Думки лівого активіста і військовослужбовця ЗСУ Сергія Іщенко.
Сергій Іщенко - давній лівий активіст. Як багато сучасних українських лівих, свою політичну діяльність в молодості він починав з націоналістичних організацій. Він роздумує над тим, як пройшов його шлях від правих до лівих, і чи можливий зараз той лівий націоналізм, який відкриває дорогу до соціально-економічно прогресивної і демократичної політики?
Під час війни поширюються націоналістичні погляди, це безперечний факт. Але чи обов’язково націоналістичні мають дорівнювати ультраправим? Чи може в Україні з’явитися, умовно кажучи, «лівий націоналізм»? Про це можна довго дискутувати, а поки трошки власного досвіду з часів стародавніх богів, воєвод і царів. Звісно, часи були зовсім інакші й ситуація радикально відрізнялася від нинішньої. Але, тим не менш.
На початку нульових у лавах різних націоналістичних груп і організацій було чимало молоді, чиї погляди правильніше було б віднести до лівих, аніж до правих. Ми йшли до націоналістів не тому, що поділяли фантазії якого-небудь Дмитра Донцова, ми з них відверто гнали, – а тому, що хотіли двіжу, «революції», йти проти «системи», що б це не означало. Націоналісти були єдині, хто міг нам це все запропонувати. Ну або, принаймні, пообіцяти 🙃 Ніяких вмєняємих лівих не спостерігалося.
Певний час була надія, що такими стануть соціалісти Мороза – але працювати з молоддю вони не вміли й, здається, не дуже хотіли. Та й саме слово «лівий» міцно асоціювалося зі спадщиною СРСР, проросійськими симпатіями і – часто – неприйняттям української ідентичності як такої. До того ж, якщо йдеться про південні й східні регіони, але й до певної міри про Київ також, то український націоналізм виглядав певною формою нонконформізму. Хтось ставив собі ірокез, а хтось починав говорити українською. Часто це сприймалося оточенням приблизно однаково.
Та чого там, коли я в школі проходив військкомат, то мені психолог у папірці, там де про стан здоров’я, написав «говорит по-украински». Валентин Долгочуб пише вже про наступне покоління активістів, але це не менш справедливо і стосовно нас тодішніх: «пасіонарні хлопці та дівчата з робітничого та інтелігентського класів, які за будь-яких нормальних умов мали б долучитися до лівого, профспілкового чи соціально-революційного руху, запалювались «ідеєю нації»
Варто також зазначити, що тодішній націоналізм був досить соціально орієнтованим і демократичним. Інакше й не могло бути, адже йшлося про протистояння режимові Кучми, який натхненно будував crony capitalism і повільно, але вірно скочувався до авторитаризму.
У Києві младая поросль одного з уламків УНА-УНСО святкувала Першотравень й мітингувала на підтримку баскських націонал-ліваків з ЕТА. Інша столична група з удівітєльною назвою «Трипільська республіканська армія» надихалася не тільки зрозуміло ким, але й Че Геварою й врубала на своїх акціях латиноамериканські революційні пісні. Наше «Українське братство» в Одесі (не плутати з сектою жертв вусатого маніпулятора) не пропускало жодної акції соціального протесту.
Ми ходили на багатотисячні марші проти подорожчання комуналки, пікетували мерію проти розпродажу землі на узбережжі, вимагали в «Укртелекома» відмовитися від похвилинної тарифікації розмов і навіть допомогли студентам аграрного університету влаштувати страйк і позбутися кімнатного диктатора-коменданта гуртожитку.
Пройде декілька років, і дехто з вчорашніх молодих націоналістів долучиться до новонародженого двіжу нових лівих. А ще згодом з’явиться перший помітний ліво-націоналістичний рух, «Автономний опір», про який варто писати окремо й багато. Чи буде в цієї історії продовження? Не знаю, але думаю, що так.