По всьому демократичному світу громадяни описують зростаюче почуття безсилля. Уряди приходять і йдуть, але сила, що формує щоденне життя, тепер перетікає в інші сфери — через ринки, корпорації та системи даних, непідвладні демократичному нагляду. Нещодавнє міжнародне опитування показало, що майже в кожній великій країні більшість людей вірять: економіка підлаштована на користь багатих і владних; багато хто каже, що їхні суспільства «зламані». Невдоволення підживлює поворот до авторитарної політики, яка обіцяє контроль, водночас закріплюючи нові форми олігархічного правління. Однією з причин перемоги авторитаристів може бути те, що ліберали та прогресисти відчувають глибоку незручність перед самою ідеєю влади.

В історії часто трапляється, що сьогодення здається безпрецедентним, і жодна окрема перспектива не є повною. Проте нам не треба заглиблюватися надто далеко в минуле, щоб знайти надзвичайно популярну й потужну політику, організовану навколо ідеалу свободи, яка робила людей палкими опонентами політичного та економічного безсилля. Економічний республіканізм був однією з великих традицій західної думки XIX століття, і він приваблював тих, хто відчував себе нездатним впливати на навколишній світ.

Взаємовідносини між свободою та владою лежать у самому серці республіканської традиції. Століттями мислителі-республіканці доводили, що свобода потребує інституцій, здатних стримувати свавільну владу. У «Міркуваннях» (1531) Нікколо Макіавеллі стверджував, що тільки народ, здатний контролювати еліти, може залишатися вільним. «Океанія» Джеймса Гаррінґтона (1656), написана під час короткого періоду республіки в Англії, допомогла сформулювати зв'язок між незалежністю та власністю. В Американській та Французькій революціях республіканські ідеї стали принципами державотворення: «Суспільний договір» Жана-Жака Руссо (1762) радикалізував вимоги народного суверенітету, тоді як Джон Адамс, Томас Джефферсон та автори «Федераліста» (1787–88) доводили, що лише конституційна система стримувань і противаг може гарантувати свободу.

Економічний республіканізм у XIX столітті застосував ці давні ідеї до нових індустріальних економік Заходу. Його ідеали формували найважливіші соціальні конфлікти тієї епохи: вони спонукали британських профспілковців боротися за колективні договори та скорочення робочого дня, живили революції 1848 року та давали поштовх земельним реформам і антимонопольній боротьбі наприкінці століття.

Що таке республіканська свобода?

Щоб зрозуміти термін «економічний республіканізм», важливо збагнути, як республіканська теорія розглядає владу. Це бачення сягає корінням класичної Греції та Риму. Її головна ідея полягає в організації суспільства як Res publica — «суспільної справи», де влада регулюється так, щоб гарантувати свободу громадян. Як показали Квентін Скіннер, Філіп Петтіт та інші дослідники, республіканську свободу найкраще розуміти як відсутність панування.

Людина є невільною, якщо вона живе, залежачи від чужої волі без ефективних засобів захисту. На думку республіканців, свободу підриває не лише пряме втручання в дії людини, а сама вразливість перед свавільною владою: раб із доброзичливим господарем все одно залишається невільним.

Для республіканців самоврядування є невід’ємною умовою свободи. Тільки коли прості люди можуть відігравати значущу роль в урядуванні, вони більше не є просто залежним від доброї волі інших. Самоуправління перетворює особистостей з субʼєктів, над якими домінують інші, на співавторів спільного світу.

Класичні республіканці описували домінування термінами imperium та dominium:

  • Imperium — свавільна державна влада (здатність монархів чи міністрів командувати без згоди народу).
  • Dominium — свавільна приватна влада (авторитет власників, чоловіків, батьків, а пізніше — роботодавців над тими, хто від них залежить).

Примітно те, що політична теористка Каміла Вергара спостерігає у своїй праці «Системна корупція» (2020), що ранні сучасні республіканці часто були захисниками-елітистами волі у державі, але ієрархії у суспільстві.

