“За чисте діло треба боротися чистими руками”

— Симон Петлюра, промова, серпень 1919

Загалом політичні погляди Петлюри мали цікаву еволюцію. Від “Українського Маркса”, “ортодокса” і прихильника Каутського до “націонал-демократа”, “державника”. Але ж насправді, хоч і значні перегляди поглядів у Петлюри відбулися, певна соціальна-політична основа завжди залишалась незмінною. Петлюра - це український діяч покоління, що виросло з “Маніфестом Комуністичної Партії” в одній руці і “Кобзарем” в іншій, покоління, що поєднувало українську республікансько-егалітарну думку з західноєвропейською соціал-демократією.

Петлюра доволі рано переймається західними соціалістичними ідеями, але поєднує їх зі своїми захопленнями: українською культурою, театром, творами Шевченка і егалітарним посилом музики Лисенка. Марксизм, багато в чому доктринерський, повних чітких структур - лінійного руху історії, боротьби класів і прогресу обумовленого їм. Такі майже математичні схеми не поєднуються з багатством культурної інтерпретації, та цінностей, що виходять за соціально-політичні інтереси. Петлюра з початку свого захоплення марксизмом, поєднував його з романтично-гуманістичним культурницьким посилом, і багато в чому відкидає весь детермінізм марксизму на користь набагато більш ширших інтерпретацій. В цьому йому допомагають і тодішні авторитети марксизму, Каутський і Бернштейн. Коли ж Каутський відкрив марксизм для широкої демократичної участі, Бернштейн відкрив його до поєднання з іншими дисциплінами, сучасними науками, і звільнив від сталих інтерпретацій. Завдяки останньому з’явилась величезна кількість лівих і правих “переглядів” марксизму, враховуючи безліч нових обставин і думок.

Правий націоналіст?

Цінності Петлюри виходили з принципів всестороннього розвитку людини, поєднання індивідуальних і загальних інтересів та захисту людських прав — цілком органічно поєднуючись в загально-гуманістичне бачення. Вбачаючи ціль – загальний людський розвиток, а не марксистсько-класовий рух історії, класову боротьбу Петлюра відкидає, також відкидає він будівництво соціалізму, як мінімум, в короткостроковій, насильницько-революційній перспективі. Натомість, він теоретизує соціально-справедливу державу, яка шляхом регуляції, захисту прав робітників, перерозподілу і соціальних гарантій створює гармонійне співіснування класів, соціальних і національних груп. Розвиток соціалізму він вбачав у поступовому розвитку кооперації, загальної моралі та за рахунок державної допомоги, але не вбачав його через соціальний конфлікт і непримиримість інтересів. Якраз виходячи з позиції, що соціально-класові інтереси можна примирити задля чогось більшого - у випадку Петлюри - демократичної національної держави, загального блага - соціальний розвиток повинен йти через компроміси і применшення шкідливих, роз’єднуючих конфліктів.

Часто можна побачити порівняння Петлюри з польським національним героєм Пілсудським, і незважаючи на відносини симпатії між двома, такі порівняння випускають з уваги демократичну налаштованість Петлюри, на відміну від Пілсудського з його баченням однопартійної технократичної держави. Демократію Петлюра інтерпретував не тільки як інструмент індивіда для захисту своїх прав, а і в певному русіанському сенсі - що лише завдяки демократичному процесу можна дізнатися загальну волю народу, і що лише на таких засадах можлива міцна українська держава.

Такими були погляди Петлюри. Вони еволюціонували, але ключові цінності залишились однакові. Загалом, це була перспектива між українськими соціал-федералістами і соціал-демократами. І це доволі характерно і для практичного підходу отамана: Пріоритетом для Петлюри залишався компроміс між політичними силами, іноді навіть в ті часи, коли стрімкі реформи були б більш корисними. Ніколи він не відкидав республіканські ідеї загального блага, патріотизму і демократії, хоч в усіх інших питаннях він був готовий йти на поступки.

Важливим контекстом діяльності Петлюри є його прихід до влади у період, коли реформи УНР були найбільш популярними і ліворадикальними. Виходячи з масової підтримки радикалізму пізньої УНР, можна констатувати, що Винниченко, Грушевській, Шаповал та інші на “лівому” крилі лівої республіки були праві: з революції народжуються нації. Соціальна боротьба об’єднала людей, показала важливість співпраці, їхні спільні інтереси, які за собою закріпили національну ідентичність. І тому поглиблення реформ загалом було більш правильним підходом, ніж спроба пошуку компромісу з привілейованими групами, які від тих реформ постраждали. Сам Петлюра у 1906 р. цитував: “Слова Кавтського – "у великих революціях родяться нації" набирають правди, а найкращою ілюстрацією її може служити Україна".

