середнім підприємствам у формі кооперативів, що не використовують найману працю. Інший вагомий стимул – це тендери: під час витрачання бюджетних коштів перевага має надаватись підрядникам або постачальникам, які є державними, комунальними та кооперативними підприємствами.
Як при цьому запобігти появі псевдо-кооперативів? Один із варіантів: затвердження низки модельних статутів виробничих, постачальницьких, збутових, споживчих, житлових та інших форм кооперативів, надання відповідних переваг лише тим підприємствам, які прийняли один із варіантів модельного статуту. Скарги на недотримання кооперативних модельних статутів можуть розглядатися Держпрацею, а припис про виявлені системні порушення позбавлятиме підприємство пільг.
.jpg?ref=respublica.social){kind=link}
Ключове значення для знищення олігархії як класу має сільськогосподарська кооперація, яка має прийти на зміну агрохолдингам. Латифундії агробаронів на кшталт Косюка та Веревського мають бути роздроблені законодавчими та адміністративними методами. На їхньому місці мають постати сільськогосподарські кооперативи різних форм: від об’єднань працівників, що спільно володіють землею, технікою та працюють на ній, до об’єднань фермерів, які працюють окремо кожен на своїй чи орендованій землі, але спільно здійснюють збут, закупівлі, дослідження та розробки, інвестують в інфраструктуру та логістику тощо. Приклад останнього – кооператив Lantmännen, який контролює понад 50% виробництва зернових у Швеції, і в якому кожен фермер має один голос незалежно від розміру паю, що є запобіжником від захоплення кооперативу більшими фермерами.
Сприяння розвитку кооперації – це насамперед чесність: мало називати трудовий колектив сім’єю, а працівників — партнерами; потрібно справді будувати такі відносини, що означає: ділити з колективом відповідальність за прийняття рішень та отримані від них прибутки.
Але хіба не відштовхуватиме все вищеперелічене талановитих і підприємливих людей від України? Обов’язково відштовхуватиме ту їхню частину, яка мотивується виключно грошима або здатна лише на авторитарний стиль управління. І це не баг, це фіча. Люди, які створюють бізнес виключно для того, щоб заробити якомога більше грошей незалежно від того, у який спосіб, яких не мотивує суспільна значущість того, що вони роблять, які не мають патріотичних почуттів щодо України та не прагнуть її процвітання – це перші кандидати на вербування російським імперіалізмом. Інноватори, які не здатні організовувати людей на добровільних засадах і переконувати їх без економічного примусу – це токсичні керівники та потенційні технофашисти. Подібні “атланти” становлять від’ємну цінність для України.
Ми маємо сприяти розвитку бізнесу, в якому всі працюють одне для одного, а не всі на одного.
Четвертий рівень: особистий
Може бути й так, що для ведення економічної діяльності Вам ніхто не потрібен. Ви самі собі фотограф, художниця, композитор, няня, трейдер, медіаторка тощо. Ми не маємо змушувати цих людей приєднуватися до колективу, якщо він їм не потрібен. Саме для таких людей і створена правова форма “фізична особа — підприємець”.
Однак ситуація, коли ФОП має найманих працівників – абсурдна: це не ФОП, а підприємство, замасковане під підприємця. У багатьох випадках це інструмент зменшення податкового навантаження для великого бізнесу. В інших випадках – спосіб виживання активних людей, що втратили роботу внаслідок приватизації та інших диких ринкових експериментів 1990-х та 2000-х років. Автор не буде звинувачувати їх, натомість виступає за надання їм можливості переформатувати свою діяльність у кооперативну з наданням відповідних пільг в оподаткуванні та кредитуванні. Та це не стосується корпорацій, які прикриваються мережами псевдо-ФОП – великий бізнес має платити частку податків, відповідну своєму розміру.