Землевласники, купці та рабовласники наполягали на лімітах королівської влади, водночас захищаючи своє власне приватне домування. Їхня воля опиралась на неволі інших. Для тих впливових людей, власність, особливо земля, а з нею і контроль над тими, хто працював на ній, було тим, що наділяло їх політичною владою. Воно забезпечувало їхню незалежність, сигналізуючи, що вони могли правити відповідально, та гарантувало те, що вони не могли підпорядковуватись свавільній громадській владі. За тією ж логікою, тим, хто не мав власності, відмовляли у політичних правах.

У порівнянні, народні республіканці або радикальні (соціальні) республіканці виступали, що політичний процес повинен бути відкритий для тих, хто тієї власності не має, хоча, зазвичай, це не включало жінок, корінні та поневолені народи. Починаючи з XVII століття і надалі, такі групи як урівнювачі (англійські революціонери), якобінці (французькі революціонери) та ранні чартисти (рух за соціальну реформу в Британії, передвісники Лейбористської партії) прагнули розширити конституційну республіку. Проте, вони залишили соціяльний та економічний устрій майже без змін. Але все ж, принцип свободи, на який посилалися конституційні республіканці, містив у собі глибший потенціал, ніж більшість усвідомлювала.

Перенесення боротьби в економіку

Економічні республіканці XIX століття усвідомили зв’язок між економічною та політичною владою і прагнули універсалізувати обидві. Вони розширили критику домінування з конституційної на економічну сферу.

Якщо людину робить невільною залежність від чужої волі, то приватна залежність є такою ж руйнівною, як і державна. Робітник, якого можуть звільнити будь-якої миті, орендар без гарантій безпеки, боржник, скутий кредитором — кожен із них живе в системі підпорядкування, подібній до підлеглості принцу. Об’єктом республіканської підозри стали не лише королі чи постійні армії, а й власники фабрик, монополісти та великі землевласники. Конституційна республіка, яка не чіпала ці відносини, була в їхніх очах незавершеною.

Повністю реалізована республіка потребувала зруйнування свавільної економічної влади та розбудови інституцій, через які люди могли управляти своїм економічним життям. Але економічні республіканці не шукали порятунку у всесильній державі; вони ставились до громадського деспотизму з такою ж підозрою, яку вони мали до приватної влади.

У той час як їхні погляди на те, чи ринкова конкуренція могла найкраще забезпечити самоуправління, розходились, вони погоджувались в одному головному моменті: те, що народне економічне самоврядування потребувало свободу як від imperium, так і від dominium. Хоча історики відзначають республіканські напрями всередині соціялізму ХІХ століття, вони не визнавали цих авторів як учасників єдиної, столітньої дискусії з авторами, які виступали за ринкову конкуренцію, фокусуючись на спільній проблемі обмеження свавільної влади як у громадській, так і приватній, формах.

Ми бачимо це в працях деяких з них:

  • Томас Годжскін (1787–1869): Колишній офіцер флоту, був одним із перших, хто виявив появу нового правлячого класу. Ключова фігура у створенні журналу «Механіка» у 1823, так само як і перших інститутів механіки, бастіонів самоосвіти робітничого класу, він заявив, що «капіталісти» заступили місце стародавньої аристократії. Він стверджував, що боротьба за свободу більше не була проти королів чи дворян, а проти роботодавців, які претендували на право керувати робітництвом.