Ми можемо зазначити певний рівень відповідальності Петлюри за незнаходження порозуміння з радикальними елементами УНР в момент, коли співпраця з ними була необхідна. Радикальні сили, представлені УКП і УПСР намагались створити самостійницьку Радянську Україну, і вимагали відставку Директорії (яка втратила значну частку легітимності через конфлікт з більшою частиною УПСР - партії, що представляла біля 80% свідомого українства. Лише “праве“ крило УПСР співпрацювало з Директорією). Проте, якщо з УПСР відносно нормальні стосунки підтримувались, націонал-комуністи були арештовані через підозру у держперевороті, а потім відпущені. Невідомо, чи ці підозри були виправдані. Але недовіра, що існувала між двома таборами української політики створювала перепони для кооперації, яка була абсолютно необхідна в той історичний момент.

Погромщик?

Найбільшою дискусію в міжнародному просторі Петлюра отримав за накидану російськими пропагандистами славу “погромщика”. Жодний серозний історик не розглядає Петлюру як погромщика. Проте різні історики оцінюють різний рівень відповідальності за незупинення погромів. Тарас Гунчак у своїй “Petliura and the Jews: A Reappraisal” описує як один з однокласників називав Петлюру “єврейським батьком” за його захист прав євреїв, тоді ж як Генрі Абрамсон у “Молитва за уряд”, де описує проєврейські політики УНР, підкреслює що Петлюра винен що “не зміг дисциплінувати свої війська”, зокрема щодо нерозбірливої мобілізації, де патріотично налаштовані громадяни були мобілізовані разом з ненадійними елементами.

Зрадник Галичини і Волині?

Цікавим чином Гришко описує характер польсько-українського союзу: за його поглядом, армія УНР намагалась поєднатися з армією УГА, щоб утримати якомога більше української воєнної сили, і одночасно зберегти майбутній розрахунок на подальше звільнення і Західних земель. Виходячи з переписки Ю. Тютюнника, одного з лідерів Зимового походу і представника позиції УНР, та представників Червоної Української Галицької Армії, УНР підтримував перехід УГА на більшовицьку сторону, вважав це правильним кроком з точки зору збереження сил, вбачав можливість співпраці з УКП(укапістами) та УКП(боротьбистами), які деякі уенерівці розглядали як “друзів по іншу сторону барикад”. Загалом, була наявна комунікація між ЧУГА та військами УНР, союзницькі відносини та план об’єднати сили під прапором УНР. Проте, плану завадили польські “союзники”, що одночасно арештовували українських вояк і роззброювали українську армію.

Важливо сказати, що союз Польщі і УНР був укладений в умовах минулого зрадницького переходу УГА на сторону Білих, який не був підтриманий стрільцями, та ініційований консервативною верхівкою стрільців; одночасно з наявністю конфлікту керівництва між Директорією УНР і Петрушевичем, розходженням щодо доречності проведення земельної реформи під час війни, та соціально-політичною орієнтацією. Все це загалом пояснює більш повно і комплексно ситуацію Польсько-Українського союзу, вільним від простої інтерпретації про здачу Західної України польській окупації.

З цього також слідує і готовність Директорії, і в тому числі Петлюри, до плідної кооперації з націонал-комуністичним центром, наявність зв’язків і ліній комунікації. Так само і готовність співпраці Петлюри з націонал-комуністичним атаманом Тютюнником.

Узурпатор у еміграції?

Вже складніше говорити про еміграцію. Величезний внесок Державного Центру УНР, який був сформований прихильниками Петлюри, зокрема поміркованими соціал-демократами, Ісааком Мазепою, Феденко, Лівицьким та іншими. Проте якщо під час російсько-української війни, недовіра націонал-комуністів і “петлюрівців” з обох боків мала певну легітимність, в еміграції ж можна відкрито казати, що діяльність Петлюри персонально, і його поміркованих прихильників, була шкідливою по відношенню до об’єднання з певними силами: потужним революційно-соціалістичним еміграційним центром, у проводі з прихильниками Шаповала і Григоріїва з УПСР одного боку, та прихильниками Винниченка з УКП з іншого. Так само проходили справи щодо кооперації з Західноукраїнськими революціонерами, і зокрема з Петрушевичем. Неподолані конфлікти призвели до появи ілюзій як і у УНР в екзилі щодо Польщі, так і у прихильників Петрушевича щодо СРСР.

Висновок

Загалом, чи є сенс Петлюрі бути “герою” вирішує кожен сам - для цього він робив достатньо помилок, але і достатньо заслуг. Так само, його вибори - в тому числі конфлікти з УПСР і комуністами-самостійниками, політиками ЗУНР - для різних людей можуть мати різний ступінь критичноті. Проте, неодмінно Петлюра представляє собою талановитого лівого активіста і політика, реформатора і військового лідера, який заслуговує пошану. Чи треба брати його на прапор - питання індивідуальне. Проте перед тим як робити це рішення, ми повинні знати про що саме ми говоримо.