Те саме стосується “платформеної економіки”. Кур’єри служб доставки та водії таксі – це не підприємці, що вільно співпрацюють із платформою. Це наймані працівники, зайнятість яких незадекларована роботодавцем. Іспанія є прикладом того, як треба “ставити в стійло” цифрові платформи, де ще в 2021 році всі кур’єри та водії таксі отримали оплачувані відпустки, лікарняні та соціальні гарантії. Із кінця 2026 року це буде поширено на всі країни ЄС завдяки Директиві “Про платформену працю”. Та варто йти далі – сприяти розбудові кооперативних платформ, де кур’єри та водії є співвласниками. До того ж основа створена завдяки розробці додатку “CoopCycle”, який можуть використовувати тільки кооперативи.
Звісно, ФОП можуть співпрацювати без створення підприємства, але доти, доки ці відносини не мають характеру підпорядкування. Однією з організаційних форм такої співпраці, що зберігає незалежність підприємницької діяльності, є сервісні кооперативи (постачальницькі, збутові тощо): тобто певна кількість ФОП об'єднуються для того, щоб спільно робити закупівці (економлячи на обсягах або відкриваючи для себе постачальників, які працюють тільки з великими замовленнями) або продавати результати своєї праці (великим покупцям потрібні великі обсяги поставок, а кожен окремий ФОП не може надавати послуги 24/7/365). Такі форми самозайнятості та кооперації теж мають отримувати державну підтримку нарівні з виробничими та малими і середніми споживчими кооперативами.
А як же інвестиції?
Десятки років українському суспільству згодовували мантру про те, що Україна розцвіте тільки тоді, коли сюди прийдуть іноземні інвестиції. При цьому найкращий кредитний рейтинг, який будь-коли мала Україна (2005-2008 роки) – це ВВ-, зараз – ССС. Обидва навіть близько не належать до інвестиційної категорії. Це означає, що наші державні облігації що тоді, що зараз належать до категорії “сміттєвих”. У перекладі з мови фінансистів це означає, що будь-яка інвестиція в Україну має спекулятивний, а не інвестиційний характер. Тобто, будь-який інвестор, щоб компенсувати юрисдикційні ризики, буде очікувати спекулятивного рівня дохідності, наприклад, щонайменше подвоїти вкладене за 10 років. Що означає надексплуатацію праці та довкілля. Нам такі інвестори в принципі не потрібні.
Змінити ситуацію якимись реформами неможливо: навіть за наявності верховенства права та відсутності корупції у нас усе ще буде бахнутий на голову сусід і не буде впевненості, що він не відновить війну після її завершення.
Тому, крім європейських інституційних, єдині реальні інвестиції, які у нас можуть бути, — це державні та комунальні. Це єдині інвестори, які нікуди від нас не втечуть. Великі європейські держави перерозподіляють через бюджет у середньому 50% ВВП. Це колосальні кошти, з яких можна і треба здійснювати інвестиції та створювати державні інноваційні підприємства.
Із точки “А” у точку “Б”
Ми не будемо продовжувати втомлювати читача розповідями про прогресивне оподаткування, податок на надбагатство, податок на розкіш, перекриття офшорних схем, політику щодо захисту довкілля, трудових прав тощо. Усе це також дуже важливо для досягнення соціальної справедливості, але не є предметом цієї розвідки і ви можете детальніше ознайомитися в нашій програмі. Для автора тут було важливо маніфестувати своє бачення серця економічної частини Програми. Це важливо – уявити, якими будуть відносини власності, праці та капіталу, адже ці відносини мають вирішальний вплив на всі інші.
Для тих, хто живе з чужої праці та хоче жити далі, усе вищевикладене має характер дистопії. Та для тих, хто належить до трудової більшості народу і хотів би бачити економіку саме такою або має навіть радикальнішу візію – для вас призначений цей, фінальний розділ.
Як із точки “А” – олігархічної, корумпованої держави з диким ринком та неоліберальним консенсусом, прийти у точку “Б” – до соціальної держави, прямої демократії та соціальної ринкової економіки?
Для цього трансферу на мою думку нам потрібна партія людей праці. Масова політична організація, створена, фінансована та керована народом. І така партія є – це “Народовладдя”[1].