    Ходжскін, учень Адама Сміта, у багато чому був антисистемним ринковим лібертаріанцем. Справжня конкуренція – вільна від монополії та привілегій – на його думку, могла дозволити робітниками співпрацювати як незалежним виробникам. Вільна економіка, правильно побудована, нагадувала б мережу самоврядових обʼєднань замість ієрархії господарів та прислуг. Його бачення надихнуло ранній кооперативний рух та радикальних ремісників, які бачили у самому виробництві основу громадянства.
  • Джон Френсіс Брей (1809–1897): Джон Френсіс Брей, скоріше за все, познайомився з ідеями Ходжскіна в Обʼєднанні робітників Лідса, де він читав курс лекцій. Уродженець Сполучених Штатів, Брей був друкарем-самоучкою, а пізніше фермером; він запропонував створити «Республіку праці» – федерацію кооперативних майстерень, поєднаних місцевими радами. Кожен робочий володів би власним майном, але затягував ресурси до «акціонерних» товариств, координуючи виробництво та обмін через демократичне планування.

    Економічна модель Брея відкидувала водночас і капіталістичну конкуренцію, і бюрократичний контроль. Він вважав, що економічне коородинування повинно бути актом громадянства – керування разом своїм спільним життям. Економічне планування повинно бути не технократичним, а республіканським: процесом, завдяки якому вільний народ міг робити колективні рішення про своє матеріальне майбутнє. По поверненню до Штатів, Брей залишився важливою фігурою серед економічних республіканців. Він був віцепрезидентом Американської ліги робітничої реформи; коли він доєднався до Лицарів праці, вони назвали свої збори в Понтіаку, неподалік від місця, де він жив, на його честь. Наприкінці свого життя, він також був повʼязаний з Народницькою партією США.
  • П’єр-Жозеф Прудон (1809–1865): Потрясіння 1848 у Франції піднесли ідеї економічного республіканізму з радикальної теорії до відкритої політики. Анархістський друкар та філософ, Пʼєр Жозеф Прудон, стверджував, що політична революція без економічної є порожньою. Хоч спочатку він і надихався пропозиціями Брея щодо трудових векселів та справедливого обміну, пізніше Прудон пішов далі. У 1848 він запропонував створити Банк народу, який би надавав безвідсоткові кредити робітничим обʼєднанням, дозволяючи встановити колективну власність та контроль над виробництвом. Його метою, як він сам писав, було «республіканізувати гроші», та зробити власне фінанси інструментом економічного самоуправління, а не приватного домінування.

    Хоч і короткотривалий, але цей експеримент взаємного кредиту став найоригінальнішим внеском Прудона в економічний республіканізм. Він поширив принцип самоврядування на монетарну сферу, наполягаючи на тому, що кредит, як і сама республіка, має належати усім, і керуватись тими, кого він обʼєднує. Ідея пережила інституцію, формучи пізніші кооперативні та взаємні банки, та ширші переконання того, що свобода потребує не тільки політичних прав, а і економічного суверенітету.
  • Жанна Деруан (1805–1894): Феміністка та соціялістка, Жан Деруан, швачка, вчителька та журналістка, повела республіканізм новим шляхом. Хоча вона й була натхненна Прудона, зустріла вона лише його презирство; її наполегливість на рівності жінок та її спроба бути обраною до Законодавчих зборів у 1849 лише образили його глибоку вкорінену мізогінію. Влада анулювала її кандидатуру, але на той момент вона вже встигла зробити свій найважливіший інтелектуальний внесок в економічний республіканізм.

    «Братерське та солідарне обʼєднання усіх обʼєднань» Деруан передбачало протосиндикалістську співдружність, що обʼєднувала виробників та споживачів у єдиній демократичній федерації. Вона писала, що кожен член міг «голосуючи за бюджет…санкціонувати діяльність Центральної комісії та закріпити принцип народого суверенітету». Вона наполягала на тому, що свобода потребувала залучення всіх, хто робить внесок у суспільне життя; жінок, дітей, хворих та людей старшого віку, так само як і промислових робочих. Економічна демократія була не лише питанням виробництва, але і загальної залученності: республіка, у якій залежні та вилучені визнавались громадянами цілого суспільства. Заслана до Лондону після бонапартистської реакції, Деруан сформувала місток між революціонерами 1848 року та зростаючими соціялістичними та феміністичими рухами пізнього ХІХ століття.

