Сьогодні 34 роки з дня створення Соціалістичної партії України. Зараз про неї якщо й згадують, то лише у зв’язку з останніми, цілком безславними сторінками її історії. Але були й інші, трошки про них нагадаю. Партію створювали колишні функціонери КПРС середньої ланки. Більшість з них тільки й мріяли про час, коли можна буде відновити організацію під «комуністичною» вивіскою. Та поряд з ними була й досить згуртована меншість, що зберігала вірність демократично-соціалістичним ідеалам часів «перебудови». До неї належали люди, які у радянській партійній структурі перебували на третіх ролях, а деякі навіть були налаштовані опозиційно до верхівки.
Коли у 1993 році відновила свою діяльність Комуністична партія, «вірні ленінці» переважно повернулись туди. А СПУ почала повільний, важкий і не завжди прямий шлях у бік демократичного соціалізму й соціал-демократії.На відміну від комуністів, соціалісти підтримували незалежність і цілісність України. Наприклад, під час спалаху сепаратизму в Криму у 1994 або спроби РФ захопити острів Тузла у 2003. Вони так і не позбулися ностальгії за Радянським Союзом, та водночас, не замовчували і не виправдовували злочинів СРСР. Зокрема, голосували у парламенті за визнання Голодомору геноцидом.
"Вони так і не позбулися ностальгії за Радянським Союзом, та водночас, не замовчували і не виправдовували злочинів СРСР. Зокрема, голосували у парламенті за визнання Голодомору геноцидом".
У своїх виданнях СПУ все частіше зверталася не до радянських кумирів, а до власне української соціалістичної традиції – Драгоманова, Франка, Лесі Українки, Грушевського і Винниченка. Наприкінці 90-х – на початку 2000-х СПУ виступала за соціальні гарантії й кейнсіанську економіку, проти «дикого капіталізму» й «олігархічної моделі влади», посилаючись при цьому на приклади європейських соціалістів. Тоді Соцпартія взагалі була однією з найбільш проєвропейських політичних сил – не «прозахідних», а саме проєвропейських, відстоюючи впровадження в Україні європейських політичних і соціальних стандартів. Соціалісти і особисто їх лідер, популярний на той час політик Олександр Мороз багато зробили для прийняття української Конституції й для того, щоби вона була демократичною.
А на межі тисячоліть СПУ взагалі перетворилася на одного з флагманів демократичної опозиції авторитарним нахилам тодішнього президента Кучми. На виборах 1999 року Мороз вважався найнебезпечнішим суперником діючого голови держави. Соціалісти очолили кампанію проти спроб Кучми обмежити повноваження парламенту за допомогою референдуму у 2000 році, ініціювали протести «України без Кучми», брали участь в акціях «Повстань, Україно!» та Помаранчевій революції – разом з лібералами і націонал-демократами.
За Соцпартію масово голосувало українське село – особливо у центральних і північних областях, де запоєм читали близьку до неї газету «Сільські вісті». А Мороз тоді вважався чи не найбільш чесним, порядним і принциповим персонажем української політичної сцени. Про нього з повагою відгукувалися навіть ідейні й політичні опоненти. СПУ мала постійне представництво у Верховній Раді, а після Помаранчевої революції увійшла до уряду.
Чи була СПУ повноцінною партією демократичного соціалізму? Скоріше ні – вона зберігала забагато родимих плям радянського минулого. Але могла нею стати. Якби власноруч не перекреслила весь свій попередній розвиток. Зазвичай моментом гріхопадіння соціалістів називають входження до коаліції з Януковичем. Втім, насправді, це сталося ще раніше. Коли Соцпартія стала частиною уряду, до неї потяглися бізнесмени і чиновники, яких не надто цікавила соціал-демократія, але дуже цікавила близькість до влади. Так у виборчому списку соціалістів опинився, наприклад, одіозний Андрій Деркач. У деяких місцевих радах фракції СПУ майже повністю складалися з представників місцевого бізнесу та перебіжчиків з колишньої «партії влади». Судячи з усього, саме тиск бізнес-лобі вкупі з особистими амбіціями Мороза привели партію до самогубного рішення про союз з кумівським капіталом.
"Зазвичай моментом гріхопадіння соціалістів називають входження до коаліції з Януковичем. Втім, насправді, це сталося ще раніше. Коли Соцпартія стала частиною уряду, до неї потяглися бізнесмени і чиновники, яких не надто цікавила соціал-демократія, але дуже цікавила близькість до влади. Так у виборчому списку соціалістів опинився, наприклад, одіозний Андрій Деркач. У деяких місцевих радах фракції СПУ майже повністю складалися з представників місцевого бізнесу та перебіжчиків з колишньої «партії влади». Судячи з усього, саме тиск бізнес-лобі вкупі з особистими амбіціями Мороза привели партію до самогубного рішення про союз з кумівським капіталом".
За це лідер соціалістів отримав крісло голови Верховної Ради – на рік, і тавро зрадника – на все життя. Те, що відбувалося з СПУ згодом – вже не цікаво. Приватизація партії Кивою та подальша заборона як проросійської – це, власне, закономірний підсумок її деградації. Історія краху СПУ – це про те, що виборці можуть виявитися не такими дурними, як вважають політики, й не пробачити тим, кому довіряли. А ще – про шанс на появу в Україні нормальної ліво-демократичної партії, який так і залишився невикористаним.
Сергій Іщенко, автор матеріалу, зараз у Збройних Силах України, його підрозділ (81 ОАеМБр) потребує десятидюймові FPV-дрони. Допомогти в зборах можна за посиланням та кнопкою знизу. Усі звіти будуть опубліковані в телеграм-каналі «Волонтери на Таврії»