Редакція виступає проти таких агітаційних вкраплень, і вважає що вони погіршують якість тексту. За домовленістю з автором публікуємо текст з оригінальним фрагментом, але цією критичною нотаткою. Надалі журнал “Республіка” на засаді цього прецеденту буде формувати документ щодо редакторської політики. ↩︎
Так, а тепер спочатку – а чому саме партія? Тому що для втілення всього вищевикладеного потрібно щонайменше мати більшість у парламенті, а бажано — також Президента та більшість у багатьох місцевих радах. За чинним законодавством, це може забезпечити лише партія як суб’єкт висування.
Але ж партія може бути просто юридичною оболонкою для якогось масового соціального руху чи профспілки, чи не так? Може, але, по-перше, такого масового соціального руху чи української “Солідарності” сьогодні немає, хоча і були спроби їх створити.
А по-друге, профспілка має свої специфічні функції захисту прав та представництва інтересів найманих працівників, переважно – певної галузі, тому тут нерідко може виникати конфлікт між секторальними інтересами певної категорії працівників та національними інтересами всіх людей праці України.
Наприклад, кожен окремий шахтар зацікавлений у справедливому “зеленому переході” від викопного пального до відновлюваної енергетики за умови створення йому нового робочого місця з кращими умовами праці, оплати та проживання, як і суспільство в цілому. Однак у ньому структурно не зацікавлені шахтарські профспілки, які можуть зникнути, якщо вчасно не трансформуються у профспілки енергетиків. Але, якщо колишні шахтарі будуть працевлаштовані у різних галузях, шахтарські профспілки закриватимуться разом із вугільними шахтами. Ось чому скрізь у Європі профспілки історично підтримували соціал-демократичні та лейбористські партії, а не створювали партії суто профспілок. Зрештою, політика виходить далеко за межі того, чим займаються профспілки, тому саме партія людей праці має формулювати рішення та впроваджувати їх у життя, спираючись на думку та підтримку профспілок, екологічних організацій тощо.
Якщо вже ми говоримо про профспілки, то великою проблемою на шляху будівництва партії людей праці є те, що два найбільших профспілкових об’єднання України (ФПУ та КВПУ) не є партнерами, на яких можна спиратися. Їхній олігархічний бекграунд є секретом Полішинеля, що спричиняє вкрай негативний імідж профспілок у суспільстві. Є в цих об’єднаннях профспілки, що позитивно вирізняються, наприклад, “Атомпрофспілка” у ФПУ, Вільна профспілка освітян у КВПУ і не тільки. У “жовтих” профспілках є окремі більш незалежні організації на конкретних підприємствах та більш прогресивно налаштовані люди. Та в цілому це не змінює загальної картини: за нинішніх умов публічна співпраця партії людей праці з однією з великих профспілок – це радше тягар, ніж бонус. У більшості випадків для профспілкового активу вигідніше політичну складову своєї діяльності реалізовувати від імені незаплямованої партії людей праці, а не від імені своєї профспілки[1].
Редакція не поділяє критичність і партійність цього твердження. ↩︎
Але ж хіба партії та політики не мають такого ж негативного сприйняття в суспільстві, як і профспілки? Так, мають, але є дуже суттєва різниця в динаміці. За 30 років виборчого процесу ми побачили, що політичні настрої суспільства коливаються як фондовий ринок – від повної зневіри в усіх політиках до пошуку й знаходження нових політичних месій. А от низька підтримка профспілок — це константа. Щоб переламати цей тренд, потрібне таке переродження профспілок, яке навряд чи може відбутися знизу без створення законодавчих стимулів для розвитку саме незалежних профспілок.
Сьогодні партія людей праці “Народовладдя” налічує трохи більше 300 членів. Дуже небагато. І при цьому є найбільшою партією в Україні[1]. ¾ усіх внесків сплачується “Народовладдю”, ¼ – всім іншим 300 партіям. Оскільки не може бути члена партії без сплати внесків, можемо впевнено казати, що члени “Народовладдя” – це суттєво понад 50% всіх членів партій в Україні.
Ця кількість членів дозволяє партії людей праці[2] перебувати в режимі мінімально необхідного функціонування: проводити аналітику, випускати партійні заяви, подавати доволі складну звітність до НАЗК тощо. До 2022 року нам навіть вдалося сформувати першу фракцію в одній з місцевих рад (Онуфріївській).