  • Генрі Джордж (1839–1897): Третє покоління економічного республіканізму зʼявилось у роботі американського реформатора Генрі Джорджа. Пишучи під час нерівностей Золоченного століття, Джордж відродив республіканський звʼязок між власністю та владою. Його книга «Прогрес та бідність» (1879) розійшлась мільйонами примірників, зробивши його найчитанішим економістом ХІХ століття. Друкар-самоучка, який став журналістом, він стверджував, що приватна монополія на землю була коренем суспільного домінування. «Сказати, що земля країни належатиме малому класу, – він застерігав, – це означає сказати, що цей клас управлятиме нею; … республіканізм неможливий». Він запропонував єдиний податок на незароблену вартість землі, для того щоб повернути ренту природу громаді, узгоджуючи суспільну та приватну власність, співпрацю та конкуренцію. Окремі особи могли утримувати землю, але зростання її вартості, створенної колективною діяльністю, було б повернено задля суспільного блага, розоереджуюючи владу так, щоб жоден клас не міг керувати іншим. Хоча Джордж виступав за кооперативне підприємництво, він вважав, що воно може процвітати лише за справедливої конкуренції.

    Ідеї Джорджа зробили його світовою зіркою реформ та двічі кандидатом на посаду мера Нью-Йорка, де він агітував за земельну реформу та демократичне оновлення. Він програв, але його рух допоміг надихнути Прогресивну епоху. Найбільш конкретну, хоч і не повну, спадщину можна побачити у Сінгапурі та Гонконзі, де суспільне вилучення земельної ренти фінансує житло та інфраструктуру. Сьогодні, на фоні наростаючих житлових криз та нових закликів до податків на багатство та надприбуток, його роботи мають свіжу привабливість.

    Ірландська земельна криза була надважливою для інтелектуального розвитку Джорджа, і його ідеї знайшли відгук по всій Британській імперії
  • Генрі Гайндмен (1842–1921): Серед тих, на кого вони мали найбільший вплив, був Генді Гайндмен, засновник Соціял-демократичної федерації (СДФ) Британії, і він був одним з перших, хто приніс марксизм до англійських політичних дебатів. Гайндмен називав Джорджа спорідненою душею, і обидва недовго співпрацювали над проблемою націоналізації землі, перед тим як піти своїми шляхами. Гайндменський соціялізм був виразно республіканським. «Велика демократична Англійська республіка, – писав він у 1884, – завжди була мрією найблагородніших нашої раси…Створення такої Республіки є метою, за яку ми, соціялісти, агітуємо сьогодні».

    Для Гайндмена, централізоване державне планування не було заміною народної влади. Соціялізм, як він його задумував, вимагав децентралізації як політичної, так і економічної влади. Фабрики, ради та місцеві обʼєднання повинні бути управлятись тими, хто працював там; рівність без самоуправління, він застерігав, лише відтворить підпорядкування. Через СДФ, Гайндмен допоміг інституціоналізувати республіканський соціялізм, який зробив саму економіку місцем громадянства. Його вплив дійшов до Комітету робочого представництва, з якого була утворена Лейбористська партія у Великій Британії

    По всій Британії, Франції та США, ці мислителі сформували те, що зараз можна назвати цілісною, хоч і внутрішню розділену, республіканську традицію. І хоча вони розходились у тому, чи може ринкова конкуренція слугувати контекстом для свободи, вони поділяли переконання того, що економічна залежність, будь-то від начальника чи бюрократа, була неприйнятною. Усі вони спирались на ідеї один одного, розвиваючи далі спільну проблематику економічного республіканізму: як обмежити і imperium, і dominium, та встановити народну владу.

Чому ми про це забули?

До ХХ століття, мова влади економічного республіканізму була витіснена новим політичним словником. Соціял-демократична лівиця, як прямі спадкоємці республіканської традиції, проміняли свою відданість волі та самоуправлінню на прагнення рівності. Завдяки цьому, ліві дійшли висновку, що свободу можна забезпечити діяльністю держави та її фахівців; амбіція, яка розходиться з респубіканським ідеалом народної влади.

