Вчора, 1 квітня, відбувся мітинг в головному корпусі Київського національного університету імені Тараса Шевченка (КНУ). Організатори, студентське самоврядування, вимагали від ректора Володимира Бугрова, якого звинувачують у сексуальних домаганнях, погодитись на незалежне розслідування та піти на його час з посади. До протесту долучилось близько тисячі людей: під час нього відбулась зустріч з ректором, який, на думку організаторів, не погодився з жодною вимогою. Після невдалої розмови з головою університету протестуючі розійшлись.
Я не буду детально заглиблюватися в ситуацію: просто відзначу, що, на мою думку, вимоги студпарламенту цілком справедливі, і в університеті за часів і через діяльність Бугрова накопичилося дуже багато господарських проблем, які і без харасменту вимагають втручання Міністерства освіти. Бугров має піти вне залежності, хто конкурує з ним на місце ректора і хто мав які наміри “злити” про нього компроментуючу інформацію. Мій текст не про те, хто має рацію в цій історії. Замість цього я хочу поділитись своїм досвідом щодо боротьби з адміністрацією у таких випадках — щоб розвіяти зайві ілюзії щодо “переляку” чиновників від мирних протестів.
Трохи про мене: я дитина, яку батьки водили на Майдан, до “повномасштабки” багато ходила на акції або слідкувала за протестами. Зокрема, я пам'ятаю протест у 2019 році, коли Андрій Портнов (той самий адвокат Януковича, який відповідальний, в тому числі, за злочини проти учасників Євромайдану) відновився на посаді викладача в КНУ через суд. Тоді теж студенти (включаючи і студентський парламент) зібралися проти цього рішення. Вони сиділи в корпусі до вечора і вимагали, щоб тодішній ректор Губерський приїхав і звільнив Портнова. Врешті, той приїхав десь близько 11-ї години вечора і підписав указ про звільнення, хоч до того адміністрація говорила, що не може порушити рішення суду. Але нічого не сталося: Портнов не пішов боротися далі, і студенти добилися свого.
Для мене ця історія важлива зараз, бо вона показує, що відбувається, коли адміністрація дійсно боїться. Це важливо, бо я часто бачу, що молоді люди, люди, які не мають досвіду протестів, сприймають як ознаку страху з боку лиходіїв-начальників абсолютно не ті речі, які дійсно є страхом. Коли я був активістом “Прямої дії” у 2023–2025 роках, мене теж смішило, коли адміністрація розповідала про “російських агентів”, різко надсилала відповідь на офіційне звернення чи організувала зустріч, погоджувалася на робочі групи. Ми з товаришами раділи цьому і сприймали як “перемогу”, на тлі початку компанії, де університетська адміністрація взагалі нічого не хотіла чути про нас.
Однак зараз я розумію, що такі дії адміністрації — це не страх, а стратегія. Те, що робить Бугров, коли зіштовхуються зі спротивом, роблять всі погані ректори: брехливі пости в соцмережах як усе добре, погрози “сам на сам”, байки про “агентів ФСБ”, заяви, що студентське самоврядування “несподівано” нелегітимне, і, звісно, публічні зустрічі зі студентством, на яких до студентів ставляться як до дітей. Вони впевнені, що їм ніхто нічого не зробить, що студенти занадто бояться “дорослих”, що студентам просто стане нудно і вони з часом розійдуться по своїм справам, що студенти тимчасові гості університету, які отримають диплом і більше до нього не повернуться. І чесно, це, на жаль, загалом справедлива оцінка. Якби це дивно не звучало, але студентська молодь зараз занадто ввічлива і занадто порядна, занадто законослухняна. Вона постійно перепитує організаторів, чи їх акція узгоджена з військовою адміністрацією, хоча такої законодавчої вимоги немає в Києві. Вона сварить інших за те,що ці сідають на столи під час розмови з ректором, бо адміністрація звинуватить у псуванні майна. Вона приходить на протест подивитись, в потім йде на семінар, хоча студпарламент і запевнив, що “прикриє” всіх, бо пропуск через протест це законне право. Вона не вступає потім в асоціації випускників, чия проактивна позиція на “великому Заході” можливо навіть більш впливова, ніж масових студентських незалежних профспілок, яких теж у нас нема. Вона і не ходить на вибори студпарламенту — вибори, низьку явку на які Бугров використовує як аргумент, що студентський парламент нелегітимний.
Це дуже загальна (а тому не означає, що стосується всіх) характеристика від людини, якій 26 років і сама підпадає під характеристику “молодь” для “старших”. Я не про те, що зараз студенти більше бояться. Сміливість проявляється по-різному: людина, яка боялася прийти на протест, щоб її не побачила “адмінка”, часто — та ж людина, яка взяла пульт, щоб робити “скиди” на російських солдат. Можливо, молодь в українських університетах занадто ввічлива, порядна, законослухняна, але це та ж молодь, яка не соромиться свого гендеру і сексуальності, зовнішності, нейровідмінності, яка постійно підтримує армію, батьків і доволі чутлива до несправедливості, яку переживають інші. Мені прикро, коли люди 19–20 років питають дозволу у батьків, щоб піти на мітинг, але круто, що ці ж люди відкрито говорять, що вони геї, бо мені якраз не вистачало такої сміливості навіть до себе самого, коли мені було стільки ж років.
Проблема, думаю, більше не у відсутності сміливості, а у відсутності досвіду, незнання історії, через яке, зокрема, відсутнє позитивне уявлення, куди протест може прийти далі, якщо зробити щось радикальніше. Люди часто не розуміють, що рішучість творить українську історію. Думаю, майже ніхто не пам'ятає, як студенти Драгоманова в 2016 році окупували корпус, щоб не допустити передачу приміщень під сумнівну оренду. Тоді студенти близько чотирьох днів жили в приміщенні, поки ректор врешті не скасував своє рішення. Як і вигнання Портнова, це теж приклад, коли, здавалося б, законного рішення не було, але рішучі дії людей створювали надзвичайну ситуацію, коли воно з'явилося. Те саме і зі протестами за автономію НАБУ-САП: влада, яка з порушенням регламенту за один день прийняла закон, врешті, так само за один день магічним чином його скасувала.
Зараз Студентський парламент КНУ оголосив безстрокову акцію протесту, коли студенти можуть не відвідувати пари на час акції, і каже, що Міністерство освіти включилося в процес. Відверто, на мою думку, щоб Міністерство дійсно втрутилося і прибрало Бугрова, треба чудо — МОН занадто поважає університетську автономію і часто програє судові справи проти ректорів, яких воно звільнило. Це “чудо” народжується на зборах ініціативних груп, людьми, які щиро хочуть справедливості і які ретельно планують, щоб протест досяг успіху. Ці люди не мають ілюзій, що це може бути довга боротьба не лише з ректором, а й зі власними сумнівами та страхами, через які протестний рух може стояти якийсь час на пустому місці, обмежувати себе одними і тими ж тактиками.
Але ці люди терплячі і після купи спроб і помилок, досягають свого, і історія народжується. Бугров червоніє, його обличчя покривається потом, і він пише заяву про свою відставку. Студенти зустрічаються з новим виконуючим обов'язків ректора зі списком пропозицій і проблем, які терміново і дуже давно треба вирішити,щоб університет Шевченка був першим не лише як пріоритет. А почнеться все зі злої людини, якій, як в тому анекдоті, буде так байдуже, що всім навколо буде невпевлевки.
Сподіваюсь, ці думки будуть корисними і надихаючими і для спільноти КНУ, моєї рідної alma mater, і для інших, хто шукає натхнення і шлях, що робити в час несправедливості.