Для отримання більшості у Верховній Раді України потрібно значно більше членів – тисячі. У кожного процесу є своя математика, тому наведемо орієнтовні цифри. 25 тисяч членів – це партія людей праці, яка має значно вищі спроможності порівняно з нинішніми. Це понад тисячу членів у кожній області, що дає можливість за потреби за 48 годин організувати масовий захід у будь-якому великому місті. Це понад 3 000 000 грн на місяць внесків, чого при добросовісному та раціональному використанні достатньо для конкурентної виборчої кампанії: без ефірного часу, практично без білбордів, без зіркових гонорарів політтехнологам. Але з можливістю сплатити колосальні застави (центральні та місцеві), друкувати чорно-білу агітацію, робити рекламу в соціальних мережах, забезпечувати роботу мінімально необхідного штабу. Усе це — за умови роботи агітаторів, членів комісій та спостерігачів на волонтерських засадах, активного залучення кандидатів у виборчу кампанію.
Це не означає, що організація з меншою кількістю членів недієздатна або що більша кількість членів не потрібна. Це лише орієнтир для того, щоб показати, до чого варто прагнути, коли варто очікувати виходу на принципово інший рівень.
У партії, яка не спирається на олігархічне та корупційне фінансування, кількість членів прямо пропорційна її результатам. Чим більше членів – тим більше організаційних спроможностей, тим більше внесків, тим більше людей, що мають компетенції у специфічних вузьких сферах, завдяки чому партія стає компетентнішою в цілому.
Якщо Ви підтримуєте описане вище в цьому маніфесті – приєднуйтеся до партії людей праці “Народовладдя”[1]. Щоб робити що? Щоб переконувати інших людей, які поділяють візію України для мільйонів, а не мільярдерів, приєднуватися. Сила партії людей праці, як і профспілок – у їхній чисельності, де кількість переростає в якість. Будь-яка інша діяльність у партії, окрім органайзингу — вторинна. Випуск заяв, звернень, подання позовів, проведення акцій, навіть участь у виборах – все це лише способи достукатися до людей, які можуть підтримати нашу Програму, та переконати їх приєднатися до партії.
Дивитися зноску щодо партійної пропаганди. ↩︎
Щоб втілити в життя Програму, потрібно здобути повноту законодавчої влади. Вибори – лише формалізована процедура трансформації однієї форми влади в іншу. Владу не здобувають на виборах, її вибудовують у суспільстві та формалізують на виборчих дільницях. Є тільки два види влади, які через вибори трансформуються в державну: влада економічна і влада політична. Економічна влада зосереджена в руках олігархії. Наймаючи політтехнологів, агітаторів, членів комісій та спостерігачів, купуючи ефірний час, дописи та відео інлюенсерів, завішуючи країну білбордами, замовляючи соціологічні опитування із заздалегідь визначеними результатами, роздаючи “гречку” – олігархія трансформує економічну владу в державну.
Політична влада у вужчому сенсі – це влада, сконцентрована в політичних партіях та громадських організаціях. Чим більшою є партія людей праці, чим більшими є профспілки, що її підтримують, тим більше звичайних громадян та їхніх внесків партія може залучити, щоб трансформувати цю політичну владу в державну, а державну владу — у закони та управлінські рішення в інтересах більшості народу й трансфер економічної влади з рук мільярдерів до рук мільйонів українців.
Можливо, комусь усе вищевикладене видається дуже радикальним. Та хіба не радикальним є наявний стан концентрації влади і власності в руках корумпованих “еліт”? Глибина проблем вимагає адекватної глибини перетворень. Конкретні обриси цих перетворень мають бути напрацьовані у змістовній демократичній дискусії, у якій краще брати участь, ніж чекати на узбіччі, поки втілюватимуть її результати.
Можливо, комусь усе вищеописане здається дуже поміркованим. Що ж, давайте досягнемо хоча б цього й відштовхуватимемося від досягнутого. Це значно краще, ніж мріяти про утопію й не збудувати нічого. Або ще гірше – збудувати антиутопію.
Зрештою, наша мета має полягати у тому, щоб люди праці завдяки нашій діяльності жили краще, ніж за її відсутності. Над цим і пропонуємо працювати разом.