Більша частина соціял-демократичного бачення була реалізована після 1945 року: держава загального добробуту, державна освіта, національні системи охорони здоровʼя та сильні профспілки. Результатом став суттєвий матеріяльний поступ трудящих. Але, у той час як рівень життя зростав, республіканський ідеал народної економічної влади поступився у позиціях. Громадяни отримали безпеку, але не самостійність; структури, які реалізовували процвітання, часто поглиблювали їхнє відчуття безсилля.

До 1970-х, напруженість між матеріальним покращенням та суспільним безсиллям стало неможливо ігнорувати. Невдоволення, які довго стримувались зростанням, вирвались назовні на тлі деіндустріалізації та стагнації.

Рухи за робітниче самоуправління, співучасть у прийнятті рішень та кооперативну власність ненадовго відродили республіканський дух. Проте, через небажання соціял-демократичних партій повернутись до свого основоположного радикалізму, політична правиця захопила мову самостійності для себе, переосмисливши потребу у народній владу на мову індивідуалізму. Це була трансформація, яка проклала шлях неолібералізму та довгій відміні досягнень соціял-демократії.

Обмеження республіканських занепокоєнь політичною сферою завжди було політичним вибором, навʼязуваним та підтримуваним економічними елітами. Результатом стало повсюдне відчуття безсилля, яке позначилось на нашій нинішній політиці, та авторитарному повороті, яке воно породило.

І як наслідок, ця відсутність економічного самоврядування не тільки підбурило невдоволення; воно також дозволило консолідацію нових форм свавільного управління.

Зі сторони суспільства, розширення безпекових держав та непідзвітних бюрократій, які використовують владу з мінімальними демократичними обмеженнями. Зі сторони приватного сектору, прогрес у захисті прав трудящих відкотився назад, поширюється невизначеність гіг-економіки, та платформні фірми маніпулюють мільйонами через непрозорі алгоритми. Дедалі частіше, ці суспільні та приватні форми домінування не стоять поокремо, а діють у союзі, поєднанні imperium та dominium.

Принцип, яким керувались економічні республіканці ХІХ століття – переконання, що воля потребує контролю над умовами своїх життів, ще ніколи не було таким актуальним. Наші конституційні республіки можуть вижити, тільки якщо вони доповнені економічним республіканізмом. Як нам каже традиція, тільки економічна свобода може забезпечити політичну.


Як ці принципи можуть виглядати у ХХІ столітті? Можемо викласти кілька ключових особливостей тут.

Економічне самоуправління потребувало б:


- Демократичних фірм, де робочі та громади поділяють володіння та прийняття рішень.

- Суспільних та кооперативних фінансів, що відносяться до кредиту як до громадянського ресурсу, а не приватної монополії.

- Прозорої цифрової інфраструктури, яка керується як колективна цінність та відкрита для демократичного нагляду.



Нічого з цього не можна досягнути за один стрибок. Натомість, кожна реформа, яка рухає нас до спільного контролю над основними структурами економічного життя, є кроком до свободи.

Виправлення олігархії та опір авторитаризму потребуватиме побудови нового демократичного економічного порядку. Економічні республіканці ХІХ століття можуть допомогти нам, але завдання сьогодні це не відродити їхню програму; це виробити економічний республіканізм, який буде підходити до нашого часу.

Найголовніше, що ми повинні відмовитись від бінарності «держави» та «ринку», та знайти комбінації конкуренції та координації, які працюють для нас. Такий проєкт пропонує шлях до дійсно народної влади та справжньої особистої свободи. Ми повинні завершити республіканський проєкт.

Переклад: Vik

Оригінал: Our unfinished republics by Sean Irving, the author of Hayek’s Market Republicanism: The Limits of Liberty (2020) and Between Bosses and Bureaucrats: The Lost History of Republican Political Economy (Princeton University Press, under contract).